Боже милий, боже милосердний... Ніколи йому не було так моторошно, як тепер. Він знав, що таке страх, не раз по саму зав’язку наковтався його, коли по-всілякому побував своє багатство. Двічі був заложником у двадцятому році, лежав у замкненій дзвіниці під мовчазними дзвонами і очікував костомаху... А в двадцять першому стояв у степу під гвинтівками оперативної трійки, прощався із тим літом, прощавсь із тією зорею, що золотила колос, прощався із своїм днем, що вмирав на гіркій повені полинів. Але й тоді не мав такої туги, яку заніс йому власний син, своя дитина, своя надія, що вже став не сином, не дитиною, не надією, а катом. Боже милий, боже милосердний, як благати тебе, щоб оте, що сталося, було тільки сном, тільки поганим сном? Як благати тебе, щоб ти якимсь дивом повернув своїми руками назад хоч років із двадцять. Тоді б і я випрямив свою душу і розум своєї дитини, не отруїв би їх клятою копійкою... Мені здавалося, що вона дасть спочинок на старості, а вона, як вовкулака, покотилась до чужої крові... Господи, твій син загинув на хресті, а чому ж мій не загинув хоч на війні? Тоді б я сльозою, а не сукровицею оплакував його.
Гупіт чобіт обірвав страшну молитву старого Васюти. Дорогою, забризканою кров’ю призахідного сонця, ішли обшарпані жінки, які тепер навмисне прикривали свою вроду якимсь гноттям, нечупарністю, а то й виразками, що їх розкидав по тілі волохатоокий жовтець чи інше отруйне зілля. І все одно од молодиць віяло пахощами осені, опеньками і добрим хмелем, як віяло колись од його зеленоокої Тетянки. Боже, чого ж він, телепень, послухався тоді скрипливобрового батька і не одружився з нею? У них були б інші діти... І не було б Артемона.
Жінки підвели очі на Васюту, і в них він побачив печаті зими. Чоловік нагло зупинився, але мимоволі потягнувся рукою до шапки. Та ні одна жінка не вклонилася, не поздоровкалася з ним. Ні, то не зима, то суд стояв у їхніх очах, з ним вони мовчки пройшли повз нього. Давид, забувши одірвати руку від шапки, обернувся вслід за жінками. Ще осіннім садом і осіннім лісом віяло од них. Вони принесуть ці пахощі в свої осиротілі хати, на свої осиротілі постелі, та все одно їхня печаль буде менша за його журбу.
Розбитий, знівечений молитвою, клубками думок, він дочовгав до своїх двійчатих воріт, до своєї старожитньої хати, на віконницях якої журилися мальовані янголи, привезені ще в двадцятому році з монастирської трапезної. І хоч місцевий богомаз кілька разів обновлював їхні потріскані обличчя і крила, вони не змогли одігнати зло від його оселі.
Біля дровітні, мов грішники в муках, лежали покручені соснові корчі, з яких думалось виточити дьоготь. Давид одвів од них погляд і поспішив до дверей, на які Артемон накинув хитромудру колодку з чужинськими літерами.
— Я ж не розберуся в оцій мудрації,— сказав тоді синові.
— Привчайтесь, привчайтесь, тату, до культури, до Європи, до іксів і зетів...
Коли б тільки на іксах і зетах окошилася його культура. Зітхаючи, Давид в одну лінію вирівняв нахололі ікси, і колодка розпалась у його руці. Колись би така потаємна штуковина порадувала його, а тепер радість уже навіки відійшла од нього і ніхто, ніхто не поверне її навіть у сон. Він увійшов до хати, де стояв дух чужих осель, чужого добра, чужого стогону. Від нього й собі хотілося стогнати.
Надворі загуркотіли колеса. Давид глянув у вікно. До дровітні під’їхав парокінний віз, навантажений березовими кряжами. І ці кряжі знову нагадали стоси убитих. Чоловік зітхнув. А збільшений темрявою візник виліз на воза і люто почав скидати на дровітню кряжі. Хто ж це отак орудує ними? Чи не глинокоп Трохим? Таки він. Колись академіки привозили його на машинах додому, а зараз він привозить дрова поліцаю. Життя! Будь ти прокляте! Давид засвітив лампу, надіючись, що Трохим загляне до нього. Та чоловік скинув останнього кряжа, скочив з воза і повернув коні до воріт. Васюта вийшов із хати, підійшов до Трохима, що саме поклав на воза кошик з опеньками.
— Добрий вечір.
— А, це ви? — байдуже обізвався глинокоп, постаріле обличчя якого блищало вологістю.
— Спасибі, що дрова привіз.
— Заставили ж.
— Ходімо до оселі.
— Чого б це? — понуро здивувався Трохим.
— Як чого? Після роботи чарку вип’єш. У мене є така загрянична пляшечка.
Трохим помовчав, потім неохоче відповів:
— Я тепер не п’ю ні нашого, ні загряничного.
— Відколи ж, Трохиме, ти став непитущим? — не повірив Давид і підійшов до рослого дебеляка, який знав толк і в звичайній, і в коренковій горілці.
Трохим долонею потріпав шию підручного коня, що закустраною гривою підмітав землю, неохоче обернувся до Давида. Битий, душений, ломлений землею, він тепер стояв перед Васютою, як осіння негода.
— Чого ж мовчиш, чоловіче? — очікує від нього хоч якогось слова.
— Я привіз вам дрова? — неждано запитав Трохим.
— Та привіз.
— То й огрівайте ними свою хату чи утробу, а мене увольте від розмови з вами чи з вашим Артемоном,— лихий, упертий, він вискочив на полудрабок, вйокнув на коні і незабаром зник у сутінках.
Давид втупив очі в дровітню. Тут з одного боку, як мерці, лежали березові кряжі, а з другого — грішниками мучились вирвані корчі. Хижі птахи морозу знову заворушились на плечах чоловіка, загнали в тіло пазури. Похитуючись, Васюта увійшов до хати, де в кутках і під лавами лежало запнуте підозріле добро, на яке він і дивитись не міг, але яке мучило його, наче гріх.
Чоловік загасив лампу, скинув чоботи, кожуха і з ним поліз на піч, де вмирала пересушена пшениця... Це ж вона наб’ється у вовну. Та дарма, тепер нічого не шкода. Вмощуючись, Давид зачепив чуприною сухі головки маку, що висіли на комині, і вони обізвалися йому тими роками, коли він маковим цвітом звав свою Тетянку. А вона якось на це заспівала йому:
Ой пропав мій вік, Та як маків цвіт, Що удень зацвів, А вночі зів’яв. Так і вік мій пропав...
То її вік пропав, наче маків цвіт. А його?.. Як дурман, та й більш нічого. І ніхто ні тепер, ні після смерті не скаже про тебе приязного слова. Колись він думав: розбагатіє та й зробить щось добре церкві і людям. Та запізнились його думи і до людей, і до бога.
Давид уже входив у сон чи в марево, коли рипнули двері і до хати, побризкуючи зброєю, обережно увійшли Артемон і Омелян. Омелян з гвинтівкою напоготові, про всяк випадок, став на порозі, а Артемон засвітив світло, обніс його по всіх кутках і, не надіючись на янголів, почав розправляти на вікнах темні ковдри. Далі вони обоє полізли до печі, до посуду, горілки й мовчки, як вороги, почали вечеряти. "Сьорб-сьорб, сьорб-сьорб",— тільки й чув спочатку Давид. А коли дійшло до м’яса, вони так зачавкали, наче витягали ноги з болота.
— Женитись треба тобі,— нарешті, дзенькнувши чаркою, сказав Омелян.
Артемон криво посміхнувся:
— На якого такого дідька?
— Щоб хоча варити було кому. Бо ця потрава вже не по твоєму чину.
— Зрештою, привезу з города наймичку.
— А вона тобі й підкладе у вареники міну, як нашому резиденту підклали.
Артемон подумав, запустив масну руку в чуба.
— Тоді візьму до печі якусь безтолоч, придурка із нашого села.
— Чого ж безтолоч?
— Бо з мізками тепер, Омеляне, страшно брати, щоб не моргнула комусь із тих, що в лісах сидять. Багато кого привернули чи купили фашисти і в нас, і в Європі, а розумних — не дуже. От задачка на нашу голову.
Омелян ошкірився:
— Ну, і голодують та гибіють всякі розумники по лісах та нетрях.
— Це правда,— сумно погодився Артемон.— Вони там не розкошують, а ми все одно тремтимо... О, несе когось! І пожерти не дадуть.
У двері хтось тихо постукав.
— Заходьте! — владно гукнув Артемон і потягнувся рукою до "вальтера", що лежав поруч з надрізаною хлібиною, а Омелян узявся за гвинтівку.
Поріг переступив статурний Саливон Литвинчук, якого колись і кіно ловило, а за ним, плачучи, увійшла закутана великою хусткою струнка дівчина.
— Не розводь мені мокроту! — бридливо скрививши губи, гримнув на дівчину Артемон.
— Не плач, дитино, сльозам тепер ніхто не вірить,— нахилився Саливон до дочки, розкрив хустку і пальцями витер очі.— Може, все якось обійдеться, може...
Глянув Давид на Саливонову доньку і не повірив собі: проти нього стояла його молодість — його Тетянка. Чоловік рукою нагнав од очей видіння чи марево, але воно не відійшло: Тетянка, справжня Тетянка в жалобі стояла біля дверей, а на грудях її зітхали пшеничні коси. Давид знав, що Саливон взяв Тетянину сестру. Але хто ж міг знати, що природа отак повторить образ його коханої?.. Він поворухнувся на печі, і мертва пшениця з-під його рук потекла на припічок. Все мертве було в цьому домі, тільки образ Тетяни якимсь дивом живим стояв біля порога. Омелян, мов сич, глянув на дівчину, чужинською хустиною стер з обличчя, з крильців носа пітний жир, запалив чужинську сигарету.
— Чого розкисла? Ніяк не хочеш служити самому начальникові жандармерії?
Образа і біль пройшла по дівочому обличчі, вона зітхнула, та не сказала ні слова.
— Чого ж мовчиш? Не бажаєш?
— А хто ж, дядьку, забажає такого?
— Думаєш, краще більшовикам норму полоти?
— Я співаючи полола б її! — щось згадавши, на якусь мить прояснилася дівчина, але одразу ж осіклася.
(Продовження на наступній сторінці)