І знову, даючи простір рухливій тривожній грудочці, що, набрякаючи, почала підповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись, проводив їх очима від лісової дороги до останнього шматка землі, що мав розмокнути від їхньої крові. І дивно: уже побачивши сотні смертей, звикши стрічатися щоденно з отою невідомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останній світ і тіні життя на дорогих і на ненависних обличчях, Дмитро не міг уявити втрати своїх рідних. Не міг? Чи ж так воно? Ні, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно і болісно заглянути навіть найтвердішим людям, і, затуманюючи, непомітно ворушила в гарячому попелі думок хисткою іскоркою надії.
Попереду задудоніли постріли. І зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навіть почув дзвін вистріляних гільз.
— Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, — під'їхав Тур.
— Не сподівалися. Зараз же їх треба зім'яти. Веди піших на правий фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою.
І Дмитро дивується: розум його працює чітко, розгадує, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тіло просить руху, дії, швидкої і рішучої.
І, чуючи, як міцніє його голос, скомандував:
— Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!
Трепетний холодок вітерцем на мить охоплює його тіло, а потім січе тільки в обличчя. Над головою в'їдливо і тонко посвистують кулі; немов чорні птиці, відлітають осторонь кущі, і над землею попереду палахкотять червоносині бліки. Гуде під копитами поле, перегойдується, пересвічується лініями трасуючих куль; віє прохолодою від ріки...
І раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотяні вогні, оті синюваті бліки, одцвітають червоні рухливі разки, тільки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у ній відкочується, швидко, налякано. І крики болю, посилені водою, супроводять шлях утечі.
— Єсть порядок! — кладе Черевик на міцне загрубіле плече нагрітий кулемет і веде свій відділок до загону.
Глибоко у тьмяній воді поблискують зорі. З того берега приторно, прісно пахнуть болотяні трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалі від людського гомону. Кілька партизанів, швидко перекинувши на той берег дві деревини, щільно приєднали одну до одної. Дмитро перший провів Орла через місток, пройшов трохи берегом і зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рікою... Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипіла під ногами твань.
— Хлопці! Зав'язнув! Витягайте!
— Чого ж тебе лиха година погнала туди!
— Тягни скоріше! Ще й питає!
Згодом пирснув сміх і, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:
— Не пройшов кількох кроків, а загруз по самий пуп.
— Що, набравсь болота?
— Воно з кропивкою — попарить краще, ніж у бані.
— І чого б я сміявся з старших...
Дмитро любовно погладив свого Орла, і рука його дрібно затремтіла на рухливій м'якій шерсті. Кінь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув міцну шию.
Іще кілька партизанів кинулись шукати переходу, але незабаром, заболочені і лихі, поверталися назад.
— Що будемо робити, Дмитре Тимофійовичу? — з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повід. — Чортова низина. Хоч би верболіз який був. А то гола, як лисина.
— Гибле місце, — не витримав навіть Лазорко Іванець. Мовчки пройшлись понад берегом і зупинились, де вужчало болото — твердий зубець луговини клинцем врізався в нього.
— Будемо звідси кіньми перескакувати, — після довгої мовчанки відповів Дмитро кулеметнику.
— Товаришу командир, хіба можна? Коні зразу потопимо, — схвильовано промовив партизан.
— Слабші ближче загрузнуть, сильніші — далі проскочуть. А наші може і на той берег винесуть.
— Який жаль, — зітхнув Мель і теж для чогось погладив рукою свого коня.
— Жаль. Та зараз іншого виходу нема.
— Ех! — тільки й вирвалось у Іванця.
Після того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували міст, Дмитро наказав Іванцю першому гнати свого рослого коня. Розігнав Лазорко Бурелома і наче пірнув у темряву. Кілька разів під копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потім забився кінь на місці, виймаючи і не в силі вийняти задніх ног, ось і передні вже безнадійно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз із Бурелома на правий бік, дотягнувся до деревини і, похитуючись, вибрався назад на берег.
— Угробив свого, — хотів твердо промовити, але голос дрогнув, і партизан, махнувши рукою, відійшов до річки, прислухаючись, як б'ється і стогне в баговинні його дебелий кінь.
Один за одним летіли вершники в глибину ночі і, заболочені, обважнілі, перебираючись від зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало під копитами і стогнало, немов умираючи. Тільки берег затих — ні один партизан, крім Дмитра, не промовив ні слова.
Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелій Жолудь на своєму легкому білокопитому красені і мовчки заплакав, востаннє притулившись до гриви Шпака. Добрався до річки, ліг на землю, охоплюючи голову руками. Іще далі сягнув Тур і, повернувшись на берег, не підійшов до Дмитра.
— Прощайте, коники... дорогі наші... — зітхнув Олекса Слюсар.
Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! — обзивалась ніч, і тонке іржання, схоже на плач, розтікалося по невидимій темені. Дмитро, припадаючи до сідла, пустив Орла. "Може перескоче", — зажевріла в серці надія. Як птиця, влетів Орел у болото; розстелюючись і витягуючись, він минає навскісну живу вервечку, вилітає на середину болота і тільки тут починає осідати. Але, могутніми стрибками звиваючись вгору, вискакує із твані і знову грузне, і знову виривається.
Ось уже берег. Іще кілька стрибків! Та раптом Орел глибоко осідає, іще звивається свічкою на диби, та вже не може вирватись із болота.
— Орел, Орел! — не чуючи власного тіла, зіскакує Дмитро на траву і, тримаючись за повід, сковзає уперед. Він загрузає тільки по коліна — далі під ногами твердий грунт.
Гаряче хропучи, б'ється кінь, обдаючи Дмитра болотянистою водою.
— Переправляйсь! — командує Горицвіт.
Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали перебиратися партизани до свого командира. І коли коні пізнавали своїх господарів, що по них переповзали далі, до берега, на мить завмирав хрипотливий стогін, і гнітюче передсмертне іржання врізалося в неласкаву ніч.
— Припав я до свого, а він мого лиця губами шукає. А з очей сльози, як квасолини, течуть, — кусаючи губи, промовляє Пантелій Жолудь.
— Да. Кінь, як людина, плаче. І голос в нього перед смертю людський, — погодився Слюсар.
Останнім переправився Тур і зупинився біля Дмитра.
— Веди, Туре, загін. Я наздожену вас, — не чуючи своєї ваги, Дмитро підійшов до коня, охопив руками його голову і почув, як гаряче защеміли долоні: густі сльози двома струмками текли по м'якому ворсі, а очі Орла блищали, мов огники. Поцілував Дмитро свого товариша в лоб і кинувсь на берег.
Уже з гони пройшов, наздоганяючи загін, і раптом у тиші високо задзвеніло тоскне, таке знайоме, тривожне іржання.
— Орле, мій Орле, — стиснув картуз в руці і знову обважнілим зором побачив перед собою сім'ю, близьких, що прямували у невідому темряву, мовчазні і похилі... А він наздоганяв їх на своєму коні.
XXVII
З тривогою прислухались на Білому озері до нестихаючої стрілянини. Навіть худоба перестала пастися, а коли кілька снарядів розірвалися біля табору, люди не кинулися врозтіч, а, навпаки, почали тісніше збиватися в одне місце. І раптом високий переляканий голос якоїсь жінки:
— Ой, горенько! Фашисти!
З усіх боків до табору бігли, стріляючи, вороги. Кілька жінок підсвідоме кинулись тікати, але зараз же й впали, продірявлені десятками куль.
Андрій зрозумів, що єдиний можливий порятунок — це бути із всіма, триматися купи. Він підійшов до скам'янілої матері, що охопила обома руками Ольгу, мовчки став біля сестри. Швидко і млосно калатало дитяче серце, але думки працювали чітко. Надіявся, що зараз не будуть розстрілювати: треба ж мати живі трофеї, видати жінок за партизанів. І справді, фашисти, охопивши юрбу щільним кільцем, погнали її на лісову дорогу. Попереду, похнюпивши голову, пішов рудобородий зрадник.
На дорозі солдати розбилися на дві групи. Одна, більша, знов повернула до Білого озера, друга, вправно орудуючи прикладами, погнала полонених до міста. Поспішали, бо вже за хмарами заходило сонце і тільки червоний пояс мерехтів між деревами, як згасаюча надія. Чорніли трепетні ліси, і лише одні берези сяяли, немов блискавиці у хмарному небі.
— Ольго, спробуймо тікати. Все одно уб'ють, — прошепотів Андрій, нахиляючись до сестри.
— Мені страшно.
— Не страшись, треба вирватись.
— Добре, — тихо відповіла дівчинка і стисла братову руку, немовби шукаючи в ній порятунку.
— Мамо, бабусю, ми тікаємо з Ольгою, — притиснувся до матері.
— Куди ж? — подивилась очима, повними сліз.
— У ліси. Спробуймо разом.
(Продовження на наступній сторінці)