— Усім, — зітхає Данько і на його вилицюватому обличчі розпливається вираз непідробленої досади: "Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожній наготуй, наготуй і з двору збудь. Дочки — препаскудний товар".
— Це на ваші скрині доведеться цілу зиму робити.
— Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золоті руки маєш, — починає завзято підхвалювати Дмитра. — В тебе скрині прямо самі родяться.
— Ні, Якове Пилиповичу, не буде діла.
— Е, який ти впертий. Зате ж коні матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мізинчик мій поки й без скрині обійдеться. Де вже моє не пропадало. Прісько! — гукає голосно. — Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кімнати входить присадкувата, широка в плечах і стані дівчина, вся в лапатому вишитті і коралях.
— Пиши, Прісько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерію веде влітку, — хвалиться Дмитрові. — Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, і вчиться добре в цьому, як його... технікумі.
— Тату! — перебиває його Пріська, і застережливо, строго впивається в зразу ж присмиріле обличчя Данька.
"Боїться, щоб не довідався, де вчиться", — догадується Дмитро.
— Та мовчу вже... Так от пиши, дочко.
Почерк у Пріськи справді красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко — лише запитала в батька одні цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.
— Розписуйсь, Дмитре, — з радістю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папір. — Бач, як ловко начиркано. Наука!
— Да, да, наука, — охоче й насмішкувато погоджується Дмитро. — До всього потрібна наука.
— Еге ж. До всього, — стверджувально хитає головою Данько, а Пріська не витримує глузливого погляду Дмитра: червоніє і, подзвонюючи коралями, сердито виходить із хати.
— Розсердилась чогось дівка, — засміявся Данько. — Норовиста, не по теперішніх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нітрохи не гірше тої артистки, що колись з просвіти приїжджала. Тепер моя десь інтересну книжку доп'яла. Про нас, господарів, пишеться. Та як пишеться — ральці оближеш! — сказав гордовито, розминаючи вислі плечі.
— Про яких господарів?
— Про крепких, про "культурних орендарів", як Троцький казав. В цій книзі портрети з нас малюють. Пишаються нами. От які є письменники.
— Та в сім'ї не без виродка...
XXXVI
По підпухлих западинах під очима, злиплих віях, неспокійній ходанині Марійки з хати в хату Дмитро зрозумів, що Югина плакала Навіть тепер під правим оком дівчини зрідка тіпалась голуба жилка.
"Яка в неї краса мінлива", — поглянув пильно на дівчину.
За півгодини обличчя посіріло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшені риси, нижче ямок окреслились борозенки, і до прорізу в міжбрів'ї навскісне потягнулись, мало не з'єднуючись, дві тонкі зморшки.
"Такою вона буде років через вісім-десять", — визначила здогадка. І неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змінювати невблаганні літа.
"Шанувати її треба, щоб не марніла пусто... Буду, коли візьму за себе", — дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дівчини.
— Чогось нездужає. Чи не підвій напав — учора так крутило в полі, — виправдуючи дочку, заговорила до нього Марійка. І бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до неї. — Може, доню, підеш в другу хату, відпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогодні весь день.
Ніяково усміхаючись, вивела з хати дочку, і Дмитро почув, як в сінях злісно щось зашипіло.
"Ат, не треба", — скривився і подивився на Івана Тимофійовича, чи не зрозумів той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Івана тільки на мить насторожилося і знов уже всміхалось йому приязно і тепло.
— Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе і думаю: наче вилитий Тимофій передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш із себе, і добрий між своїми. Немало ми з ним того світу сходили: де Київ золотий, де Таврія пшенична, де Крим за горами — всюди ту копійчину добували. От і радий, що ти не бідуєш, не давишся заробітчанським кандьором з мишиним послідом. А я кріпко за своїх созівців візьмусь. Помагає держава — значить роби вкупі, дружньо роби. Вироби землю, як пух, щоб був і хліб і до хліба. Чи так я кажу?
— Так, дядьку Іване. Наша дорога одна: тримайся землі, ставай на неї двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила суріпку з вівсюгом, а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має, та землі не розуміє. Її треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину знає, щодня вивчати, як школяр книжку, і в книжки заглядати, що мудрі голови пишуть.
— Їй-право — викопаний Тимофій. Тільки він до книг не дійшов. Дай я тебе поцілую, — потягнувсь Іван Тимофійович до Дмитра.
Так їх і застала Марійка, переступаючи з світлом через поріг. І забула мовчазне нарікання і сльози Югини. Що сльози дівочі? Як ота роса на траві. Зійде сонце — і сліду не залишиться.
— Чи бач, як зріднилися, — поставила на стіл лампу.
— Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, — розібрав її натяк Іван. — Просто до душі припав мені парубок.
— А я ж про що говорю? — почала виправдуватися. — Славна людина, куди не піде — всім до серця припаде. — Підсіла до парубка. — Така в мене Югина тендітна. Провіяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.
— Говори, говори, — насмішкувато перебив Іван.
— А ти не мішайся в бабські справи, коли не тямиш, — обірвала чоловіка і всміхнулась Дмитрові.
— Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.
— Жаль, що Югина нездужає. Всією душею хотів би, щоб не хворіла, щоб в щасті прожила свій вік, — хвилюючись, сказав несподівано для себе Дмитро.
— Спасибі тобі, дорога дитино, — розчулилась Марійка. — Дай і я тебе поцілую, — торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.
"От де твоє щастя, дочко!"
І таким рідним здався їй Дмитро, що хотілось притулитись до нього, як до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз, наче мимохіть, запитати парубка, чого він до них навідується, та спиняв її глузливий погляд Івана. Тому, зітхаючи, повела мову такими далекими обхідними стежками — і про цьогорічний урожай, і про соз, і про те, яка тепер молодь пішла неслухняна, — що навіть Іван ловив-ловив нитку, куди гне жінка, та зрештою знизав плечима і звернувся до Дмитра.
— Вона тобі наговорить сім мішків гречаної вовни, та всі неповні.
Але Дмитро не випускав кінця з заплутаної розмови. Поставив себе на місце Марійки і незабаром розбирався в усіх її ходах, як у своїх думках, а коли дійшла мова, що від малих дітей болить голова, а від великих — серце, і яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в які вони руки попадуться, — він уже знав приблизно, що піде за цими словами, тільки не міг визначити грані бесіди: чи знову заплутає кінці, чи обережно почне випитувати його. Радіючи, розумів, що Марійка тягне руку за —нього, і бажав, щоб вона сьогодні взнала його мислі — хай тільки сама дійде до межі.
За вікном коливались сутінки, через плетені мережки фіранок місяць цідив жовтаве яблучне вино і різко пахла городина осінньою годиною. І не хочеться Дмитрові йти додому від Бондарів, бо тут усе дихає його коханням, і тоскно стає, що дівчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тій хаті, називає його осоружним і кличе в думках до себе Григорія. Нахмурився і ледве не випустив слів Марійки:
— От і Шевчик почав навідуватись до нас, та чогось не лежить моє серце до нього, хоч, може, він і хороший хлопець.
— Таки не витримала. Сказано: баба — бабою, — глузує Іван. — Ти ще що-небудь скажи!
— І скажу, — розсердилась на чоловіка. — От я мало Дмитра знаю, а в мене — тільки він до хати увійшов, і не знаю, що він про нас думає, — зразу ж до нього довіра вродилась.
— Спасибі на доброму слові, — підвівся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хаті і зупинився між Іваном і Марійкою. Спіймав на собі; стурбовано-радісний усміх жінки і спокійний погляд Івана. Знав, як чекає Марійка його слів, і тихо-тихо промовив: — Мудро говорити не вмію. Сподобались ви мені, полюбив я вашу Югину. Славна дівчина Про таку тільки й думав за ці роки, — запнувся, бо не хотілось згадувати про Марту ні словами, ні в гадках. — Коли вийде Югина за мене — нічого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тільки жилося щасно.
— За трьох не треба — за одного, та доброго, — обізвався Іван.
— А не вийде, — будемо знайомими, та й годі, — закінчив свою мову парубок і сів на лаву, де перше Югина сиділа.
— От кого я зятем назову, — оповила його руками Марійка. — Югина твоєю буде. Тільки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях.
— Да, воно б і добре було б, — протягнув Іван.
(Продовження на наступній сторінці)