— Зміцніться духом, діти мої! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву віру та послужити відважно й твердо розп'ятому богові! Погляньте на цього божественного страдника, — ігуменя показала рукою на образ спасителя в багряниці й терновому вінку. — Погляньте, з якою усмішкою високої любові гряде він на хрест за гріхи наші, за спасіння наше" То чому ж тут лунають стогін і плач? Не ридати, а втішатися душею треба, благоговіти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його ім'я: хіба може бути більше щастя, вище блаженство на світі? Розбійник, який увірував у Христа в годи'ну мученицької смерті, зазнав серцем раю, і душу його осяяла радість... Невже ж ми, сповідуючи благочестя, люблячи вітчизну свою, покажемо малодушність перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, які ненавидять нас?.. Наш страх і зневіра впадуть на наші голови довічною ганьбою і будуть зустрінуті презирливим сміхом ворога, а наша твердість і стійкість викличуть у насильника-супостата повагу... Заклинаю ж вас в ім'я господа сил... Станьмо кріпко і з непохитною вірою, без страху перетерпімо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийняті за Христа, є чистим, променистим сяйвом вінця мученицького...
Натхненне слово матері ігумені, сказане твердим голосом, справило враження: голосіння і стогін одразу стихли; черниці підбадьорились, їхні очі загорілися завзяттям і жагою подвигу.
— Сестри мої! — в екстазі заговорила Дарина. — Перетерпимо, але не марно! Відкиньмо і дівочу боязкість, і лагідність жіночої душі... Дорого продаймо своє життя лютим звірам! Ми беззбройні й безсилі... Але проти наших катів ми знайдемо в собі й хитрощі лисиці, й підступність змії. Згадаймо, сестри мої, Юдіф! Ця жінка славним подвигом врятувала свій рідний народ: вона пішла у ворожий стан до азіата, пішла, озброєна тільки своєю вродою та залізним серцем, і за свою ганьбу відтяла голову супостатові... Будьмо ж, мої любі подруги, такими, як Юдіф!
— Благословення боже над усіма вами! — закінчила ігуменя, перехрестивши всіх навколо.
Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, і ватажок банди з десятком шляхтичів-гусарів та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнірами, він звелів привести до себе схизматського попа й ігуменю, а потім і всіх черниць.
Це був той самий хорунжий із команди Младановича Фелікс Голембицький, який нещодавно ганебно втік з Турової і в жалюгідному вигляді прибув на раду до Умані. Нині він, перед беззахисними жінками, хизувався пихатою відвагою і горів диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичці з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що він швидше й ліпше за нього обертає хлопські хліви на католицькі кляштори й костьоли.
Тепер Голембицький був невблаганний і лютий; здавалося, що ніякий зойк страждання не може зворушити його серця.
Незабаром два жовніри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з ріденькою білою борідкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалі, кістляві груди ходили ходором. Від хвилювання й переляку він тремтів, як осиковий листок.
— Давай ключі, лайдаку! — гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.
— Ключі давай, шельмо! — крикнув хорунжий ще лютіше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руці залишилося пасмо сріблястого волосся. На підборідді священика виступила кров.
До вхідних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве світло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого — вродливий пан Фелікс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з піднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно бліде, але очі палали вогнем.
— Ключі! — несамовито зарепетував пан довудца'.
— Ключі від храму мого господа я'віддам тільки тому, хто мені вручив їх, — тихим, але твердим голосом відповів батюшка.
Хорунжий розмахнувся і що було сили вдарив служителя вівтаря по обличчю. В нічній тиші дзвінко пролунав ляпас. Немічний старий не встояв на ногах і навзнак упав додолу.
— Досконале! — крикнув хтось.
Вигук був підтриманий схвальним реготом конфедератів.
— Підвести його! — скомандував шляхетний лицар. Жовніри кинулись і підвели старого. На лівій щоці в нього червонів слід від панської п'ятірні, з розбитої губи текла кров.
— За що б'єш? — тихо спитав священик. — Чи за те, що я виконую свій обов'язок?
— За що, пся крев? Ключі!!! — довудца крикнув так, що голос йому урвався і він, пополотнівши від люті й натуги, вибухнув задушливим кашлем.
— Це бидло не варте гніву вельможного пана, — звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Умані, той самий, що виявив на бенкеті у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. — І без його ключів увійдемо: ці двері замкнено зсередини залізним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хід з притвору, і там лише висячий замок... Добрячий удар ломом, і він розлетиться в друзки.
— Господи! Не допусти амонитян у храм твій, захисти святиню від наруги! — звівши до неба повні сліз очі, вигукнув скривавлений священик.
— Вибити двері! — наказав Голембицький. — Правда ваша, що через бидло не варто псувати крові, але я все-таки без зайвої турбації накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очі...
— Спасибі скажу, якщо не даси мені узріти наруги!
— Ні! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволі. Ось що, велебний отче, — звернувся Голембицький до ксьондза, — сьогодні ти не служи в цьому хліві святої мші, сьогодні ми в ньому досхочу натішимось... А завтра очистиш його від усякої скверни й освятиш на кармелітський кляштор.
— Вельможний пан має рацію, — погодився ксьондз, — із схизматськими іконами його й освятити неможливо.
Тим часом замок був відбитий; жовніри з лайкою вдерлися через вівтар до церкви й, відсунувши засув, навстіж розчинили головні двері.
Вельможний довудца конфедератів, разом із своїми товаришами, переможно ввійшов до храму і, зупинившись перед вівтарем, тричі плюнув. Священика теж ввели.
— Братіє! — тремтячим від глухих ридань голосом заговорив старий. — Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий гріх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутній і що, може, ще нині гнів його впаде на ваші голови.
— Зірвати ікони! Вирвати йому язика! — знову заревів довудца, не стримуючи вже свого гніву.
Жовніри, які було завагалися, збентежені пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образів; у церкві лунко загупали удари... Затріщало дерево...
— Боже! Всемогутній, всесильний! — вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. — Яви нам ласку твою! Захисти від цих лиходіїв і осквернителів святині чесного храму нашого! Не дай мені узріти...
— Узрів, одначе... — з піною на губах просичав Голембицький, коли дві ікони були вирвані ломами з своїх гнізд і впали спершу на решітку перед вівтарем, а потім на підлогу. — Узрів... А тепер годі!
— Повісити його! — наказав він.
Кілька жовнірів, які, стоячи на складаній драбині, засвічували зелені воскові свічки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.
Тим часом освітили всю церкву, наче у велике рокове свято.
Коли до храму ввійшла мати ігуменя з казначеєю і побачила це жахливе блюзнірство й насильство, вона гнівно закричала:
— Кровопивці, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба... О, кара впаде на ваші голови, впаде вона й на ваших дітей... Ви кати, а не лицарі, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви...
Але лютий і на самого себе, і на всіх Голембицький не дав їй скінчити. Знавіснівши від лиховісних пророцтв, він вихопив шаблю і вдарив нею навідліг по обличчю старої: шабля із свистом навскіс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати ігуменя до ніг ката-лицаря.
— Прийми, господи, душу раби твоєї Серафими й прости їй гріхи вільні й невільні! — зворушливо промовила матір казначея, молитовне склавши руки.
— Що ж це? Забава, а не діло! — заговорив один шляхтич, який був невдо-волений і розправою над священиком. — І піп, і ця відьма потрібні були для допиту, а тепер від них яка користь... А про монастирські скарби нам же нічого не відомо.
— Згоден, — закусивши губу, відказав Голембицький, — що нам скарби потрібні, але, проше пана, скарбами завідує й береже їх не піп і не ігуменя, а ось ця погань, — показав він на казначею, — та ще ключниця... Де вона? Привести! — кинув він мимохідь осавулові. — Це по-перше, а по-друге — мій шляхетний гонор не міг знести зухвалої мови бидла, по-третє — я, пане, довудца і маю право вершити суд над цим падлом... Чи панові шкода цих собак?
— Про мене, хоч би й усіх їх перевішати, нам тільки б гроші й схизматські скарби. — Шляхтич поспішив одвести від себе навіть тінь підозри у співчутті до хлопів. — Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годі, а не обертати в уніатів!.. Мене цікавлять лише гроші й скарби.
(Продовження на наступній сторінці)