— Страшно мені, Грицю. Ходім додому, — пригорнулась дівчина до нього. І Грицько поцілунком заспокоїв її.
XXXVIII
Хвилюючись, Дмитро сперся ліктями на ворота, голову повернув до освітленого, завішаного фіранкою вікна. Тяжко було йти до хати: знав, що, тільки відчинить двері, стріне сумовито-наляканий погляд і потім увесь вечір Югина буде ховати обличчя від нього, мовчати, байдуже відповідати на запитання Марійки. Як ніколи, страждала його непокірна гордість. Іноді ставав сам собі огидний, проте не міг і не хотів зломити себе — відійти з тої важкої дороги. Упертість глушила доводи розуму. Хмуро просиджував вечір у Бондарів і без слів прощався з дівчиною, коли та, за звичаєм і з німого веління матері, мусила виходити за ним у сіни.
Хтось, окутаний темрявою, повернув у вуличку до нього, і Дмитро, щоб ні з ким не стрічатись, тихо причинив ворота. Напомацки в сінях знайшов клямку і, пригинаючись, увійшов у світлицю. Від скрині метнулася дівчина і наполохано глянула на нього.
— Вечір добрий, Югино, — став посеред хати напроти дівчини.
— Добрий вечір, — ледве чутно прошепотіла і забилася в куток між ліжком і скринею.
— Де ж батьки?
— Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, — болісно здригнулись уста. Догадався, що неприємно було згадувати за матір.
— Ага, — сів на лаві, не спускаючи важкого погляду з Бондарівни. Бачив, як мінилось її обличчя, краска почала заливати його: здригались відточені крильця ніздрів, і в очах сколихнулась упертість: "Зараз почне вона вичитувати мені те, що я вже давно знаю", — здогадався по її рішучому обличчю.
"Може, якимсь питанням збити її з пантелику, не дати першій заговорити... Ні, хай говорить", — виповзає зла упертість. Він стискує уста, примружується, дає очима зрозуміти, що ладен вислухати її, навіть більше того — знає, що почує від неї.
І дівчина насторожується під його шаленим сліпучим поглядом, проте рішуче встає і кулак правої руки кладе на залізну квітку укованої ляди. Видно, холод обпік руку, бо зараз відсовує її і, в забутті, знову кладе на тьмяну пелюстку.
— Дмитре Тимофійовичу, — збирає всю рішучість дівчина, проте, може мимоволі, благання тремтить в її голосі, і погляд насторожено зупиняється на дверях. — Дмитре Тимофійовичу, я нічого злого, тільки добра хочу вам.
Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмішку.
— Їй-право, тільки добра, — переконує його. — Але ж що мені робити, коли з Грицьком раніше взналася. Він мене полюбив, і я... Вік буду дякувати вам... Що я зроблю... Не ходіть до мене... Що воно із того? І вам, бачу, нелегко, і мені несолодко.
І певне, зараз би сльози наповнили її повіки, та він спішить запобігти цьому — рвучко кидає через стіл шапку на покуть, ступає крок вперед, високий і розгніваний, так впирається руками в ляду, що аж скриня тріщить до самих коліщат. І Югина не може одвести погляду від його чорних звужених очей з лихими, як вогонь, блищиками.
— Гарна твоя казка-байка, та не тобі її розказувати, не мені слухати. Дуже просто сказати: відступіться. Може, я сам себе ламав не день і не ніч; тебе із серця виривав, та не міг вирвати. А що мені тепер робити? — він наближається до дівчини, вона хоче відступити назад та впирається спиною в бильце ліжка і з острахом і здивованням дивиться на нього.
— Коли ти мені добра бажаєш, у мене є одне щастя — ти. Підеш за мене — нічого більше в світі не треба... Добре комусь щастя бажати — із свого багатства пощерблений гріш кинути... Коли б я вірив, що кохання Гриця таке, як моє, може ще здолав би себе. Та йому я не вірю і ти не дуже пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очі загубила. І своїм казанням не відвернеш мене.
"Горе моє, який же він лихий і... хороший. Невже він так любить мене? — вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до парубка. — Що ж він на Гриця наговорює". Хоче запитати Дмитра, та в цей час у світлицю входять мати з Шевчиком...
В мовчанні проходить вечір. Парубки косують один на одного, і даремні намагання Марійки як-небудь підтримати розмову; не допомагають насіння і яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашніх, а коли спитала в Грицька про будівлю нової хати, аж закрутився хлопець на місці і злісно подивився на Дмитра.
Водночас взялись за шапки і вийшли з хати.
В блідоголубій димчастій ополонці, обведеній хмаринами, то світлішав, то темнішав ущерблений місяць і довгі тіні то пробігали через дорогу на город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись під ногами. Ішли, шелестячи листям, — Дмитро по один бік глибоко витисненої колесами вузької колії, Грицько — по другий.
На перехресті біля Дарчиної хати, що задрімала в молодому сливняку, Грицько зупинився, заходячи вперед. Вся його невисока, міцна постать напружилась, під шкірою на щоках подвоєними бугорками заворушились округлені м'язи — видно, сильно зціпив зуби.
— Дмитре, як воно виходить?
— Хіба що? — незрозуміле знизав плечима, з цікавістю розглядаючи насторожену сильну постать парубка. "Проворний, кріпкий".
Грицько, чуючи таке питання, полегшено зітхнув, мабуть, повірив, що нічого не трапилось, та знову пальці до болю втиснулись в долоні, різко випнулись вузлуваті суглоби.
— Чи ти так до Бондарів заходиш, чи від мене хочеш дівчину відбити?
— Який ти недогадливий, — похитав головою. — Хіба ж "так" до дівчат ходять? Да, Грицю, думаю відбити від тебе Бондарівну.
Спочатку навіть недовіра ворухнула бровами Шевчика. "Чи не жартує?"
— Як же воно так? — для чогось оглянувся назад. — Дівчина мене любить...
— А я до Федори ходжу, — підказав уїдливо.
Якусь хвилину Григорій стояв, мов скам'янілий. Та ось подався назад і, перехиляючись з розгону вперед, вдарив важким кулаком Дмитра в лице; другий кулак уже марно розітнув повітря — Горицвіт відскочив назад, і Григорій потягнувся за ним.
— Е, та ти вже й б'єшся? — ні до чого вирвалось.
Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрізь зустрічали дуги великих рук.
— Геть, жабо зелена, поки не увів у гріх, — просичав Дмитро. — Рідкий ти супроти мене, — і ледве встигав одводити коловорот розлючених рук.
* * *
— Дмитре, що з тобою? — застигла Докія посеред хат, притискаючи сплетені руки до грудей.
— Ет, все вам треба знати... Ледача кров з носа пішла... Злийте на руки. — Вимився теплою водою і мусив таки стати коло стола, поки мати рушником не витерла міцно прилиплі чорні грудочки крові, не змастила губу пожовтілим несолоним салом.
— Розказуй тепер, хто тебе так розмалював, — сіла на ослін супроти сина, світячи сумовитими очима.
— Ніхто, — скривився. — Біля перелазу спіткнувся і упав.
— Говори, бо я тільки вчора на світ появилася... Як тобі не совісно брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку прямуєш. Тільки знай моє слово: брехнею світ обійдеш, назад не повернешся. Добре .вивчився в когось. — Устала і, не дивлячись на сина, стала слати постіль.
Боліло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову завівся; не могла заспокоїтися, що не схотів сказати правди. Промінці світла пучком золотих ниток снувались від лампи до очей, неправильно здовжувалось то округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, із зведеними на переніссі навислими бровами. Ось він підвівся, дмухнув на світло, і чорна велика тінь майнула по хаті.
Вночі Дмитро прокинувся від легкого дотику. Ще не розплющивши очей, відчув, як світло червоними кружальцями пробилось крізь повіки, і, певне відгомін вчорашнього, тривожна догадка шугнула — рвучко підвівся, захищаючи голову трохи відхиленою рукою.
— Що з тобою? Спи, спи... Непокоївся всю ніч. Чи не жар у тебе? — прикладає шершаву землисту руку до високого смаглявого чола з вузькою незагорілою смужкою вздовж лінії чуба, а потім витирає рушником з підборіддя рожеву сукровицю.
— Мамо, це я з Грицьком побився.
— З Грицем? Яким?
— Шевчиком.
— Шевчиком? — перепитує. — Чи ти не спросоння верзеш?
— Ні. Сам раніше ніколи б не подумав.
— Як же ж так можна? За що не помирились?
— За дівчину. Югину Бондар.
— За дівчину? — широко розплющує очі Докія, і кілька догадок так тиснуть одна одну, що аж боляче стає в голові. — Вам обом приглянулась одна дівчина, чи як?
— Еге ж.
Вона ще не вірить синові і, вже чуючи, як хвилювання стукається, нестримно прибуває в груди, удавано зітхає і похитує головою:
— Як же ж так можна: за дівчину один одного, десь, не повбивали. А Бондарівна славна... Дуже приглянулась тобі?
Незручно парубкові й говорити про свої потайні думки, морщиться, мов після чарки, проте не може уникнути материного погляду і, відводячи очі вбік, глухо кидає:
— Еге ж, дуже... Тільки...
(Продовження на наступній сторінці)