От і його життя, неначе краплина в річку, влилось у воєнний потік. І минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. І, як ота краплина з рікою, він з'єднаний з усім світом, що кинув його на старий військовий шлях, через який лягає путь йому, Григорієві, чи в життя, чи в небуття...
Пропливали перед очима знайомі рідні місця, стрічався він зі своїми земляками, ріднею, ішов назустріч Софії, своїм дітям... Дарма що в нього такі невеликі військові знання. Він доб'ється, щоб і йому, кажучи про своє непомітне діло, можна було сміло дивитися у вічі людям, що недаремно живуть на світі. Пригадав і Горицвіта. Після події в Городищі Григорій зразу ж відчув до Дмитра глибоку приязнь і вірнішим поглядом оглянув його нерівний шлях. Так, Горицвіт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбність чи невміння швидко зійтися з людьми; тому й переганяли його давні друзі, що легко, рівніше входили в життя. І Григорієві тепер стало зрозуміло: Дмитро в чомусь відставав од своїх друзів, але в головному — в любові до своєї Вітчизни — він був їм рівня. Він не той жорсткий камінь, що тільки лишаями обростає.
Подзвонив командир дивізіону й викликав комбата. Обвалюючи пісок. Тур спустився в щілину і припав до трубки.
— Ні, не приходив... ЖДУ, дочекатись не можу... Я теж тай думаю... Такий не проґавить грушку в попелі, як що, то і з жару витягне.
У наушнику заклекотів короткий сміх, і Тур передав трубку Григорієві. При світі зірок невелике довгасте обличчя командира батареї було виразно білим, тонкі нервові уста зрідка пересмикувались, чи то від нічної прохолоди, чи від нетерплячки.
— Спати не хочеш?
— Ні, товаришу лейтенанте.
— А я поспав би. Отак, у саду на сіні, щоб крізь гілля було видко небо і зорі, — усміхнувся і зразу споважнів; прислухаючись до шереха, нечутно вискочив на поверхню.
На світанку після зміни, уже засинаючи, Григорій почув схвильований, радісний оклик Тура;
— Созінов... Міша! Це ти?
— Сам собою, Type! — дзвінкий, веселий тенор наближався від дороги. "
Григорій, підвівшись на лікоть, побачив невдалік од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима і глибокою ямкою на підборідді. Ішов він легко, наче не приторкався до землі, тільки зрідка мерзлякувато поводив рухливими плечима. Усе його тіло курилося ледь помітним димком — одіж і лейтенанта, і двох бійців, що йшли позад нього, була мокра до рубчика.
— А я вже чого не передумав, Міша.
— Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може і вірша-некролога склав "Убили друга Мішу..." і так далі.
— Досить, Михаиле, не жартуй.
— Ну, Туре, а які ми дані принесли! Недарма в болоті нам очі комарня виїдала. Засікли фашиста. Видко, в наступ готується. До нас підсунувся.
Коли побачив в руках топографа з готовністю розгорнений панорамічний рисунок місцевості, по-змовницьки усміхаючись, вказав Турові на хутір, що туманився на правому, крутішому березі річки; потім ускочив в окоп і доповів командирові дивізіону:
— Засікли скупчення машин і живої сили.
Лігши на землю, Созінов із Туром зосереджено нахиляються над картою, накриваючи її жовтуватим целулоїдним кругом, старанно і швидко готують дані. Хвилююче піднесення і нетерплячка охоплює всіх бійців. Утомлені, мокрі розвідники, виливаючи з чобіт коренисту багнюку, тихо сповіщають про свої пригоди, дослухаються до коротких слів командирів.
Ось Тур рвучко підвівся, виструнчився, і Григорій з трепетом ловить команду:
— По скупченню піхоти!
— По скупченню піхоти! — урочисто передає на батарею першу в своєму житті бойову команду і до болю притискає трубку до вуха. Глухо обізвалась огнева, і Григорій стверджує вірність команди коротким армійським "да".
— Гранатою! Взривач осколочний!
— Гранатою! Взривач осколочний!
— Заряд четвертий!
— Заряд четвертий!
— Основний напрямок правіше один двадцять!
— Основний напрямок правіше один двадцять!
— Рівень тридцять ноль…
Слова і цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все тіло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню.
— Першому один снаряд. Огонь!
— Першому один снаряд. Огонь! "Постріл"... — як музика, відгукнулась огнева. З качиним свистом над ними пролітає снаряд.
— Лівіше сорок! — доповідає, відриваючися від стереотруби, Созінов...
— Правіше ноль шістнадцять. Вогонь! — махнув рукою Тур. Григорій чітко передає команду на огневу і чує хвилююче "постріл". Мелодійний свист розрізає світанкову прохолоду.
— Вірно, мінус, — кидає Созінов.
— Правіше...
— Приціл...
— Огонь!
— Плюс! — доповідає Созінов.
— Зараз ми візьмемо гадів у лещата, — криво усміхається Тур. — Лівіше ноль-ноль три!
— Лівіше ноль-ноль три!
— Приціл сто шістнадцять!.
— Батарея, огонь!
— Батарея, огонь!
Громові постріли гаубиць через короткий інтервал перегукуються з глухішими розривами.
— Накрили! — відривається від стереотруби Созінов. — По машинах вдарили! Зачадили!
— Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь!
— Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! І знову над самими головами артилеристів врізається в блакить сумовитий шелест, і знову глухо бухкають розриви.
Ці напружені хвилини стають часткою твого життя, 1, здається, ніколи не було тиші на землі.
— Огонь! — знову махнув рукою командир батареї.
— Огонь!
Далекі розриви зливаються в суцільний гуркіт, він розростається, і обличчя артилеристів рясніють жорсткими усмішками.
— Підскакують фашисти!
— Вище хутора стрибають!
— Аякже, до неба ж треба летіти — не близька дорога...
— Вітаю, Туре, з успіхом! На користь тобі іде командирський хліб.
І Григорій помічає, як широко розкриваються в блаженній усмішці обличчя бійців, що любовними очима дивляться на командирів.
— Командир полку виносить подяку лейтенанту Созінову І лейтенанту Туру, — передає Григорій слова командира дивізіону. Але біля стереотруби він уже не бачить високогрудої постаті. Лейтенант, прихилившись головою до стінки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пісок тече йому за комір. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя ясніє напівдитячою довірливою усмішкою.
І Григорій з жалем і повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.
VII
Від нескінченного грому і гуркоту гуділо в голові, кололо у вухах і млостило, як після поганої їжі.
За ці дні, не виходячи з боїв, почорніли бійці, мов рілля, витягнулися вгору, похмурніли. І коли давався короткий перепочинок, тут же падали біля гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких поруділа і лущилась потріскана фарба.
— Підводься, орли! — лунав охриплий голос старшого на батареї.
І знову батарея кидалась до гармат, застигала, мов мармурова, прислухаючись до нової команди.
— По фашистській сволоті — огонь!
Вивержуючи вогневі снопи, здригались, відкочувались назад тупі жерла і підстрибували гаубиці, схожі на звіра, що Наготувався до стрибка.
— Лавриненко, не відставати! Не відставати! — всевидюще око двадцятирічного командира слідкувало за всіма розрахунками.
— Єсть, не відставати! — оберталось чорне, пітне обличчя командира гармати, поблискуючи сліпучими зубами.
І знову снаряди, схожі на сповитих немовлят, виблискуючи мідними пружками, влітали з дужих рук в димчасті чорно-сизі отвори. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, і знову дихали жаром перегріті жерла.
Налітали самольоти, але вже не було часу міняти вогневу позицію — треба було зупинити наступ. І батарея не зрушила з місця. Бомбами клювали її хижі чорнохресті птиці і не могли розклювати, сікли кулеметним дощем і не могли розсікти єдину волю і силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи вогню, і вогонь, вилітаючи з тупих жерл, гатив і розколював вибухами чорну далечінь.
Осколок розсік усю щоку навідникові Нетребі. Рукавом витер хлопець кров і не пішов од гаубиці.
Обидві ноги по самий живіт відбило стерновому Сайфі Каримову. Задимілись очі у хлопця, блиснули білки, неначе вивернутись хотіли. Сам відкотився в щілину, щоб не відривати нікого з гармашів. Коли підбігли санітари, він уже був мертвий.
І тільки сьогодні Григорій збагнув всією душею, що таке народна сила. Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму; це було слово суворої неприкрашеної дійсності, що входило навіки в людину, як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце воїна.
Не всі гармаші були героями. Різна вдача, різна доля, різне життя було в кожного з них. Але сьогодні, у криваві жнива, на полі бою вони стали героями.
(Продовження на наступній сторінці)