— От і познайомились — партизан Дмитро Горицвіт, — усміхнувся молодиці, бачачи, як в її очах мерехтять червоні відблиски пожежі.
— Щасти тобі, Дмитре, зустрітися і зі своєю дружиною, — стисла йому руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.
— Коли б то так, — замислився.
— Дмитре Тимофійовичу! — під'їхав до нього Тур. — Вітаю з цілковитою перемогою над ворогом. Нашому загонові і вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху.
— Спасибі!.. Убиті в нашому загоні є?
— Два. Чотири поранених. Є вбиті і в інших загонах Втрати фашистів — шість сотень. Можна сказати, район звільнено.
Обминаючи трупи ворогів, обвуглені головешки дерев, пащі пнів, що, неначе вигнуті криваві плахти, гаряче дихали вогнем і димом, Дмитро поїхав до своїх партизанів.
XVI
Діставши від штабу партизанського з'єднання триденний відпочинок, Дмитро повів загін у село Погоріле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом.
Сонце, трохи посвітивши зранку, тепер зайшло за хмари і широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному світлі все навколишнє окреслювалось чітко і рельєфно, неначе і дальні хати, і хвилясті вишняки, і примхливі лінії Бугу, і корови в долині були вирізьблені із каменя. Зрідка на луги падав просвіток, і тоді здавалось, шо латаття і незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогні.
По дорозі промчало авто, переповнене партизанами. З кабіни весело виглянув Пантелій Жолудь, гукнув комусь:
— Додому хлопців везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двісті-триста метрів, як зачмихала і зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузові.
— Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бісу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пішки чимчикувати. Увесь "шик" пропав.
— Чого ти, Пантелію, скрипиш, як немазаний віз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт — перший сорт, — промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулію.
— Шкода такого добра, — пожалів хтось із тих, хто випити не дурень.
— Добрячий спирт, — нюхнув Пантелій і зажурено похитав головою: — Таке добро виливати аж серце не на місці...
Проте вилив рідину в бак — хотілося на машині приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, і воїни з піснею помчали до своєї рідні, жінок, батьків та дітей.
Деякі партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках підіймались на круті пагорби і зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квіту. І поки дійде вояк до своєї хати, за ним уже півсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзів, свою рідню. І дивися, якась мати біжить назад селом додому — може уже її син прийшов. А он якась жінка, почувши важку звістку про смерть чоловіка, побіліла, схопилась руками за серце, притулилась до плота і завмерла в тій скорботі, коли небо і земля темніють в очах.
На царині села Погоріле партизанів перейняли селяни хлібом-сіллю. Скинувши шапку, шанобливо поцілував Дмитро високий хліб, передав комісарові. І, вдивляючись в щасливі обличчя людей, в оту живу різнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в оті захоплені оченята дітвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квітучі гілки дерев, він чув, що спокійна радість сповивала все його тіло, як цвіт сповивав село.
Не раз у житті, досхочу напрацювавшись на полі, він, лежачи на возі чи просто на стерні, відчував солодку хвилюючу утому. Відпочиваючи, співало тіло, нахилилися над ним світи, М'яко мерехтіли великі зорі, і далина була така принадна і зрозуміла, як дівоча пісня в жнива.
Отак і тепер спокійно, урочисто і трохи сумовито було на душі. Радість, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вірилось: відшукається його сім'я, і до нього пригорнуться діти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечі дівчинку, в супроводі щасливої молодиці і цілого виводка малят прямує подвір'ям до хати. І всміхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.
Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстіж відчиняли ворота і, не зачиняючи їх, так і йшли з партизанами до хат. І в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмішка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.
"Як ми заживемо після війни єдиною сім'єю. Все дріб'язкове вимететься з людської душі, поглибшають, покращають і любов, і почуття, і життя, як світ після грози..."
Та й тепер Дмитро щоденно помічав, наскільки морально підносились люди, що пройшли через ріки страждань, щоразу дивилися смерті у вічі. По-новому він бачив дружбу, любов до своєї землі, любов до коханої дівчини, жінки... Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Раніше обнімав світ лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усім серцем, більше турбуючись за людську долю, ніж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвір'я і хата. І інше розуміння було віддаленим, книжковим, лежало, як незмірна глибінь.
Тепер він кріпко підводився над тим притьмареним обмеженим світом, і життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось із життям людей; поєдналося не сіро, як у того, хто хоче заховатися від допитливого і правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистріні різнобарвні живі струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорів і не втрачаючи своєї особистої принади.
Коли була виставлена варта і всі партизани розмістились по хатах, до Дмитра і Созінова під'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освічувалось доброю усмішкою.
— Дмитре Тимофійовичу, я вам зараз не потрібний?
— Як так може бути, щоб комісар був мені не потрібний? — примружився, розуміючи, що Тур хоче їхати до Соломії — вона ще зранку пішла до батька.
— Що будемо робити? — зразу споважнів комісар.
— Та їдь уже. Відпочивай до ранку, а потім приймеш командування загоном: я з начальником штабу навідаюсь до свого села. Так? — подивився на зосереджене обличчя Созінова.
— Поїдемо! — кивнув головою начальник штабу.
Тур попрощався із ними і, пригинаючись, щоб не зачепитись за гілки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потім на мить з'явився на крутому пагорбі і раптово зник з очей.
Зітхання мимоволі вирвалось із грудей Созінова. Дмитро без слів розумів його почуття. І хоч як йому хотілось заспокоїти хлопця, проте не випустив ні пари з уст, — не тому, що нічого заспокійливого не міг знайти. Тепер він уже глибше розумів сплетення людських почуттів, але вважав, що торкатися до них, хай навіть досвідченою рукою хірурга, однаково неприємно і боляче.
"Час — найкращий лікар в таких випадках. Час... і друга дівчина. Клин клином вибивається", — війнула над ним давнина молодості, і здалося, що наче сто років пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився і запам'ятався до цього часу.
На всім скаку до них підлетів Симон Гоглідзе і, блискаючи дрібними чистими зубами, повідомив:
— Недавно налетіли на місто три "драбини". Рештки фашистів повискакували на майдан. А "драбини" давай їх поливати з кулеметів — думали, то партизани господарюють.
— Куди ж розбіглися рештки? — запитав Созінов.
— У лісок. Там їх тепер виловлює загін імені Леніна. Обижаються хлопці, що не воювали сьогодні.
— Чого, чого, а навоюватися іще встигнуть, — задумливо відповів Дмитро.
— Твоя правда: на войні навоюєшся, — погодився начальник розвідки.
В'їхали на подвір'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гніздо ластівки, приліпилась біля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.
— Ощасливте нашу домівку, — вклоняючись, підійшла до них немолода жінка в старенькому полотняному сачку.
Увійшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зіллям, і Созінов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жінка попередила його:
— Умивайтеся звідси, — поставила великий глиняний полумисок.
— Чи не чари нам приготували? — засміявся Созінов.
— Це річкова бистра вода. Щоб завжди були красні і дужі, як вода. Умивайтесь, синочки, — любовно подивилась на партизанів і зітхнула.
* * *
Гармонія грала, а потім і пісня озвалася. Заслухалася, замислилася жінка на порозі, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
— Чого запечалились? — увійшов у двір Дмитро.
— Оце тільки й ожило село в ці години. І дивно, і чудно слухати пісню. Аж не віриться, — подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червоніла і темніла ріка, задимілись береги, і човник на хвилях перегойдувався, летів, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали підкови, і партизан на рослому коні, перехрещений кулеметними стрічками, опоясаний вінком гранат, велично злетів на крутий пагорб, а потім заховався за стіною порожевілого квіту...
Дмитро уже знав життя своєї господині. Нічим воно не відрізнялося від горя тисяч жінок...
(Продовження на наступній сторінці)