Василько побіг на озеречко, а вона знову сіла випрядати осінній день, аби ж так можна випрясти болі, що приходили й приходили із різних років, а найбільше — із цього.
Між деревами пройшли лісоруби, загубили кілька слів, і їх прикрила метелиця листу. Ось по дорозі заклепали підкови. Кінь, здається, зупинився біля її хати. Так воно і є. Бо вже хтось біля порога загупав чобітьми.
"Невже лісові брати? Так рано ж". Ярина за звичкою поправила хустину, блузку, струсила з неї кострицю.
Заскрипіли сінешні, заскрипіли й хатні двері, на порозі занезграбилась у просторій дорожній свиті чоловіча постать. Не тільки холоднечею, а тривогою повіяло від неї. Невідомий зриває з голови відлогу, розстібує свиту й кидає єдине слово: "Холодно!"
— Боже! — скрикнула молодиця, починок випав з її руки, та й душа, здається, почала випадати з грудей. Ярина впізнала цей страшний голос, що давно мучив її навіть у снах.
— Не чекала? Перелякалась? — посміхається нерівною посмішкою Артемон і тре задубіле на холоді обличчя. Потім він бережно ставить біля рогачів карабіна, скидає свиту і залишається в синій чумарці, обшитій сивим, неначе прихопленим з хурделиці, смухом. Саме в такій чумарці в них колись ходив панський управитель.
— Чого ти?..— болем, стражданням, ненавистю питає нового управителя Ярина.— Чого тобі ще треба?
Артемон ввірчує в неї заскленовані, з дорожньою пригуслою сльозою очі:
— Теж мені питаннячко. Хіба ж так скоро, з холоду, з порога можна відповісти, що кому треба? Ти б краще поставила щось на стіл та сказала, куди завести коня і як зігріти душу.
— Твою душу і сонце не зігріє.
— Це ти, Ярино, даремно,— примирливо каже Артемон.— Душа справді у мене досі була холодна, бо не світило їй сонце.
— А тепер, при німцях, засвітило?
— Це вже друге питаннячко, не краще за перше,— не гнівається, а підсміюється Артемон і обмацує її вузьким поглядом.— Я думав: ти погіршаєш, злиняєш за ці роки. Аж і вони не беруть ні твоїх очей, ні твоїх брів. Скажи, де поставити коня?
— Де хочеш, тільки не в мене. Іди, Артемоне, з очей.
І тепер увесь щелепастий вид поліцая одразу спалахнув недобрим огнем:
— Я, звісно, можу піти з очей, це мені недовго. Але що потім буде з твоїми гордими очима?
Артемон так щось сказав і так чогось недомовив, що Ярину почав лихоманити дрож.
— Ти про що заговорив загадками?
— А ти вже, напевне, й розгадала? — пильно дивиться на неї Артемон, і по ятаганистих, ще синюватих від дороги щелепах починає стікати недобра посмішка.
— Де нам догадатись,— паче байдуже відповідає Ярина, але вже відчуває, що Артемон тримає її у своїх лапищах.
— Не хитруй, Ярино, це в тебе не вийде, бо ти вся наскрізь правдивістю світишся. Так от: що не було поміж нами, хоч як ти насміялась наді мною, а я все одно й досі не можу забути тебе. Іншими хотів забути твій вид — і не зміг. Ось як воно буває,— і Ярина вперше побачила на обличчі Артемона непідроблений сум.
— Не треба про це.
— Тобі, звісно, і не треба,— погодився Артемон.— А про мене, про мою душевну скруту можеш хоч раз у житті подумати?
— Невже і в твоїй душі може бути скрута?
— Не печи мене вогнем, бо сама біля нього ходиш. Так от, Яринко, поїдемо звідси до мене. А не поїдеш зі мною, повезуть тебе жандарми в тюрму.
— Що ти говориш? — жахнулась вона.
— Що чуєш. Гадаєш, я так собі без пам’яті гнав сюди і коня, і себе? Рятував тебе в тридцять третьому році, рятую й тепер. За тебе беру на свою душу твій гріх, а на харчування і догляд — твоє дитя.
— Де ж ти мій гріх знайшов?
— Коли б тільки я,— хмикнув Артемон, підійшов до печі, відсунув заслінку.
— Що ти там шукаєш?
— Дивлюсь, чи нема свіжого печива або свіжих сухарів для партизанів.
— Що ти мелеш? — поблідла Ярина.
— Я, може, й мелю, а печеш і сушиш ти,— він підійшов до столу, взяв надрізану хлібину, понюхав.— Тмином пахне.
— Я завжди печу хліб з тмином. Так Данило любив.
— І партизани теж?
— Які партизани?! Що ти верзеш?
— Хоч ти, Ярино, не бреши, бо весь світ забрехався тепер. Увесь.— Артемон вийняв з кишені сухар.— Подивись, понюхай. Твій?
— Де ти його взяв?! — скрикнула і цим виказала себе Ярина.
— Та спіймали ж мої хлопці одного дурня. Дали йому гаряченьких, то він і розв’язав халяву: все, як на сповіді, сказав і тебе не пожалів. Отож, поки не пізно, переходь до мене. Я вже як-небудь погашу твоє діло. Пора, Ярино, з різних казочок, із цвіту папороті переходити в реальності. Оце ж збирайся потроху, та й завтра поїдемо в наше село. Багато в тебе скарбу знайдеться?
Ярина непримиренно зирнула на Артемона.
— Нікуди я з тобою не поїду. Нікуди.
— Подумай, Ярино.
— Іди! Їдь!
Артемон поблід, біль і шалена впертість скривили його обличчя.
— Дивись, щоб на німецьких гаках угору догори ногами не поїхала. Там і не такі кров’ю ридали і кликали рідну маму, та не докликались. Я можу тобі ще тільки одне сказати: коли не мені, то смерті!
Ярина з’їжилась, хотіла щось відповісти, а в цей час розчинилися двері і в хату ввійшли Василько і змарнілий, вихуділий Олександр Півторадні, який пішов до армії разом з її Данилом.
— У тебе, Яринко, гості? — тривожно посміхнувся вибіленими губами Олександр.
— І не питайте...— Раптом в очі жінки ввійшов страх: — Ви чули щось про Данила? Сідайте, розказуйте.
— Що там розказувати,— безнадійно махнув рукою Олександр, потім погладив Василькову голівку.— Отож, як негадано прорвалися німці, пішли ми з Данилом самотужки розшукувати своїх. Дійшли до укріпрайону, сіли собі коло покинутого доту перепочити, аж дивимось — закурилась дорога. Придивляємось, а то німці йдуть, спокійні, веселі, неначе на прогулянці. Тут ми і скочили в дот, і твій Данило одразу ж припав до кулемета. Як застрочив, як застрочив він, так і переполовинив тих німців. Та й сам, сердяга, наклав головою. Ну, а я чудом врятувався тоді, але не минув таборів.— Олександр поліз до кишені, вийняв звідти пакуночок.— Ось і все, що лишилось од чоловіка. Тут і твоє фото з Васильком, правда, злиняло воно від крові, бо що ж...
Ярина вхопилася за той пакуночок, за те злиняле від крові фото і, затуляючись хрестом рук, впала ним і головою на стіл, де пахнув тмином хліб, і затремтіла, і заголосила, як у той рік голосили всі вдови. Заплакав, притулився до мами Василько, а Олександр тільки головою похитав, бо вже чув не одне таке голосіння.
Артемон похапцем підхопив з лави свою свиту.
— Я ще завтра зайду,— кинув з порога. "Думалось приїхати на весілля, а приїхав на поминки... А може, вони й пособлять мені",— він стиснув у кишені того сухаря, що мав привернути Ярину, і вийшов з оселі, куди вже, заточуючись од горя, поспішала Яринина мати.
Цілу ніч проплакала Ярина над столом, як над покійним. А коли на першій сині неба намалювалась золота печаль беріз, вона підвелася з-за столу й щось почала збирати, ніби в дорогу.
— Куди ти, доню? — занепокоїлась Іваниха.
— В дорогу,— глянула синіми сльозами на матір.
— До кого ж?
— В ліси, мамо.
— До тих, кому хліб пекла?
— До них.
— А як же Василько? — тільки дитиною хотіла стримати дочку.
Ярина прихилилась до матері, поцілувала її в зморшкуваті, пересохлі вуста.
— Доглянете, мамо, його, бо тепер земля і діти переходять на руки старих...
XIX
На хрестах умирало завішене сонце, а під ним, неначе кати, ворушилися тіні. Давид Васюта одвів погляд від кладовища, од його тіней, мерзлякувато стиснув гудзукуваті руки. Після того страшного дня йому нездужалось, а на плечі усівся мороз. Чоловік увесь час відчував, як під шкірою то сіпались чи вмелювались у нього жорна холоднечі, то хижі птахи розчепіреними пазурами промацували тіло. Хижі птахи!.. Він і зараз почув на плечах шелест їхніх крил, але очі бачили не їх, а Омеляна і Артемона. На придорожній покаліченій вербі каркнув відгодований війною ворон. Давид здригнувся, поглянув на розледащілу птицю і знову перевів очі на кладовище, на розп’яте між хрестами сонце, і болі, як пси, зчавили серце.
(Продовження на наступній сторінці)