Вузьким було його минуле. Не вмів і досі виплисти на широку течію, але він любив і життя, і людей, і природу. Усе хороше радувало його, печалили чужі печалі, виводила з себе несправедливість. Він не був спокійним, холодним спостерігачем, який і пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в тяжкому горі... Коли на його полі з'являвся новий сорт насіння — нарік його вже мали сусіди. Коли він міг комусь допомогти — допомагав без корисних вимог і думок. А хто так любив щиру працю, що повіває і потом, і тихим колосом, і живим зерном? Коли б односельці заглянули в його душу, вони зрозуміли б одне: він добра хотів людям.
Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкривається, подобається людям. Повернути б її? Запізно уже... А що Крамовий ворог — голову б поклав під сокиру.
В лісі стало затишвіше і наче на серці трохи полегшало. Після роздумів більше почалось вірити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща. Дорогою вирішив, що нічого йому поки гнати коні аж за сотні верст, коли можна заїхати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловік. Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.
Зубами прикусив нижню губу і відчув, як накипає льодок на холодних устах.
Запорошений, потемнілий од холоду, з якимсь внутрішнім холодком і жагучим сподіванням, зайшов у райпартком.
— Секретар не має часу. Нарада! — перегородила йому шлях висока худа друкарка.
— Ага! — зупинився біля дверей. — Коли звільниться?
— Не знаю, — з недовірою оглянула засніженого понурого дядька з батогом у червоній, перепеченій руці. — Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогодні немає прийому в особистих.
— Я здалеку приїхав.
— Це не відіграє ніякої ролі. Прийому сьогодні нема.
— Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, — презирливо зміряв її з ніг до голови і ступив уперед.
— Не пущу! Я своїм місцем відповідаю — верескнула та.
— Жінко добра! Відійди від гріха. Тепер нема такої сили в світі, щоб не пустила мене, — так поглянув, що та сторопіла, відступила назад, і Дмитро міцно рвонув на себе ручку дверей.
Справді, в закуреному кабінеті сиділо кілька людей. З-за столу спокійно підвівся невисокий білявий чоловік. Він, очевидно, чув розмову за дверима, але в його темнозелених з янтарним відливом очах щось блиснуло — не роздратовання, а іскорки сміху.
— Не пускають до вас, — спустив донизу батіг, сподіваючись, що зараз на нього почнуть сердитись ці заклопотані люди, пожмаковані безсонням і турботами... Хто може полічити, скільки в оті бурхливі неповторні часи середній районний працівник провів безсонних ночей, витратив своєї сили, згубив здоров'я!
І тільки тепер Дмитро побачив біля вікна розумно-насторожене обличчя Віктора Сніженка.
— Добрий день. Марков. — Секретар райпарткому вийшов з-за стола і подав руку Дмитрові. — Сідайте.
— Доброго здоров'я, товаришу, — зразу осіла злість в чоловіка, і він з глибокою вдячністю і хвилюванням подивився в натомлені, але веселі очі Маркова.
— Сідайте, товаришу, — вдруге показав на вільний стілець. — Здалеку приїхали? Мете ж надворі. Напевне, забило всі дороги?
— Занесло, — відповів стримано, прикидаючи в голові, чи в нього хочуть щось випитати, чи таки насправді дуже людяний їхній секретар. "Навряд, щоб спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть", — приміряв по своїй вдачі.
А потім, коли зрозумів, що помилився, легко стало на душі: єсть же такі хороші люди на світі.
Марков, зрідка постукуючи пальцями по столі, дуже уважно слухав Дмитра, зрідка запитував і знову слухав, вивчаючи мужню, міцну постать простого трудівника, що зараз всю свою душу, радощі і болі викладав важким, незграбним, та щирим словом.
— Гарні урожаї збирали на своїй землі? Як ваше прізвище?
— Горицвіт.
— Горицвіт? — вголос задумався Марков. Щось знайоме і далеке-далеке забриніло в його душі од цього слова. Але що?.. Ніяк не міг пригадати, пірнаючи в згадки і прислухаючись до вузлуватої, невмілої мови Дмитра. І з кожним новим словом Горицвіта, і з кожною новою згадкою давнини, які перебирав допитливий розум, Марков почував усе більшу і більшу довіру і приязнь до Дмитра.
— Гарні урожаї збирали? — знову повторив, почуваючи, що от-от щось знайоме легко і радісно розкриється з глибини років. Але воно знову почало невловиме відходити вдаль.
— Хороші. Кращі, ніж усі мої вуличани. В селі мене агрономом в насмішку прозвали. Люблю я землю, і в книгу заглядаю, — подобрішало обличчя Дмитра: відчував, як дедалі щільніше щось з'єднує його з тим невисоким білявим чоловіком.
— А ще більше можна зібрати?
— Чому ні? Не можна тільки на небо вилізти, — і вчасно зупинився: ледве не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.
— От ви й будете, товаришу Горицвіт, в колгоспі вирощувати високі врожаї. Вірю, що тільки правду чув од вас. Будете в колгоспі людей вчити, як біля землі ходити. І самі вчитиметесь в агрономів наших, у професорів, в академіків. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всі віки людство мріє про радісне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полі, ви будете виходити на ширшу дорогу, будете виводити в люди своїх дітей, зміцнювати свою державу, зерном добиватимете своїх ворогів.
— Спасибі за добре слово. Тільки з мене такий учитель... Не дуже вмію я з людьми обходитись, як інші. Говорити не умію.
— Навчитесь. Коли ви справжня людина — навчитесь. Вам ширше треба дивитись на світ — ви вже колгоспник... Довго тут пробудете? Через години дві я б зміг з вами поїхати у ваше село.
— Оце було б добре. Я почекаю вас, — зрадів Дмитро, засміявся.
XII
— Мамо, який мені сон приснився, — усміхаючись, Югина легко скочила з ліжка і метнулась до колиски. Білоголовий Андрійко — її безкрає щастя — стиснувши крихітні кулачки, здається, не спав, а щось обмірковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням і радістю помітила, що зараз він був найбільше схожий на Дмитра. Ще кілька днів назад уся рідня говорила: її син удався в Докію, а ще раніше відмічала дивовижну подібність Андрійка до Югини. І тільки вона, мати, з кожним днем помічала, як поволі пробивались батьківські риси на округлому лобастому личку дитини, як все більше горбатився ніс і темнішали великі чоловічки очей, за якими навіть білків не видно. І вже забуваючи за сон, вона нахиляється до колиски, щасливим поглядом вивчає навіть подих своєї дитини, наперед відгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя нові риси, що тільки-тільки несміливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полі.
Через якусь хвилину, хвилюючись і радіючи, вже бачила перед собою Андрія таким, яким був Дмитро, коли стріла його літньої ночі в полі. Та незабутня ніч, розводячи завісу років, випливала з давнини, мов ріка із туману, подзвонювала молодим місяцем, який так щедро розсівав зірки, що їм уже замало ставало місця на небі, — тому й падали на землю, на дальні дороги і. темні полукіпки озимини. Навіть цілющий липовий настій почула над собою молодиця.
— Мамо, подивіться, як зараз Андрійко на Дмитра схожий, — одірвалась од колиски.
Напівтемне у хаті. На узорчастих вікнах тремтять блищики зірок, і срібло квіток зсередини наливається ніжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печі одривається Докія, і Югина раптом бачить: в очах її матері теж коливаються блищики, як дві іскорки на шибках.
Югина ще ніколи не бачила, щоб сухі зіниці Докії обтяжувались сльозами.
— Мамо, що з вами? — кидається вперед і своїми теплими руками охоплює негнучкі пальці Докії.
— Горе, дочко. Горе навалило на нас...
— А де ж Дмитро? — скрикнула, не дослухавши матері.
— За правдою поїхав. У саму столицю поїхав... До нашого уряду попрямував.
— Як же так? І мені слова не сказав... Мамо, чого він, цей крамар, хоче од нас? — тремтить голос молодиці, і вона поспіхом одягається, а потім починає вкутувати сина.
— Ти куди, доню?
Але Югина вже не чує слів Докії. Пригорнувши до себе дитину, рішуче прямує до дверей.
— Югино, куди ти?
— Куди? В район. В партійний комітет, мамо... Чого ж ви не сказали, коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти — не здожену. Прощавайте, мамо.
— Ти Андрійка залиш. Куди тобі з ним у таке бездоріжжя йти?
— Ітиму. На край світу із сином своїм пройду, — поцілувала Докію в уста, вибігла з хати.
— Югино...
Але навіть не оглянулась молодиця.
Мороз рухливими клубками кинувся з сіней, і незабаром Докія, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому тумані, що погасив на вікнах веселі блищики світанку.
"Дмитро в столицю подався, Югина до партії пішла, а куди ж мені подітись?"...
Зразу ж за ворітьми Югина по коліна вгрузає в сніг і до самого шляху залишає за собою мережу глибоко втиснутих слідів.
Сніги і сніги. Легкі, пухнасті. Вони оживають із світанком вбирають у свою голубінь зеленорожеві струмки, то починають пробиватися з-за дерев Великого шляху.
Напівзасипані колії дороги.
Дмитро останній проїхав по них.
І вона обережно ступає по цій дорозі, по тому сліду, начеб боячись йому зробити боляче.
(Продовження на наступній сторінці)