— А ми зробимо так — почекаємо дощів і дамо замітку, що по району пройшли благодатні опади, закущилося жито-пшениця, а під цим житом-пшеницею підверстаємо вас. Ідея? От ми нещодавно писали про птахівництво, а на підверстку вмістили ліричний вірш: "Стихає шум пташиних крил". Як вам?
— Здорово! — повторив Богдан редакторове слово.
Погрибінський споважнів:
— Ви ж тільки не дуже задавайтесь, коли до вас приїдуть і республіканські редактори. А оповідань не писали?
— Ні.
— Жаль. Бо нашому читачеві так потрібне хороше оповідання, з романтикою, з коханням і навіть з поцілунком, якого тепер майже не стрічаєш у прозі. Чого ви подивились на мене, як на дивака?
— А вам і вашій газеті не перепадає за літературний ухил?
— Перепадало від черстводубих і закоханих лише у зведення. Та цього року ми на всесоюзному конкурсі відхопили перше місце, премію і переживаємо медовий місяць. Коли до вас іще притарабанитись?..
...От і відходить од тебе несподіваний добрий птах, лишаючи по собі полиновий дух, і надії, і роздуми, і вже не так тривожно печалиться птиця у небі, і не так сумно перекреслює стару ніч п’янкий, підсушений вереснем лист... "Запахло вітрами, запахло росою, запахло, кохана, твоєю косою". А чи може це стояти хоч біля порога поезії? І знову кроки по хаті, і думи, та й думи, та сумніви, та невдоволення, і уклін вікам, що зібрали в книги чиїсь сонця чи світильники. А чи ж є у тебе хай невеличка іскра, що може хоч одній людині обігріти душу? Чи цей спалах тільки для хатнього вжитку?..
"Запахло вітрами, запахло росою..." Це земля, мов колиска, заколисує пахучий вересень, та не може приспати думи.
У вікно, немов із якоїсь інтермедії, сунеться щось чорне та волохате. Потім з’являється Іванова голова.
— Налякав? — трусить усіма кучерями, сміється і вручає Богданові пучок чорнобривців.— 3 росою!
— Ти мені осінь даруєш?
— Від весни ти сам відцурався.
Іван влазить у хату, одним оком критично оглядає стіл, класику на ньому, нарешті добирається до Богданової розкуйовдженої голови, киває своєю і зітхає.
— Чого ти?
— Як же можна в таку божественну ніч самому розмовляти з вересневим зорепадом? — трагічно підвів смолу брів. І з поезії перейшов на прозу: — Бачив я дурнів, сам був дурнем, а такого, як ти, не стрічав ні в книжках, ні поза ними.
— То маєш зараз щасливу нагоду. Може, створиш новий "Корабель дурнів"?
— Боже ти мій, боже, і архангели, і святителі, і вожді! Усіх вас беру у свідки: не було такої ночі, яка сьогодні стояла за селом біля млина.
— Біля млина стояла тільки ніч чи й нове знайомство? — примружився Богдан.
— І ніч, і я, і вона.
— Це вже щось нове в теорії трикутника.
— Ти причмелений і нічогісінько не розумієш. Це не дівчина, а мрія усіх теперішніх областей, що входили колись до складу Подільської губернії!
— Не так давно я чув це саме територіальне захоплення. Але, здається, помінялись об’єкти.
— Помінялись, і на краще! Мабуть, я допливаю до кисільних берегів родинного щастя.
— І хто ж вона, з кисільного берега? Мельник за фахом?
— Історик за фахом, лірик за покликанням. І сьогодні в цю тихошелесну північ прощання із літом я, напевне, відшукав би їй своє геніальне слово, аби не один поет, що й сам не залицяється, й іншим не дає.
— Хто ж це?
Іван театрально тицьнув пальцем у Богдана:
— Ти, Брут!
— Шамоти далі.
— Він ще й не вірить! Тільки-тільки наважився щось таке оригінальне сказати їй, аж тут вигулькнув редактор, якого я сам нацькував на тебе, схопив мене за руку і мало не відірвав її: так дякував, що наслав його на літературну перлину, яка вилузилась із надр подільської тверді і хлябі. А потім ще п почав поливати нас твоїм "Дощем". І тоді вона (о дівоча зрадливість!) сказала, що ти талант, і втратила інтерес до мене. О боги! — і змахнув з ока те, що мало бути сльозою.
— Артист! — посміхнувся Богдан.— І справді, редактор наскочив на вас?
— Таки наскочив. І вихваляв тебе, правда, трохи менше, ніж я щойно сказав.— Іван споважнів.— Прочитай щось, перошкрябе.
— Пізно, Іваночку.
— І все одно читай, не задавайся.
Богдан прочитав про вересень, що б’є у золоті дзвони соняшників.
— Убивця ти,— зажурився Іван.— Убивця! Після цього вересня я назавжди кидаю свою писанину.
— Що ти, Іваночку? — розгубився Богдан.
— Поки наші теоретики писали про предметну лірику, поки головними об’єктами її було виробництво цегли, скла, шапок, пальт, я ще думав щось про себе, а віднині годі переводити папір. Поезія має бути поезією, а виробництво — виробництвом.
— Ми всі ще так мало знаємо, що таке поезія.
— Не втішай мене. Спасибі за вересень. Він у мене кращий у житті, ніж у слові, а в тебе навпаки...— І, помовчавши, сердечно запитав: — Ще думаєш про неї?
— Думаю, Іване.
— Через те, мабуть, і лірика проросла: вона жертв вимагає. Повтори, як це в тебе: "Чумацький Шлях розколює небо навпіл..."? Будуть тебе предметники і фактажники молотити за відсталі образи і ліричність, але без молотьби у нас ніде не обходиться. Цього діла менше тільки в точних науках. А в сільському господарстві й літературі мало не всі розбираються і норовлять записатись в опікуни...
* * *
Вересень гортав свої останні сторінки, а вони стояли чіткі, як малювання, і глибшими ставали води і очі жінок. Вже на останній лекції першої зміни хтось постукав у двері. Богдан вийшов із класу. На порозі, граючи циганськими очима, стояв його Іван.
— Що там, Іваночку?
Той випростався, багатозначно крекнув і королівським рухом подав йому газету:
— Читайте, завидуйте, кропіть життя дощем, а не сльозою! Сьогодні ви районна знаменитість, і мої коліна опускаються перед вашими черевиками номер сорок один.
Богдан розгорнув газету. На третій сторінці без підверстки стояв його "Дощ". Саме в цей час зателенькав дзвоник.
— О, бийте дзвони перемоги! — удавано патетично вигукнув Іван, обняв друга.— А ти проливай з очей радісну неопріснену воду і став могорич.
З шостого класу вибігло двоє дівчаток, подивилися, що роблять учителі, приснули і поточились у клас, та їх одразу ж звідти виштовхнув живий водограй.
Приголомшені і схвильовані першим, хай у районному масштабі, визнанням, вони вийшли із школи і наосліп побрели вуличками села, побрели у вересневу югу, бо ж і вересень має такі дні, в яких неждано, як у жнива, гаряче заімлиться і загойдається обрій. З розхристаної вулички, яка обривалася не тином, а двома струмками червоної мальви, вони ввійшли в бабине літо, що пливло над пашистими стернями і шамотіло на свіжих скиртах.
— Ти любиш скирти? — запитав Іван.
— Дуже. Вони нагадують мені золоті кораблі. І люблю, коли вітер роздмухує в них місяць і сумом бринить у стерні.
— Знову вірші. Безідейні, житні, але вірші,— зітхнув Іван.— А де ж у них виробничі показники? Ще буде тобі від різних клепанів, які на образ дивляться, як на відхід од життя!
— Коли серце схоже на жабу, воно і на сонце квакне,— примирливо мовив Богдан, сповнений надіями.
Отак, пересміюючись, і підійшли до купини дерев, за якими здригався і стугонів водяний млин. Мельник, побачивши їх, чогось зрадів, сердечно привітався і повів у затишну кімнатку, під якою поскрипувала вісь млинового колеса. Тут усі дерев’яні стіни захопили полководці, кінні й піші, а над столом сидів старий кобзар, його чорні руки лежали на кобзі, а сліпі очі тягнулись до неба, до невидимого сонця, з якого на картину прорвалося кілька скалок.
— Чим же вас, дорогі гості, частувати? Окунями, в’юнами, карасями чи линами? — в риму допитувався мельник і все з приязню поглядав на Івана, який згоджувався на всяку рибу, якщо вона не була схожа на жабу.
Коли мельник вийшов з кімнати, Іван шепнув:
— От і є нагода примочити твій "Дощ", бо в мельника риба і вода не переводяться.
— Це в нього є донька — історик за фахом, лірик за покликанням?
— Яка проникливість! Далеко ти підеш, якщо ніхто вчасно не зупинить.
А ось і мельниківна скрадається скрипливим місточком, скрадається так, наче побоюється, щоб вода не вхопила її за ноженята. Іван крадькома перед якимсь полководцем поправив чуба, а на приступець нижньої губи всадовив радість.
— Як вона? — питає пошепки.
— Ще не розберу, чого в ній більше: історії, лірики чи водобоязливості.
— Бурмило! — кидає йому зі злом й одразу ж несе посмішку дівчині: — Як добре, Ніно Павлівно, що ви ощасливили млин, його історичну кімнату, мене і мого друга поета-синоптика.
— Чого ж синоптика? — дивуються темпі, напевне, з історичною оксамитністю очі, вони поставлені трохи навскіс і чаять у куточках стриману насмішку.
— Бо він принципово пише тільки про те, що зв’язано з погодою: про дощі, тумани, сніг і градобої.
Стримана посмішка чи усмішка вийшла з куточків, дійшла до половини очей, а в других половинах так само оксамитилась темна глибінь.
(Продовження на наступній сторінці)