— Добрий день! — різноголосо поздоровкались діти і трохи відігнали од нього страх. Він привітався, одразу розчулився і вилаяв себе: "Сентиментальна кваша".
Від школи зараз віяло вапном, фарбою, замазкою і айстрами. Різнобарвні квіти вже очікували учнів і у великому коридорі-залі, до якого з трьох боків тулилися класні кімнати, і в просторих класах, над дверима яких стояло по дві цифри — школа працювала у дві зміни. Богдан із трепетом відчиняв класні двері, з трепетом прислухався до дзижчання заблуканих бджіл, що зараз заміняли дитячі голоси. Неждано хтось поклав йому руки на плечі. Од несподіванки здригнувся, але й відчув щось знайоме в цих руках. Оглянувшись, не повірив: перед ним, виграючи циганськими очима, стояв його Іван.
— Іваночку, ти?!
— Не Іваночку, а Іван Олександрович. Прошу вас, товаришу пришельцю, не фамільярничати! — менторським тоном почав Іван, але одразу ж весело розсміявся, схопив друга в обійми.— Не чекав такої дивоглядії?
— Звідки ж ти взявся тут? — не може отямитися Богдан.— Молдавська бринза не сподобалась?
Іван споважнів:
— Це довга історія, але розкажу конспективно, як і належиться педагогу, що закоханий у Песталоцці. Прибуваю ж у село, куди мене призначили вчителювати, а там делікатно кажуть, що моє місце захопив один нахаба, сиріч близький родич директора, і навіть уже перетягнув на це місце, для більшого педагогічного ефекту, корову й свиню йоркширської породи. Тоді я лізу рукою до потилиці й кажу директору і його родичу: "Відшкодуйте мені дорожні видатки — віддайте хоч йоркшира". Зійшлись на обіді з молдавським вином, і я чкурнув до облнаросвіти, а далі — у твої пенати до твого завідувача районного відділу народної освіти. Він стрічає мене обіймами, а я ж йому б’ю чолом, прошу і цитую:
"Пошліть мене в Дмитрушки, де за даними Подільського єпархіального історично-статистичного комітету до початку двадцятого віку проживало "населения православного — 512 мужчин и 524 женщины, католиков — 12, евреев — 10. Жители — крестьяне-малороссы, занимаются хлебопашеством".
Моя цитата не вибила сльози з карих очей завідувача, і почався торг, під час якого я зрозумів, що тут мовники в ціні.
— Чим ці Дмитрушки так припали вам до серця? — вже починає гніватись завідувач.
Не міг же я сказати, що в Дмитрушки послали мого друга, і пішов ва-банк:
— Там проживає моя наречена!
— Наречена? — скис завідувач перед моїм аргументом.— Хто ж вона?
Тепер уже я підкис, вишукуючи рятівну соломинку, і неждано для самого себе випалив:
— Мельникова донька.— А сам потерпаю: "А що, коли в Дмитрушках немає млина?"
— Мельникова донька? Ніна Павлівна? — неждано розпогодився завідувач.
— Еге ж, Ніна Павлівна,— стверджую я.
— Де ж ви познайомилися з нею? На сесії заочників?
— Ні, в синіх лабіринтах подільських вечорів.
Він розсміявся, а я сиджу, як горобець на кілку, і жар моїх ланіт починає підпалювати чуба, бо чую: ще одне-двоє запитань, і викриють мене, яко Дмитра Самозванця. Та, на щастя, до завідувача зайшли інспектори, він підмахнув мені призначення, і я, дякуючи своїй долі, накивав п’ятами на кабінет і опинився тут.
— Оригінал-баляндрасник,— засміявся Богдан.— Багато ж тут придумано сюжетних ходів?
— Тільки один! — очима праведника поглянув на друга.— І розповів, мабуть, веселіше, аніж було в мене тоді на душі. Я вже й на млин бігав, щоб познайомитись і попередити свою наречену, та застав тільки мельника.
— Ти застанеш і мельниківну, з усього видно.
— Мушу,— вдавано зітхнув Іван.— А найсмішніше буде, коли справді закохаюсь у мельниківну.
— Тоді вже буде не до сміху, особливо їй.
Іван смикнув його за руку.
— О, прошу познайомитися із нашим завідувачем учбової частини.
Богдан тільки тепер помітив, що до них, розхитуючи себе, наближався чоловік років сорока, у нього було плескувате обличчя і перебільшено догідливий вираз на ньому.
— Меркурій Юхримович Шинкарук,— відрекомендувався завуч і солодко посміхнувся.
Не так його догідливість, як очі здивували Богдана. Були вони схожі на безліч кришок льоду, що не знали, якими їм треба стати: холодно-сірими чи холодно-блакитнавими. Правда, запопадливі іскорки трохи зменшували їхній холод.
— Отже, приїхали до нас? — задовго притримує в своїй руці Богданову.
— Приїхав.
— Це добре, це добре. Ми давно чекаємо мовника з вищою освітою. Ви, чував, навіть вірші пишете?
Богдан похмуро глянув на друга і сказав Меркурію Юхримовичу:
— Ет, колись знічев’я переводив папір.
— О! — викруглив той очі, вирази подиву й докору блискавично змили з його обличчя догідливість.— Хіба так можна говорити про царство муз?
— Я підходив до цього царства тільки на гарматний постріл.
— А нещодавно...— втрутився Іван, але спіймав такий знищу вальний погляд, що одразу затнувся.
Меркурій Юхримович ще щось хотів сказати, очевидно, теж про царство муз, але в цей час увійшла сторожиха і пролебеділа:
— Меркурію Юхримовичу, дорогенький, Іван відмовився привезти вам дрова. Що йому не казали, а він уперся на своєму:, завучу не привезу.
— Негідник! — плескате обличчя одразу ж вибило неприховану злість, і завуч не вийшов, а, випереджаючи сторожиху, вилетів з коридора.
— Проворний,— посміхнувся Іван і запитав Богдана: — Як він тобі?
— Та щось дуже часто на його обличчі міняються декорації.
— Підмічено! — підняв угору вказівного пальця.— А тепер ходімо до нашого тимчасового житла.
На подвір’ї Богдан сердечно попрощався з Панасом Михайловичем, і той, відчувши, що сподобався хлопцеві, трусонув вогнем чуприни:
— Буде час, і до мене загляньте. Мою хату і дитина покаже, бо всяких прізвищ у нас багато, а Філозоп — один.
Прямо насупроти школи стояв будиночок для вчителів. За ним кучерявилась барвиста вакханалія айстр і жоржин. Чіпляючись за них, друзі увійшли в свою кімнату, де стояв стіл, два ліжка, два стільці і шафа. Іванове ліжко вже було опоряджене, а з-під подушки виглядав пучок чорнобривців, на Богдановому ж — ряботів смугами один матрац.
— Ось наша хата, і кімната, і айстри на честь поета,— поторгав Іван глечик з квітами.— Я вже домовився із сторожихою: вона до самої зими буде носити тобі квіти, а взимку поставимо пучок калини чи горобу,— і дістав з шафи пляшку вина.— Чи не годиться заглянути, що тут є!
— Ні, Іваночку, тільки не зараз.
— А коли, недостойний? — грізно підняв угору смолу брів.
— Коли минуть перші дні, коли хоч трохи розвидниться і дізнаєшся: що є що.
— Боїшся?
— Потерпаю. А ти?
— Аніскілечки. На педпрактиці я ночував себе якщо не королем, то кумом королю. Не осоромлюсь, думаю, й тут. Та й ти ж на педпрактиці не нас задніх.
— То педпрактика, репетиція, а це вже справжнє лицедійство, а може, провал.
Іван поморщився і рішуче сказав:
— Ми з тобою не гірші за людей. Впевнений, що з нас не вийдуть Песталоцці, але всі дані для вчительського хліба є.
— Які ж це дані?
— Любов, працелюбність, людяність. Поки будемо триматися цього батьківського кореня, доти праця буде нам давати не тільки хліб, але й утіху. Ти знаєш, і мені так уже хочеться дочекатися свого першого дзвоника, свого першого уроку. Яким він буде в нас?
Вони замовкли, входячи думками в свій завтрашній день, і знов у Богданові надії вповзає туман сумнівів.
— О великий Песталоцці, допоможи селянським дітям, що впряглися у шлеї науки! — жартівливо вигукнув Іван і заглянув у люстерко.— Ти собі як хочеш, а я піду шукати прекрасну незнайомку, сиріч мельниківну, бо як її раніше побачить наш завідувач,— аж загуркотить за мною.— Він косувато прибив свої кучері картузом, посадив на виступець нижньої губи самовпевненість і вийшов у вечорові пісні і в поскрипування прикриничних журавлів.
Навіть не пісні, а це поскрипування журавлів потягло з кімнати й Богдана. То не диво любити журавлів у небі, важче полюбити отих, що на землі. Здається, нічого й не мають вони, окрім скрипіння, та на ньому ж час перегортав і перегортав усе твоє дитинство.
— Добрий вечір, колего! — приємно зарокотав позаду чийсь голос.
Богдан обернувся. До нього, приязно посміхаючись, ніс білі шати нового, щойно випрасуваного костюма невисокий кремезний чолов’яга, схожий на гриба боровика.— Ви, якщо не помиляюсь, Богдан Васильович? А я директор цієї школи — Володимир Сергійович Грінченко.
— І теж літератор? — мимоволі вирвалось у Богдана.
— Математик, колего.— У нього приємно бриніло це слово — "колего".— Як вам наша школа? Не повіяла пусткою?
— Ні, ваша школа повіяла айстрами і мудрістю серпня.
— Хороше сказали. А справді, сподобалось у нас? — ожив Володимир Сергійович.
— Дуже.
— А от одному...— він пропустив якесь слово,— дуже не сподобались айстри. Казав, що квіти розсіюватимуть дитячу увагу. Дивна логіка!
(Продовження на наступній сторінці)