Порфирій тихенько заклекотів, засміявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбіду, потім круто став навпроти нього і, не тамуючи радості, попросив:
— Себастіяне, затопи мені хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобі така розкіш? — нарешті посміхнувся й дядько Себастіян.
— Щоб легше і надійніше на душі було. Це мені, вважай, як сповідь буде.
— Ет!
— Дуже прошу, вдар, Себастіяне... Зроби чоловіку радість.
— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очі дядька Себастіяна.
— Тримаюсь! І добре бий, щоб усю крученість і дурість вибити з макітри! — широко розставив ноги осміхнений Порфирій.
Дядько Себастіян підійшов до нього ближче, відвів руку і двигнув Порфирія кулаком у груди. Той крутнувся і одразу ж опинивсь біля вікон, обтираючи спиною стіну.
— Ну, як, трохи полегшало? — насмішкувато запитав дядько Себастіян.
— Ой, полегшало, ніби гора звалилася з пліч! — гигикаючи, випростується і підіймає вгору ковшисті руки Порфирій. — А тепер я обертаюсь, переступаю поріг і йду, а потім біжу додому.
Прояснений, він виходить з комбіду, і крізь незачинені двері ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу...
На цьому і закінчилася б справа Порфирія, аби за неї з другого кінця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, він подався на хутірець до Порфирія, розцілувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнім столом і аж падав од сміху, коли господар розповідав, яку мав сповідь у голови комбіду.
Це було вдень, а ввечері Юхрим, уже в буденному одязі, горбився перед чорним каламарем і строчив матеріали: допис у газету, а заяви в повіт, губернію і столицю. Писав не тому, що в нього прорізався зуб на Порфирія чи хотів зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрібна була пильність і недремність викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повіті. Чого йому таку голову і почерк занапащати в селі? І ще хотілося Юхримові зажити слави кореспондента — і від дядьків шана, і від жіноцтва повага. На щастя, й трапилось підходяще діло. Революція у небезпеці, її рятує Юхрим! І він пише і радіє з написаного.
В дописі і в заявах він звинувачував дядька Себастіяна в тяжких гріхах проти революції: у втраті класової пильності, у підозрілих зв'язках із класовими недобитками, в самостійності розуму і соображенія та рукоприкладстві. Найбільше пильний сількор налягав на те, як це можна було відпустити бандита додому без погодження, дозволу й документації вищестоящих органів.
В село на бричці приїхала перша комісія. Голова комісії, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повітря, задихаючись, він синів і ставав дуже сердитим.
— Цей не помилує Себастіяна, — з жалем заговорили в селі.
— Чи не пограє він тепер на піаніну аж у тюрязі? — зраділи дукачі.
Од цих чуток і нашіптувань мені гірко й тривожно стало на душі. Комісія за зачиненими дверима почала поодинці опитувати Порфирія, дядька Себастіяна й наприкінці Юхрима. А перед зачиненими дверима умлівала від горя і сліз Порфирієва дружина. Найбільше говорив Юхрим, його підписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятішому: революції, революційній пильності і класовій непримиренності. Юхрима ніхто не перебивав, а коли він замовк, голова, задихаючись і синіючи, поморщився:
— Усе?
— Поки що все. Та коли треба для протокола й действія, іще можу, — пообіцяв Юхрим, обтираючи піт із чола. Тоді голова комісії звернувся до Бабенка:
— Ви не зможете відповісти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тінити святе слово — революція? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совість?
— Я жалітися по всіх параграфах і інстанціях буду за образу індивідуума, — заверещав Юхрим.
— Це ви зумієте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалітися і доти топити людей, поки з вас не скинуть штани і не всиплють по всіх параграфах. Тільки це може допомогти вам.
Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбіду, а на його місце, заточуючись, увійшла Порфиріева жінка. Комісія довго не могла їй роз'яснити, що ніхто нікуди не буде забирати її чоловіка — хай тільки чесно він живе. Для цього й амністія дана владою.
— Ой, спасибі вам, люди добрі, — нарешті ожила жінка. — То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.
— Міцний? — задихаючись, поцікавився голова комісії.
— Горить синіми квітами.
— Тоді ми його заберемо в лікарню. Не пожалієте?
— Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо — це вже для вас.
Комісія таки забрала самогон. Юхрим пронюшив і про це, зрадів і, наперед смакуючи, як він підсуне візка голові комісії, двигнув до лікарні. Але новий матеріал не вигорів: самогон як медикамент було здано головному лікареві, бо в ті роки на ліки було дуже сутужно.
Та й лікували тоді по селах не так лікарі, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою і землею, її найчастіше прикладали до серця і ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-філософськи: бог дав, бог і взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвірнішим підмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирієва жінка, у великій ненависті до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.
А Юхримові що? Він принишк на якийсь день, а далі почав розпускати чутки про потаємних ворогів революції, які виживають його з села, і, висолопивши язика, розшукував собі достойну посаду в місті.
Якось увечері, коли ми з дядьком Себастіяном сиділи в комбіді за книгою, несподівано притарабанився Юхрим. Він був у, френчі з англійського сукна і галіфе, підшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очі туману: певне, власник цих штанів ще недавно в кінноті орудував шаблею. Юхрим любив ефекти і в одежі, і в мові. Він картинно зупинився біля ріжка столу, неспокійно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галіфе, і вони там заборсались, неначе звірята.
Дядько Себастіян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темінь, за якою зовсім не видно було очей. Через хвилину Юхрим повів устами, і на них вигнулась та усмішечка, де нахабство підминало непевність:
— Не чекав мого вторгнення, Себастіяне? Знаю — не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношеніем, тобто на уклін по всіх параграфах, статтях і статуту.
— Яка, яка у тебе душа? — повеселішав дядько Себастіян.
— Як було вже сказано — драматична!
— За якими ж це параграфами? — насочилось насмішкою обличчя голови комбіду.
— За параграфами революції!
— А яка тоді в мене душа?
— Натурально — героїчна! — піддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, і на його невірне обличчя навіть ліг покрівець шаноби.
Дядько Себастіян тільки головою покрутив: мовляв, ох, і влізливий ти, чоловіче, але промовчав. А Юхримові того тільки й треба. Він одразу ж повів мову про зміни в повіті, хитромудре увернув, що тепер і його друзяки випливли наверх, повшивались у служби і кличуть його ближче до верхів.
— Ну, а ти, звісно, вирішив триматися маси? — безневинно запитав дядько Себастіян.
— Ні, я ще не вирішив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селі, чи теж погнатися за фортуною-долею у місто?
— Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, — аж мало не зітхнув дядько Себастіян.
— То чому? — здивувались підбірчасті вуста і квасолисті ніздрі Юхрима.
— Бо ти, коли наздоженеш долю, — собакою вчепишся в її приполи і триматимеш тільки побіля своєї парсуни. А доля і людям потрібна.
Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, він став таким, про яких кажуть: зверху сміється, а всередині сичить.
— Передав ти, Себастіяне, куті меду, а мені характеру! — викривлює усмішку на обідочках уст. — Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посаді треба мати вежливість по всіх статутах. Знаю, ти гніваєшся на мене за он ту історію із комісією. Винюсь, каюсь, зарікаюсь — більше не буду. Не по дурості, а по пильності збочив, бо забрело мені в розмишленія, що ти діяв не за революційними параграфами. І я хотів теорією підправити твою практику, бо хто ж має за революцію боліти? Лише такі, як ти, з практичного боку, і такі, як я, з теоретичного.
— За шкуру, тільки за свою шкуру болієш ти з практичного і теоретичного боку! — розгнівався дядько Себастіян. — За неї, коли її доведеться рятувати, усіх людей, увесь світ продасиш і не скривишся!
— Чого тобі так далеко наперед заглядати? — позлішав Юхрим, і потвердішали грубі пружки його уст. — Шкура — діло тонке, всякий її по-своєму рятує, а інший ще й відрощує на ній те, що має їжак. Резон?
— Чого ти ще не сказав, що інший назбирує на шкуру слизь?
— І про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифікацію, — жорстокість спотворює обличчя Юхрима, і тільки тепер його очі розрізають темінь, що зібралась у очницях. — А зараз я до тебе, натурально, з іншим прийшов. Говорити далі чи звелиш зашити вуста?
(Продовження на наступній сторінці)