З переговорів через замкнені ковані ворота з'ясувалося, що під захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, які розгромили дальній виселок, прибігли дві жінки: плачучи й стогнучи, благали бідолашні впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погоні...
Дарина перша почала просити матір ігуменю, щоб вона звільнила сердешних од зайвих розпитувань і дозволила відчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.
Врешті браму відчинили. Жертвами польської сваволі виявилися дві ще молоді жінки, міцної статури й високі на зріст. Своїм виглядом вони справили на всіх гнітюче враження: скривавлені обличчя були закутані в хустки, крізь діри подертої одежі виднілися синці й почорнілі рани.
Нещасних оточили зворушливим піклуванням: та особливе співчуття виявила до них сестра Євлалія: вона попросила матір ігуменю дозволити їй прихистити жінок у своїй келії, взявшись обмити й перев'язати їм рани і доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив співчуття запідозреної у зраді сестри, співчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпілих від уніатів, переконливо свідчив, що напрям її думок змінився, що колишні симпатії повернулися. Мати ігуменя була врадувана такою зміною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалії.
Селянки ввійшли до її келії і, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.
— Іменем найсвятішого Ісуса, — промовила, стишивши голос, одна з них.
— Вся побідиши, — відповіла Євлалія.
— А чи є добре зілля? — спитала друга.
— Загубив ранковий вітер... — і черниця показала рукою на схід сонця.
— А ніч оживить! — усміхнулася перша. Жаліслива черниця заговорила із своїми гостями пошепки. Через кілька хвилин до келії ввійшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалія ще й не бралася перев'язувати рани. Та збентежилась.
— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспішила загладити розгубленість черниці одна з селянок, — ми самі відмовились. Віддирати од ран ганчір'я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — відпочити; ниють кості, а від утоми й руки не підіймаються.
— Все-таки ліпше, — порадила Дарина, — перев'язати рани зараз, ніж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться... Але селянки жалібно застогнали.
— Змилуйтеся, панно, ми люди прості... хлопи... на хлопській шкурі й так загоїться, присохне, як на собаці...
Дівчину прикро вразили ці грубі й презирливі слова селянок про самих себе, а особливо оте "хлопи".
— Нащо ж ви називаєте себе підлим лядським прізвиськом? — обурилася вона. — Ви такі ж люди, як і вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вільних людей на своїх рабів.
Одна з селянок, та, що голосніше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-під насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено підхопила її слова:
— Ох, так, так! Кляті, каторжні ляхи і віра їхня клята... Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навіки! Це вони, кляті, прозвали нас хлопами й бидлом... Це вони завзялися усіх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога від московської цариці, коли вона перевішає всіх ляхів? Ми чули, що війська її вже тут, під лісом!
Кволий голос жінки раптом зміцнів і лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дівчину.
— Ні, війська імператриці поки що під Києвом, — зауважила вона, — і цариця пошле їх тільки тоді, коли сейм відмовить їй у всіх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась і знов почала стогнати.
— Ну, сестро Євлаліє, — спроквола мовила Дарина, пильніше придивляючись до жінок, що сиділи на лаві, — якщо бідолашні мучениці так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постіль... Трьом у цій келії тісно... Нехай хтось іде до мене.
— Спасибі, милостива панно, — відказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, — ми не гідні такої честі... Турбувати ясновельможну... Можливо, посланницю цариці... Задля підлого люду...
— Що за дурниці! — обурилась Дарина. — Я не царська посланниця, а руський люд не підлий... Щось ви занадто вже себе принижуєте.
— То я збігаю до сестри Вероніки за коберцем, — перебила дівчину Євла-лія і, не дочекавшись відповіді, швидко вислизнула з келії.
Дарина мовчки провела її очима, а потім почала приглядатися до втікачок; та вони сиділи похнюпившись, а світло лампади було надто тьмяне. У серці дівчини заворушилась якась невиразна підозра.
— Де ваш хутір? — спитала вона.
— Там, далеко... Біля Мотронина... — відповіла селянка, що лаяла ляхів, а друга почала знову стогнати.
— Біля Мотронина? А що там чувати? — пожвавішала Дарина.
— Чули, що гайдамаків перебили, тамтешнього ігумена схопили, а монастир пристав на унію...
— Не вірю! Не такі нині гайдамаки! А про монастир — брехня, мерзенна брехня! — вигукнула обурена панна. — Поки й світ стоїть, руські не зрадять своєї віри! Розбійники ляхи можуть вирізати благочестивих, спалити храми, та немає в світі сили, яка б змусила нас зрадити свій народ і перевернутися на підлих латинян.
Обидві жінки, що, згорбившись, сиділи на лаві, від останніх слів Дарини пересмикнули плечима й схопилися з місця. Почувся шепіт, і дівчина вловила в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жінки знову впали в апатію.
— Що з вами? — підозріливе спитала Дарина.
— Ох, морозить і трусить... Зовсім погано! — застогнала одна з селянок. — Чи не огневиця, бува?
— Не гнівайся на нас, ясна панно, — додала, стогнучи, друга. — За що купили, за те й продаємо... Люди брешуть, то й ми брешемо... А звісно, руський люд благочестивий, не те що католики... Та я б сам... — тут селянка, наче подавшись, закашлялась.
Дарина встала. В цю мить до келії ввійшли сестри Євлалія і Вероніка з ковдрами й подушками в руках.
— Я до себе візьму одну хвору, — промовила Вероніка.
— От і добре, — всміхнулася Дарина й вийшла з келії.
Нічна прохолода, напоєна тонкими пахощами й вологою, остудила її розпашіле обличчя й дала полегкість грудям. Дівчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повітрям і обміркувати, що діяти далі. Ці втікачки своєю поведінкою і розмовами одразу збудили в неї підозру, а тепер ця підозра перейшла в упевненість, що вони зовсім не селянки, а тільки прикидаються й брешуть, і що навіть, можливо, вони й не жінки... А коли так, то це — вороги!
В цю мить хтось виглянув крадькома з келії і відразу ж зник. Гаятись далі було годі, й Дарина швидко пішла до матері ігумені, щоб повідомити її про небезпеку й вжити завчасу якихось заходів.
Стара була ще на молитві. Коли дівчина сказала їй про свої підозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матір економку і матір казначею. На короткій раді вирішили негайно розвести селянок по інших келіях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусідній виселок, щоб звідти ще вночі прибула допомога.
Спершу пішли до Євлалії... Та як же всі здивувалися, коли, відчинивши двері, побачили, що келія порожня; мати економка кинулась в сусідню келію до Вероніки, але й там не було нікого...
— Бийте на сполох! — звеліла ігуменя. — Біжіть до брами, щоб нікого не пропускали!
Дарина побігла до брами. Вона була напіввідчинена; а коло неї лежали воротар і його жінка...
Дівчина нахилилася, щоб розбудити їх, і потрапила рукою в теплу липку рідину: воротар і його жінка лежали мертві в теплій іще калюжі крові.
На страшний Даринин крик ігуменя з ключницею кинулись до брами, а сполохані дзвоном чернички спросоння заметушилися, не розуміючи, що трапилось, де небезпека, і шукали очима вогню...
— Господи, спасе наш! Що сталося? — волала перелякана ігуменя, підбігаючи до Дарини.
— Рятуйте! — кричала та в нестямі, піднявши вгору руки. До брами почали збігатися чернички.
Одна наблизилася з ліхтарем і освітила панну. Усі побачили, що в неї руки в крові.
— Зарізали! Брама! — не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочинені ворота.
Черниці перелякано закричали, але всі спершу подумали, що лиходії поранили панну.
— На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? — кинулась до дівчини ігуменя.
— Не мене!.. Воротар... жінка... зарізані... Брама відчинена!
Тільки зараз усі побачили трупи, що плавали в крові, й заціпеніли від жаху
— Замкнути ворота! — першою опам'яталася мати ігуменя й сама підбігла до брами, щоб допомогти черничкам у цій незвичній для них роботі. Слідом за ігуменею кинулася до важких воріт і Дарина. Та було вже пізно.
Греблею мчали до брами озброєні вершники. За мить дужі руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кількох черничок відскочити вбік.
— За мною, діти, в трапезну! — твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам'янілих черничок. — Там помолимося... На все божа воля! Без неї жодна волосина не впаде з голів наших!
Усі пожилиці монастиря, і старі і молоді, кинулися до трапезної. Із спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б'ючи себе в груди, юрмилися вони навколо своєї матері; зойки, стогін та істеричні ридання нещасних черниць лунали під темним склепінням, освітленим лише однією лампадою.
(Продовження на наступній сторінці)