— Тікайте самі. Так легше буде... — перехилилась мати до нього; незручно в тому людському тискові поцілувала сина і заточилась на людей від сильного вдару прикладом. Докія підтримала її, схвально і жалісно кивнула головою внучатам.
Щось погрозливо зашваркотіла чужинська мова, і постріли вдарили поміж деревами, осипаючи на людей дрібні галузки.
— Наказано не говорити, — пошепки пішло по юрбі.
І стихли люди, тільки нервовий схлип душив якусь жінку та важко гупали залізом по корінню ковані чоботи чужинців.
І зараз, зовсім забуваючи про себе, Югина тільки одного просила кожною своєю клітиною, кожним подихом: коли б пощасливилось дітям утекти від видимої смерті. І мало не вмлівала при одній думці: "А що як уб'ють тут же, біля неї? Ні, ні! Вони утечуть, будуть жити. А як?.." — І знову тягнулася і обривалася та сама незмінна основа, обдаючи молодицю то жаром, то морозом... Коли б її Дмитро знав, що ведуть оце лісами... Хіба б він не вирвав із кігтів смерті усіх людей? "Не знаєш ти, Дмитре, яке горе чекає тебе..."
Уже небо стало темносинім, а ліс чорним, неначе налитий смолою. Осторонь зубчастою стіною вирізьбились чагарники, над ними другим поверхом підводились крони дерев.
Андрій з Ольгою витиснувся на край дороги і пильно стежив за охоронником, що йшов біля нього. Ось солдат підвів гвинтівку, пролунав постріл; хлопець легенько пхнув дівчину в чагарник, а сам зразу ж скочив за нею, неначе в темну воду. Це сталося так швидко, що навіть охоронник в здивованні застиг на місці, а потім ударив з гвинтівки по кущах. Безладно затріщали постріли, і Югині здавалося, що то кулі січуть не кущі, а її серце.
Згодом фашисти почали виливати свою злість на полонених, збиваючи крайніх ногами і прикладами. І несподівано світліше дивної музики лісова гучна далечінь обізвалася до молодиці:
— Мамо, ми живі!..
І не витримала жінка — заплакала, нахиляючися до Докії.
XXVIII
Було тяжко і досадно до сліз, коли зі всього міста почали збігатися осатанілі німці, мадьяри і поліцаї. Не дуже їх було багато — ліси оточували, але кожен норовив ущипнути словом, копнути ногою, вдарити кулаком чи прикладом, ригнути лайкою.
Ледь нагнувшися, в спокійній скорботі йшла Докія, неначе не на смерть, а за чиєюсь домовиною. Що їй може зробити ця мізерна купка брудного смердючого шмаття? Найбільше — убити. Та смерті їй нічого було боятися — пожила на світі, наробилася ділечка, якого сина викохала, яких внучат дочекалася. Тільки одного вона хотіла б: побачити перед смертю Дмитра, поцілувати його в уста, попрощатись, як прощається матір із сином. І нічого більше не треба їй. Проста людина живе чесно, працює чесно і вмирає просто: отак подивиться на свою рідню сумовитим і розумним поглядом, попрощається з усіма та й попливе у небуття, неначе човном по одвічній ріці.
Повз проржавлене плетиво колючого дроту їх ведуть на бруковане подвір'я в'язниці. Прогнутими скрипливими східцями підіймаються на другий поверх. У вузькому коридорі, тьмяно освітленому закуреними лампами, застигли в гумових плащах гестапівці і поліцаї. Дзвякнуло залізо, розчинилась камера, і потекли туди люди, мовчазні, мов каміння. Зникає в темному отворі Мартина Ніна, Катерина Прокопчук, Югина, і на Докію летять оббиті бляхою скрипливі двері. З в'їдливим скреготом швидко закриваються і замикаються на величезний замок. Знову лязгає залізо, відчиняється друга камера, і гестапівці заганяють решту людей у якесь затхле лігво, що віє смородом онуч і перепрілої соломи. Докія підходить до облупленої стіни і починає тихо гукати:
— Югино, Югино! — потім пальцями пробує колупати штукатурку, до м'яса обриває пучки і, втомлена, мовчки сідає на брудні нари...
Викликали на допит не поодинці, а невеликими групами За довгим чорним столом сиділи два офіцери, поруч них, як вартові, стояли Крупяк і перекладач, біля дверей примостилася за друкарською машинкою якась подоба жінки з накрученими, здибленими жмутками переспілого волосся і такими очима, начеб їх поставили навсторч. З машинки перехилився бланк вироку, зачорніли літери, зверху німецькі, знизу українські.
— Рік народження? — гавкнув і подався наперед фашист, коли до нього підійшла мати Олекси Слюсаря.
— Тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий, — рівно відповіла жінка. І озвірілий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою і через стіл ударив жінку важким кулаком.
— Треба говорити повністю: день, місяць і рік, — пояснив перекладач.
— Партизанка?
— Ні.
— Брешеш! Партизанка! — затупотів ногами Крупяк.
— Брешуть собаки та ви, пане начальнику, — відповіла тихим твердим голосом. — Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мій і за мене вам відплатить.
В кімнаті настає така тиша, що запізнілий удар по клавішу машинки пролунав неначе постріл. Зразу ж посинів, вивертаючи очі назовні, Крупяк, а з рота вирвався хриплий посвист. Обережно підвівся навшпиньки і з розмаху, ребром долоні, з протягом до себе, рубанув жінку по шиї. І Докія з жахом побачила, як почала у Слюсар валом підійматися шия, а потім сильно, неначе вибух, в усі сторони бризнула кров. Після цього спітнілий і розкуйовджений Крупяк та німецькі офіцери кожну жінку місили кулаками. Дійшла черга і до Докії.
— Родичка Дмитра Горицвіта?
— Мати, — відповіла гордо.
— Он як! — неначе крізь сон, чує свистяче шипіння, і не встигла одхилитися од тіні, що заслонила світло, як їй на руку бризнули в червонім шумовинні власні зуби і кров.
"Невже тебе земля прийме? — так подивилась на перекошеного поліцая, що і в нього здригнули і заховалися за віями кривавоблискучі очі... — Не прийме вас, мізерних покручів, і ніхто вас не згадає на зеленому полі, де будуть очишені од крові протікати ріки, і сонце огріватиме ясні людські очі, не лукаві і не злі".
Вона уже чула, як її тіло прощалося з землею. І не було на серці ні болю, ні тривоги, тільки усе ставало на диво легким і дзвінким...
Проте більше не били — вивели в довгий коридор.
В камері сіла на дерев'яні нари, охопила руками нахилену голову, притиснула лікті до колін. Іще перед натомленими очима війнуло заґратоване віконце, що починало просвітлятись, майнула чиясь чорна тінь, а потім це все відплило, віддалилось у глибоку безвість...
От у неділю сидить вона на призьбі, радісними очима слідкує за Дмитром, що зіпнеться на ноги і знов упаде на зелений моріжок. Потім з натугою, опираючись на манюні рожеві ручки, підводиться і такий поважний, ну прямо тобі невеличкий дядько, прямує в її обійми. Торкнувшись її напрацьованих рук, чогось сміхотливо морщиться, і в чорних чоловічках, за якими навіть білків не видно, відбивається промінь веселого червневого сонця.
— Ти ж моє щастя, ти моє сонце ясне, — притискає свого одинця до грудей і високо підводить на руках, — рости великий!
Із Великого шляху прямує додому її Тимофій, високий, ставний, над лобом повис важкий русий чуб; степовим спокоєм 'і духом віє од нього, тільки глибокі очі якісь сумовиті, начеб прожили значно більше, ніж усе гнучке і міцне тіло.
І раптом через якийсь тривожний провал часу вона розуміє, що Тимофій уже мертвий, навіки віддаливсь од неї, а це шляхом прямує її Дмитро, а на її руках сидить Андрій, діловито перебирає ручками торочки чорної тернової хустки. Он і Югина наздоганяє Дмитра. Буйне склепіння Великого шляху звелося над ними, і так любо бачити своїх дітей, простих та щасливих, що йдуть до неї, до матері, з широкого щедрого поля.
— Тітко Докіє, — хтось розвіває згадки, і вже вона чує біль покаліченого тіла, тяжко віддаляється від того світу, де лежить її материнське серце... Для чого відірвали од того видіння? Приходить невдоволення.
Чиїсь руки охоплюють її, вона з подивом і радістю чує сказане, напевне не устами, а душею, дороге слово: "Мамо". Докія підіймає вгору обважнілі очі.
— Мамо, би про нього, про Дмитра весь час думаєте? Заплакана і якась просвітлена, неначе сльози обмили, оновили її, біля Докії сідає Марта. І мати, що раніше, напевне, образилася б, почувши од неї таке, зрозуміла усе, що робиться в душі молодиці... Вона ж так любила, так любить її Дмитра!
— Про нього ж і про людей всі гадки, моя дитино...
І зразу вони зблизились, начеб вік прожили разом. І в обох на очах з'являються сльози, добрі і чисті від того глибокого прояснення, яке проймає тільки міцних та правдивих людей.
— Про що не передумаєш, і найбільше — про дочку і Дмитра... Отак, неначе й на світі не жила, а вже смерть встоїть на порозі... Пам'ятаєте, як до мене на Великдень підійшов Дмитро?.. Ви тоді із тіткою Даркою стояли.
— Пам'ятаю, дитино. Тоді ви разом у танець пішли. Якої ж це співали, не пригадаю.
— І я забула, — зітхнула молодиця. — Тільки знаю, що так мені добре було, начеб з самим сонцем зустрілася, — і провела краєчком хустки по очах.
— І він за тобою побивався. Та. от... — витирає кров на устах.
І вони, забуваючи про катування і смерть, так щільно притуляються одна до одної, що кожна в своїх грудях чує стукіт двох сердець.
XXIX
Дмитро відчуває, як тремтять його губи, болять корені волосся, і знову біль усередині натягується, як струна, і коли розітнеться (це розуміє зовсім ясно), буде небуття, темінь. Уперше в житті з острахом відчуває, як можуть раптово старітись, сивіти, умирати люди. Так, він зараз в цю мить старіє. А в його русий чуб починає вплітатися сивина.
(Продовження на наступній сторінці)