Авто коливається між сонними деревами, поки не осідає у вузеньку, глибоко врізану в землю дорогу Мерехтить на землі сонячне сяйво, пробиваючись примхливими узорами поміж розімлілим листям; на черешнях прозорожовтий глей затягує свіжі рани; духмяними розпареними струмками віє невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало, звиваючись усім чорним, неначе плетеним тілом, повзе гостроголова гадюка. Зіщулилась, почувши гуркіт машини, скільцювалась, але переднє колесо з розгону налетіло на неї, і розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись у глибоко витиснену вибоїну.
Десь осторонь гуркоче вибух міни; через голову, шелестячи, пролітає свій снаряд, а сонце розсіває жмурки і по стовбурах високих дерев, і по густих чагарниках, і по зелених галявинах, що червоніють то квітами, то суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кілька розчавлених ягід до болю нагадують згустки живої крові. Знову бачить перед очима Тура, невеличкого й рухливого, мов ртуть.
Ліворуч почалося болото, а далі означились контури глибокого яру. Тут повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розсїкає дефіле, і Созінов, вискочивши з машини, прямує дорогою, що вузько лягла поміж болотом та яром.
Прихилившись до дерева, примруживши вузькі очі, з автоматом на грудях стоїть боєць.
— Кірєєв! — —пізнає командир бійця, — Де лейтенант Тур? Вітер війнув чубом бійця, розсипав чорний волос по широкому чолі, але навіть не ворухнувся воїн, прикипівши до де рева в останній варті...
Лежали нерухомі бійці, лежали покалічені шматки тіла, розвержені гармати; далі чорніли спалені і підбиті танки, понад болотом втиснулись вбиті німецькі автоматники, але ніде не було жодної живої людини.
— Туре, брате Type, — нахилився Созінов над шинеллю лейтенанта і притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах різко замерехтіло світло.
— Вибула третя батарея. Натиск стримала, — підійшов до командира шофер Данильченко.
— Натиск стримала, — механічно повторив. — Бо Тур нею командував. Радянський командир. — Клубком підійшов до горла різкий біль і довго не випускав з-під важкої лапи на-томленого боями і походами командира.
"Як зразу побілів чоловік, — похитав головою шофер. — Наче за найближчою ріднею запечалився". — І задумавсь, пригадуючи свою рідню, сім'ю і дітей в невеличкому українському селі, що вже теж, певне, підминалось копитами війни.
Вертаючись до машини, пішов не дорогою, а житом, що посіяв якийсь колгоспник на невеликій прогалині та й не прийшов жати. З-під ніг фуркнула пташка, і тільки по характерному співу крил догадався, що то була перепілка. Розгорнувши стебло, побачив біля навислої грудки невелике з сіна кубелечко, а в ньому кілька світлобрунатних, засіяних темними краплинами і ще теплих яєчок. Узяв одне в руку — воно озвалося сміливим тукотом. Невидиме пташеня клюнуло іще настирливо, різко, аж затріщала шкаралупина.
"Бач, війна, а йому хоч би що. І коли їх виводить матір? Пізня пора... Ну, живи собі", — обережно поклав яєчко в гніздо.
Кілька перестиглих зернин упало біля самої грудки, прикриваючись сірим пересохлим пилом. А бризни дощ — і зійдуть вони, підіймуться вгору, виглядаючи свого хлібороба...
Не більше трьох кілометрів проїхала машина, як раптом сипнуло їй в радіатор деренчливим металом, неначе градом по вікні.
— Приїхали! Чорту в зуби! — вилаявся шофер і вискочив з машини, хапаючись за зброю.
5,37
"gt;
Рідким півколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до них бігли фашисти. Кулі відщеплювали шматки живого дерева, глухіш, наче дятел, стукотіли по стовбурах.
Припавщи на коліно, короткою чергою з ППД вдарив Созінов у найближчого автоматника; той незручно, животом, наліг на залізне держално автомата, що в'ївся в землю, а далі скрутився, підбираючи ноги під себе. Чомусь блискавично пригадався розчавлений гад на дорозі, а око вже вибирало іншу ціль — і другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнілий, видно наскрізь протрухлий пень, бо каска до половини врізалася в дерево, і над нею війнув жовтий пил порохна.
Біля самого Созінова зашльопали кулі; пробуравлена смужка сухої землі одночасно зметнула вгору кілька димків, запорошила йому очі. Відскочив назад і заховався за дуба — в цю ж мить з двох боків од стовбура відвалились грубі червонясті шматки підопрілої кори, і одна куля прошила рукав лейтенанта.
Почуття несподіванки минуло. Розум працює напружено, все тіло натягнулось, як струна, а очі не тільки зором, а й відчуттям бачать, де небезпека. Легким стрибком перескакує до другого дерева, падає на коріння й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить його. Ще один фашист падає, а другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всім тілом на правий бік, кидається бігти назад.
— Тримайся, Данильченко! — кидає шоферу.
— Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.
А ворог насідає уперто, і здається Созінову, що навіть посвітліло в лісі — сонячними плямами сяють поранені стовбури, свіжо біліють на травах відщеплені шматки дерева. Він втискає в автомат третій і останній чорний диск, і в цей час бачить, як на обличчі Данильченка блискавично перемістилося кілька темних плям і зразу ж з них бризнула кров.
— Добийте, товаришу лейтенанте... Добийте, щоб не знущались гади.
— Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! — намагається підбадьорити, хоч ясно розуміє, що вже не врятуватися їм обом.
"І я просив би, щоб добили. Та хіба ж підніметься рука на свою кров".
Нова черга прошиває шофера; він, відкинувшись вгору головою, довго витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнім зусиллям підкладає руку під голову. Так і засинає навіки на стривоженій пахучій землі, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.
Скільки впало вже від його куль — Созінов не пам'ятає, де легко встановити потім; в пам'ять гостро врізалось, як падав кожний ворог: кожен інакше йшов у безвість. По цьому безпомилково...
"Оце тобі за Тура!.."
Пролунав самотній постріл — більше нема набоїв... Одну за одною кидає гранати і, ніби тінь, вислизає у вечорові тіні, зливається з ними, знаходить в них притулок... Неначе з іншого світу б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсім не можуть пошкодити йому...
Перехитується земля. Чого ж кров на руці? Ага, то рана. Добре, що кість ціла. Нашвидку виймає з кишені індивідуальний пакет і перев'язує руку. І далі прямує в ліс, над яким вже тремтять великі зорі.
"Де ж твоя зоря, брате Type?" — і знову біль охоплює серце і роз'їдає очі, а ноги самі підкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах земля.
ІХ
Обважнілі від утоми, останні гурти Новобугівського колгоспу прямували на схід.
В хмарах пилу клубочилися чорні хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкішні корови, і нездоєне молоко пунктирами сочилося на курні дороги.
Широкими смугами перегойдувалися поміж хлібами череди, і в тяжкому ритмі перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.
Ці дні Іван Тимофійович та Олександр Петрович не злазили з коней. Навколо широко розкинулося дозріле листя полів, їхній одсвіт навіть на лінію небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, і в далекому мареві, здавалося, поблискували де сонячні прожилки, а зерна пшениці.
— Стікає добро, — часто зітхав Олександр Петрович. — Дурно-пусто землю устеляє. От повіриш, Іване Тимофійовичу, навіть чую, як ,нива плаче... Куди, куди побігла? — раптом кричав на корову, що втискалася в жита.
За найменшу безгосподарність нападав Олександр Петрович на гуртовщиків, а одного разу, коли ті почали розкладати на лузі вогонь, — люто пританцьовуючи, затоптав його чобітьми.
— Не найшли гіршого місця? Хочете на сіножаті лисину випалити? Хочете, щоб і вздовж і впоперек більма світилися?
— Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Він фашист, якраз цього жде не діждеться, — знизав плечима розгніваний літній табунщик з почорнілим котелком у руці.
На обличчі у Олександра Петровича різкіше виділилася луска вітряних лишаїв, голос його поглухішав.
— Ти про що розбалакався? Луг — це тобі не хліб, який зараз треба на корені палити... Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дідька і двісті п'ятдесят болячок він викосить.
— Та нехай і всю тисячу — хіба мені шкода для нього? — раптом прояснився табунщик. — Хай його смерть навіки скосить.
— Ну, от я й кажу, — прохолола гарячність Олександра Петровича, — щоб і подумати ніхто не посмів, що ворог утримається на нашій землі. Мій старший синок, який в Ленінграді вчився, вірно з армії написав: "Ми — це історія, а фашизм — прикрий епізод".
— Олександре Петровичу, що воно таке — епізод?
— Епізод? — задумався чоловік, вертячи плетеним батогом. — Епізод — це все одно, що жаба, яка хотіла порівнятися з волом, роздулася, поки не репнула.
Старші табунщики вислухали це визначення з діловитою серйозністю, а підлітки аж тупцювали на місці, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
Увечері Іван Тимофійович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нічліжан, мимохідь вловив шматок розмови:
— Хороша вода в степовій криниці?
— Свіжа, міцна.
— А епізоди там є?
— Репнули. Черга за Гітлером.
(Продовження на наступній сторінці)