Правда, загін і тепер не сидів склавши руки: робив засідки на шосе, провчав поліцаїв і зрадників. Уже раз одчайдушно стявся із каральним загоном і розігнав його, захопив майже на добу перевалочний пункт, і селяни почали розбирати з нього худобу, збіжжя та різні продукти, що мали відправлятися в рейх. Але цього було мало — все думалось про більше. За всяку ціну треба було стати господарями на залізниці! А щоб стати ними — потрібна вибухівка, потрібно зробити свої міни, а для цього треба мати досвідченого сапера.
Нарешті Максим Туровець напав на слід: дізнався, що на станції лікарських та ефірно-олійних рослин працює колишній лейтенант-сапер Македон Мирківський, і вирішив піти до нього на розвідини. А щоб усе було чин чином, він, оброслий і відповідно одягнений, подався на станцію з мішком сухого споришу, за кілограм якого німці платили десять карбованців. При вході до міста Туровця зупинив припухлий од відомого зілля рухливоокий поліцай, він сидів на щойно змайстрованому шлагбаумі й при животі тримав карабіна, як німці тримають автомата. Позіхаючи, поліцай підвівся, підійшов до Туровця, обмацав поглядом його і мішок.
— Що це ти, дядьку, несеш до міста?
— Спориш.
— Що, що? — здивувався і насторожився поліцай.
— Спориш на ліки.
— Отака нікчемна травичка і йде на ліки? — здивувався поліцай, поторсав мішок.— Що ж вона може лікувати?
— Та, кажуть, кров’яний тиск знижує, коли його перепій високо занесе.
— Ти дивись! Корисна, виходить, рослинка! — Поліцай стишив голос: — А в тебе інших ліків немає?
— Це ж яких? — ховає під повіки презирство Туровець.
— Самогоночки, слив’яночки чи шпірту? Бо службу маємо собачу, а зиску — ніякого.
— Яка служба, такий і зиск,— не витримав Туровець.
— Ну, ну! — одразу визвірився поліцай.— За такий язик я й до партизанів тебе можу пристебнути.
— Так хіба я що, пане поліцай? Я ж кажу: тяжка ваша служба, а гроші легкі, дрібні, значить.
— Вірно,— погодився поліцай.— Ти ж з якого села?
— Я з присілка, що біля Озерного.
— Ох і препаскудне село це Озерне.
— От не сказав би.
— Бо що ти тямиш? — зверхньо поглянув на нього поліцай,— Там одне таке щастячко, як Туровець, чого вартий? Оце ж і шлагбаум робили, щоб він не проскочив на своїй машині в місто. З нього живцем треба шкуру здирати. Живцем!
— Ви таке страшне говорите,— з удаваним переляком мовив Туровець.— Чим же він так надозолив вам?
— Хоча б уже тим, що вислизнув із моїх рук,— гордо випнув груди поліцай.— А це, значить, вислизнув із моїх рук цілий хутір.
— За Туровця обіцяли хутір? — здивувався Туровець.
— А що ж ти думав? Коли за голову простого партизана гебітскомісар дає два гектари землі чи хату й корову, то за Туровця можна й хутір. Тільки хитрий він і дуже сильний.
— Ви ж його бачили? — спокійно допитується Туровець.
— Як тебе! Здоровенний він лотуряка, наче Кармелюк, не те що ти, споришник. А дужий — кулаком вола з ніг валить.
— І я чув, що він руками підкови ломить,— підсміюється в душі Туровець.
Поліцай хмурніє:
— Дарма, йому не довго лишилось ряст топтати. Уже його портрет друкують, завтра вивісять на всіх стовпах, і таки хутір хтось заробить!
На станції лікарських та ефірно-олійних рослин Туровець не застав Миркінського і, зі споришем за плечима, пішов розшукувати його оселю. Перед нею, мов зелена короговка, стояла молода тополя й тримала в собі обрис осіннього сонця. На ґанку Туровець почув із хати щось подібне до стрепету крил і жіночий лемент. Потім з оселі вибігла й майнула повз нього заплакана перелякана жінка. Вона свій плач винесла й на вулицю і пішла кудись навмання. Максим мимоволі торкнувся рукою кишені, в якій лежав пістолет, та й, не стукаючи, обережно відчинив хатні двері.
Посеред хати, широко розставивши гнуті впівобода ноги, стояв рудий вусань із безнадійно опущеним ротом, з безнадійними очима, на його обличчі тримали життя тільки пломенисті перчини вусів. Біля ніг господаря внакид лежали закривавлені зі скрученими головами голуби, а по оселі ще літав їхній теплий розтривожений пух.
— Що ти робиш, чоловіче! — жахнувся Туровець і розгублено позадкував.
У господаря серпом вниз опустилися тремкі губи.
— Рятую своє життя і життя он тієї дурепи,— повів на двері повною перчиною вуса.
— Чим ти рятуєш життя? Оцими нещасними голубами?
— Таки голубами,— неохоче відповів Македон і почав витирати руки об якесь ганчір’я.
— Чим же вони завинили перед тобою?
— Не переді мною, а перед німецькою владою. Ось подивися і поглянь,— кивнув головою на лаву, де лежав якийсь папірець.
Туровець, не беручи його в руки, прочитав:
Н а к а з
Усіх голубів у місті та приміській смузі наказую негайно знищити.
Хто після 26 жовтня триматиме ще голубів, той буде розстріляний, як саботажник.
Е б е р г а р д, комендант міста.
— Отак сапер і вбиває голубів? А треба ж — ворогів! — Туровець твердо глянув на Македона.
Той здригнувся, зів’ялими повіками прикрив зів’ялі очі й тихо запитав Туровця:
— Ти чого прийшов до мене? Хто ти?
— Партизан!
Македон знову здригнувся, чоботом поправив мертво голубине крило, на яке сідала муха, а потім показав рукою на двері.
— Іди звідси. Я поскручував в’язи голубам, то вже не хочу скрутити їх тобі — втомився сьогодні.
Туровець спалахнув:
— Напрацювався за сьогодні? А як ти потім будеш тримати відповідь перед людьми?
Македон кліпнув очима, хотів обуритись, але стримав себе.
— Як доведеться, так і триматиму. Я ж не пішов у поліцію, а тільки приймаю різні рослини. Вони безневинні, і я коло них не матиму великої вини. І що тобі, нарешті, треба від мене?
— Щоб допоміг партизанам, ти ж сапер.
Македон повернув качанисту голову до вікна, щось розшукав за ним, тицьнув пальцем у шибку.
— Ти знаєш, чоловіче, яку першу споруду побудували в нас гітлерівці? Шибеницю! Ось вона гола стоїть на площі і чекає чиєїсь шиї.
За одноповерховими, критими черепицями і бляхою будиночками, за яблунями й тополями Туровець побачив свіжий верх шибениці — першої споруди нової влади.
— Це для партизанів,— втомлено пояснив Македон.— Я не поспішаю туди і тобі не раджу. Краще піди в бургомістрам зареєструйся там і працюй собі тишком-нишком, бо ніхто в світі вже не розіб’є двісті дивізій Гітлера.
— Ми розіб’ємо! Ми, боягузе.
Іронія лягла на серп уст і на перчини вусів Македона:
— Хто це ми?
— Звичайно, не ті, хто скручує в’язи голубам.
— А ти не дуже пащекуй у моїй хаті! — зашипів Македон і поглянув на мертвих голубів,— Нарешті звідки я знаю, хто ти: партизан чи підісланий "зіпо"?
— Що це таке — "зіпо"?
— Поліція безпеки.
— Добре, я, коли хочеш, доведу тобі, хто я.
Мирківський стер із чола піт.
— Не старайся, чоловіче, бо я нікому тепер не буду допомагати, навіть собі не хочеться... Я бачив, як за партизанство над свіжою ямою розстрілювали такого, схожого на тебе, а заодно його сиву матір і двійко п’ятирічних близнят. В одного з них від пострілу вилетіло око й зависло біля щоки... Цього видива і страху мені вистачить на увесь вік і навіть на той світ,— у пригаслих очах Мирківського промайнули тіні жаху й покрились вільгістю.
Туровець зрозумів, що з Македопа ще не швидко спадуть лещата страху, який гітлерівці методично примарами смерті вбивають у людські душі. Він, оминаючи купину закривавлених голубів, швидко вийшов із хати, біля якої в зеленій короговці тополі вмирало сонце.
— Мішок, мішок із споришем! — вибіг за ним услід Македон.
— Продасиш його на станції. Я за грішми після перемоги прийду. Запам’ятай це!
Мішок випав із рук Македона, він безвільно притулився до одвірка, а перед його очима погойдувався й погойдувався верх свіжої шибениці.
Вночі, повертаючись у ліси, Туровець у осінній чутливій тиші почув шугання крил вітряка, в якому довгі роки незмінно мірошникував Сергій Гордієнко. У вітряку він родився, у вітряку й постарів. Туровець підійшов до вітряка, біля якого пасся нестриножений кінь, прислухався до гудіння крил і жорен, потім піднявся на висячий з балясинками ганок і обережно відчинив скрипучі двері.
— Це ти, Дмитре? — озвався від коша старий, ще й досі статурний мірошник. Борошно часу навічно вибілило його голову й бороду.
— Ні, це я, Максим. Не сподівалися?
— От чого не сподівався, так не сподівався,— здивовано розвів заважкі руки старий і почав спускатися вниз.— Люди кажуть, що Максим Туровець партизанить, а не блукає в самоті по ночах.
— Чого люди не скажуть? — засміявся Максим.— Вони кажуть, що при новій владі й молоти заборонено, а дехто ж меле.
— Так це я вночі, потайки, передеру якійсь добрій людині пудик та й куняю вдень, неначе сова. Таке життя бісове настало. Ти ж їсти не хочеш?
— А щось знайдеться у вас?
(Продовження на наступній сторінці)