Може колись нові покоління, щасливі з колиски й до домовини, з подивом і повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Іванівну Руденюк, що народилась на панському полі, знайшла свою долю на вільній ниві і померла від кулі лиходія за те, що варила їжу партизанам...
Чоловік її і старший син пішли в 1941 році захищати Батьківщину. Одержала від них кілька коротких листів, які й досі десь лежать, а може і зітліли в землі... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тільки чорніють з червоного грунту обгорілі підвалини...
Далі війна покотилась на схід, і замість листів тепер тішили жінку лише сни, коли бачила у них дорогі обличчя. Старшу, сімнадцятилітню дочку убили фашисти, — втікала із неволі додому. Тричі забирали її в проклятий край, і тричі утікала з дороги.
— Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої кості в своїй землі, — говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночі з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала під вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходії заборонили прибирати тіло дівчини — хай інші бояться втікати. Тільки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся підрізаний дерн, розрісся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилітньою Галиною... Аж ось і вона біжить з вулиці, головастенька, проворна, очі довгасті з сміхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, і дівчинка довго ; кружляє по подвір'ї, аж поки не опиняється на могутніх плечах.
— Дядя Митя! — сміючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
— Тьотя Галя, — в унісон відповідає.
— Я не тьотя, — заперечує дівчинка.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
— Хто ж тобі такого наговорив?
— Сама знаю.
— А ще що та знаєш?
— Що ви Гітлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
— Правда, тьотю Галя.
— Я не тьотя.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
--— Хто ж тобі такого наговорив?
— Ніхто! — розгадує дівчинка, що з неї насміхаються, і ображено відкопилює губи.
— Ну, коли не признаєшся — викину на хату!
— Не викинете, — впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах і міцніше охоплюючи голову Дмитра.
— Чому?
— Бо ви добрий, дядю Митя... Таким і мій тато був. І ці наївні слова водночас бентежать і болем наливають душу Дмитра.
Осідлавши коня, поїхав із Созіновим перевіряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопці. Потім. завернув на майдан, де грала гармонія і молоді партизани так кружляли з дівчатами, що пил та вибитий спориш високо злітали вгору. А старші готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам і партизанським та червоноармійським родинам. На подвір'ях бряжчала упряж, залізо, лунко озивалися партизанські голоси:
— Хіба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепіги поламалися.
— Ех, аби трактор... хоч би побачити...
— Ти, браток, тракторист?
— Та ні, кулеметник...
— А був?
— Бригадиром тракторної...
— Як земля увечері пахне.
— На врожай...
XVII
Вранці попрощалися із Туром, виїхали з подвір'я.
В долинах співали струмки, і кожен із них мав свій голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злітали і опускались додолу напіврозквітлі яблуні, оповиваючи усе село. Навіть промені сонця, проціджуючись крізь яблуневий цвіт, ставали блідішими і м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кістяками мертвих дерев, і виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небі, заваленому білими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотні дзвінків крихітні жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, біля заводі керкнула чапля, а потім загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетів куцохвостий крижень і, неначе осколок, з фуркотом впав у зарості. На бистріні викинувся сом, і довго по воді аж до самого берега розходились широкі круги.
Праворуч луги круто підіймалися вгору, і руді обвітрені пагорби, покриті рідким чагарником і травою, красувалися зморшками і глибокими рубцями, як бувалі в походах вояки.
На пагорбах біліли невеличкі хати, а в долинах тіснилися кучерявими отарами скам'янілі верби. І раптом один вибалок до самого Бугу задимівся червоною рікою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долині щільно і невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку піддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.
"Бузьків огонь цвіте, — нарешті зрозумів, але тривожне порівняння довго іще стискало серце: — отак наша кров тече".
В сусідньому селі їх зупинив загін самооборони — селяни, озброєні мадьярськими "пушками", берданками і допотопними кремнівками. Небезпремінно бажаючи показати свою владу, вони хотіли повести командирів до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобріли і попросили, якщо є, набоїв до рушниць.
— Якими ви стріляєте? — показав Дмитро на мадьярську гвинтівку.
— Якими доведеться, товаришу командире. При наступі на місто стріляли нашими. Трьохлінійними краще — набій менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цілий мішок нагонить: за міну вважає, — весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.
Чим більше наближалися до села, тим сильніше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налітали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив міцний порив вітровію. Здавалося, що з роками повинні були улягтися почуття, як після повені ріка, що увійшла у береги, мала б зменшитись гострота болю і радощів, а переживання — поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловіка, як Дмитро. Іноді й самому здавалось: він стільки пережив, стільки побачив лихого і страшного, що душа його більше не зможе вмістити в собі тих дивних хвиль, які сповнюють очі, серце і розум новим багатством і красою. Одначе то тільки здавалось.
Досить було короткого відпочинку, досить було зіткнутися з наболілими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить і радує.
Дужче забилося серце, коли попереду дрібними димчастими кучерями почав повівати рідний шлях. Неначе з побратимом, привітався із ним. Більше не в силі стримати хвилювання, потріпав Орла по шиї, і той, прищулюючи вуха і розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано і радісно пізнала Дмитра. Хотілося зіскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовірним зусиллям стримав себе: що ж йому тоді робити, коли нікого нема дома? Вклонився селянам і поскакав далі.
Созінов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом і радістю пізнавав це село, пригадав образ незнайомої жінки з дочкою, що лікувала йому рану. Ось і хата її показалась на розі.
"Де не будете, а до нас після війни заїдьте", — неначе зараз почув мелодійний голос русокосої дівчини.
— Дмитре Тимофійовичу! Рідня моя тут! — гарапником показав на Мартину хату.
— Яка рідня? — здивувався і в уяві побачив Марту такою, якою вона була у млині.
— Одна жінка тут мені рану перев'язувала. Як її?
— Марта Сафронівна?
— Вірно Заїдем до неї?
— Заїжджай Я пізніше прибуду. Про своїх довідаюся. Коли довго не буду — розшукаєш мене.
Біля самих воріт він побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершників. Вона його, видно, не пізнала, бо навіть з місця не ворухнулась. А коли Созінов зіскочив на землю, молодиця пішла йому назустріч...
Дмтро летить тихими вулицями. Ось і його подвір'я шумує дрібним світлозеленим мереживом молодого тополиного листу, білою хвилею підіймається розквітлий сад. Орел легко перескакує рів, і Дмитро, уже не чуючи ваги свого тіла, притримуючи рукою шаблю, біжить до своєї хати, що, здається, сама, похітуючись, наближається до свого господаря.
Мертво навкруги, тільки вітрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Біля порога згустком крові червоніє округлий розбитий замок, двері забиті лише невеличким кілком. Рвучко зриває з прибою клямку і входить у хату.
Пусікою віють осиротілі стіни сірий пил пухнастою скатеркою застелив стіл що стоїть посеред хати, зів'яли на вікнах неполивані вазони, а з підлоги, між двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травиці. Промінь сонця гойдався на світлому зелі, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею.
Оце і всього живого було в хаті Дмитра.
XVІІІ
Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тіло. Їдким туманом парує болото, і крізь мряку видно, як рожевіє на сході — певне, сонце сходить Югина поглянула на дітей і раптом завмерла: біля Ольги, скрутившися плегеними кільцями, лежить гадюка. Близькість небезпеки зразу ж виводить молодицю із заціпеніння; вона, боячися навіть дихнути, відступає назад, де між кущами вільшаника то тут, то там чорніють вогкі, набубнявілі штурпаки. Схоплюється руками за один, і він притишено хрупає в землі, біля кореня.
"Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись", — благає усе її тіло, а в очах аж темніє, бо вони бачать тільки потворні темні кільця гада.
(Продовження на наступній сторінці)