— Знайдеться і хлібець, і рибка, тільки вона мені несмачна — толом глушена.
Туровець насторожився:
— Толом? Хто ж її глушив?
— Та мій оглашений.
— Дмитро?
— Дмитро.
— І в нього є тол?
— Був, а тепер не знаю.
— Ви його можете покликати?
— Зараз?
— Зараз же.
Старий вивчаюче подивився на Туровця, зітхнув:
— Коли так загорілось у тебе, то засиплю ще мішечок жита, а ти доглядай за млином. Не зобидишся, що знайшов тобі роботу?
— Я, напевне, теж на таку роботу після війни перейду.
Старий значуще звузив очі, посміхнувся:
— Навряд, Максиме.
— Чого навряд?
— Тобі ширші треба крила, щоб скубти було що,— та й вийшов з вітряка. Незабаром у полі загупали кінські копита.
А в вітряку скрипіли й скрипіли немудрі снасті, м’яко гуділи млинові жорна і тихенько сипався з мучника пахучий струмок борошна, на якому трималося чиєсь життя, чиїсь надії. Біля мучника стояла розтріскана скринька. Туровець розчинив її й побачив на дні пілочку, на ній лежала свіжа хлібина, кілька яблук і записочка: "Чоловіче добрий, коли часом приб’єшся на мій вітряк, не розводь огню, а хліб знайдеш у скриньці. Мельник Сергій"
Усе було так, як і багато років тому, лише одного не було — солі в скриньці та миру — в світі.
Туровець заглянув у кіш, дощечкою вигорнув у мішок тепле мливо й вийшов на той висячий з поручнями ганок, якого весь вік лихоманили крила вітряка. В далекому полі сходив пізній місяць, на ньому й тепер туманився Каїн і, напевне, поглядав на свого нащадка, що жде в якомусь лігві падіння Москви, падіння світу. А хто від життя очікує падіння, той сам упаде з ганьбою.
Місяць уже так розгорнув темряву, що стало видно житечко і росу в ньому. Хто ж дочекається в новому році жнива і хто привезе на вітряк зерно?.. Не про це треба думати, не про це. Дорога озвалась м’яким гупанням копит, незабаром Туровець побачив збільшеного ніччю вершника. Ось він зупинив коня, скочив на землю і, високий, розгонистий, пішов до вітряка. Побачивши на ганку Туровця, тихо запитав:
— Це ж ви?
— Я, Дмитре. Не впізнав?
— Так я ж раніше бачив вас без вусів і бороди,— Дмитро підвівся на ганок, поздоровкався.— Тато сказали, щоб я чогось до вас під’їхав.
Туровець із приємністю оглядав мельниченка, йому подобалось його юне довірливе обличчя, міцна статура і неквапна мова.
— Дмитре, а чого тебе батько називає оглашенним?
— Та...— махнув рукою хлопець.— Хіба ж не знаєте старого?
— А все-таки?
— Ет, що тут казати? — І серпасті парубочі брови зійшлися докупи.— Це вед за ті брусочки толу, якими я рибу глушив.
— Де ти його дістав?
— У нашої сусідки, в Мотрі Левенець. Її чоловік думав, що це мило, і вкрав у німців. Та мило чогось не милилось, і сусідка сказала, що воно фальшиве, як усе в Гітлера,— Дмитро очима, порухом уст і руки паче змалював свою сусідку.
— І є ще в тебе тол?
— Вважайте, перевів увесь — залишилося тільки два брусочки.
Туровець зітхнув:
— От невдача.
— А нащо він вам? — з цікавістю запитав Дмитро, і якісь здогади наморщили йому високе чоло.
— Тут, хлопче, важливе діло, дуже важливе: треба поїзди зривати, а вибухівки чортма.
— Поїзди? — перепитав Дмитро, і в його спокійних очах блиснуло завзяття чи місячні скалки.
— Еге ж.
— То дайте мені трохи часу помізкувати — може, щось придумаю. Я ж бо якийсь місяць біля саперів крутився.
Туровець поклав руки на плечі парубкові:
— Ти навіть не знаєш, Дмитре, як би допоміг нам, аби щось таке придумав...
— То я вже постараюсь,— спокійно-спокійно говорить парубок.— Хіба ж я що?
— І скільки тобі треба часу на мізкування?
Дмитро задумався, потім нерішуче сказав:
— Це ж треба матеріал підходящий знайти, десь пристроїти, щоб ніхто не бачив... От за тижнів три навідайтесь до нас.
— А двох тижнів не вистачить?
— Можна спробувати й за два,— погодився Дмитро, поглянув у далечінь і сам себе підбадьорив: — А чого ж...
— Я прийду сюди через тиждень,— сказав Туровець.
— І приходьте,— приємно посміхнувся мельниченко.— Коли ж на вітряку буде хтось чужий, то біля ганку я застромлю тичину. Ось вона стоїть у вітряку.
Туровець стис в обіймах парубка і з новими надіями пішов у ліси.
Рівно через тиждень смерком він знову підійшов до вітряка, біля якого так само пасся нестриножений кінь, а недалеко від висячого ганку стояв свіженький візок.
На ганок вийшов мельниченко.
— То як воно, молодче? — привітався з ним Туровець.
— Та...— махнув рукою Дмитро.
Туровець зажурено подивився на хлопця:
— Нічого не вийшло?
— Та ні, щось вийшло...— зам’явся хлопець.
— Говори ж, не тягни,— аж руку приклав до серця Туровець.
— Що ж говорити? Воно вийшло, але некрасиво, не так, як хотілося.
— А може, ми якось уже без краси обійдемося? — стрепенувся командир.
Дмитро поморщився:
— Це ж нема підходящого матеріалу. То я біля авіабомби марудився. Розібрав їй носа, а в отвір вставив сорокап’ятиміліметрову міну, викинувши з її запальника скляні кульки,— так бойок краще зриває капсуль...
Туровець з недовірою поглянув на парубка.
— Звідки ж ти це знаєш?
— Я ж трохи біля саперів крутився. І практика показала.
— Яка практика?
Дмитро озирнувся, поглянув на крила вітряка, стишив голос:
— Та я, Максиме Павловичу, підірвав на шляху одну машину. Це тільки для того, щоб кимось із ваших не ризикувати. Так вона на сміття розлетілась,— і ніякова посмішка пройшлася в сірих з блакитнавим цвітом очах парубка.— А люди загомоніли, що то ви зірвали. Так що на мене нема ніякої підозри.
— Оглашенний! — І не знаючи, що більше сказати, Туровець обняв парубка.— А поїзди твоїми мінами можна буде рвати?
— Та можна, коли немає кращих. Тільки тут ще треба вагу приноровити, щоб стукнути міною по авіабомбі. Це вже коли поїзд опиниться під бомбою.
— Але ти це зробиш? — поки що не вникаючи в деталі справи, скрикнув Туровець.
— А чого ж не зробити, коли таке діло? — тонко посміхнувся Дмитро, й знову блакитний цвіт заграв у його добрих сірих очах, які, напевне, дуже подобалися дівчатам.
XVI
В діброві ще чаїться ніч. А полями вже ходить сизий світанок, і в ньому волохатиться темний вітряк. Невже це та сама добра птиця, що з дитинства причарувала його шуганням крил і невсипущою працею? Невже це ті самі поля, що навіть у снах бриніли йому зерном і бджолою? Невже це туманіє те саме село, що всюди озивалося йому то материним словом, то задумою дівочої пісні, то жеботінням безіменної річечки, то дзвоном петрівчанської коси? Ще зовсім недавно вона йому так славно вимовляла: "От я і дома! От я і дома!" І тепер ти стоїш майже біля самого дому, та боїшся йти до нього, бо вже береться дніти, а день зараз не спільник тобі. Богдан розгублено дивиться на вітряк, на поля, на не видиме ще село і посміхається гіркою посмішкою.
— Так що, не заблудились? — питає його Северин.
— Не заблудились.
— І невже ото в тумані твоє село?
— Моє.
— Це ж півгодини ходи — і рідна оселя, мати, батько. Аж не віриться. А тобі?
— Віриться і не віриться. А мороз ставить і ставить на тілі свої печаті.
— Я теж замерз. Туманище наскрізь пробиває шинелю.— Северин мерзлякувато потягнувся і мрійно сказав: — Поснідати б оце по-людськи та забратися хоча б у якусь клуню, заритись у сіно і порозкошувати в свою волю. Нема в тебе тут на прикметі якоїсь завалящої клуні?
— Недалеко живе один дідько, та хто знає, що з ним зробила війна. Він і до війни був безчесником. Краще розкладемо вогонь з сушняку та й погріємось.
Северин невдоволено буркнув:
— Бути біля самої домівки, а грітися в лісі. Життя!
В гущавині вони розвели невеликий вогонь, погрілися,
а потім загорнули в присок з десяток картоплин — усе, що було в них із харчів.
— Хоч нев’їжно, зате уліжно,— Северин після снідання розтягнувся біля вогню і одразу ж заснув.
Богдан тінню снував по лісі, прислухаючись до кожного пташиного колінця, до кожного шереху, а всі його думки вже були біля батьків. Коли б скоріше сонце зійшло з полудня, коли б уже скоріше осмеркло.
"От я і дома!" На узліссі задзвеніли дитячі голоси й наполохали його. То діти прийшли збирати гриби. Хоч би не натрапили на них. Голоси пішли стороною і на якусь мить занесли його в ті літа, коли й він, як на свято, біг із кошиком до осіннього лісу. І Яринка з ним ходила по гриби. Вона завжди назбирувала більше, набивалася порівну поділитись, та Богдан тільки одного разу пішов на це, коли вже зовсім не пофортунило йому. І, очевидно, недаремно було сходжено ці ліси — тепер вони можуть стати його другою домівкою.
(Продовження на наступній сторінці)