— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогодні ми б з тобою тут не сиділи... Гей, дочко, покинь ці химери, не дивися на дурнів, які, певно, за канчуками скучили. Щоб я більше таких слів не чув! Бач, хвилюються, галасують... А яка користь? Навіщо нам встрявати в чужі справи? Моя хата скраю — нічого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи і пам'ятай завжди: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай.
Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анітрохи не збентежив доччин погляд, він навіть не зрозумів його і вів далі:
— Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тільки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотів я — ти умовила... Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачніші. — Обозний важко зітхнув і сів у крісло. — Добру новину скажу тобі, дочко.
А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмішкою вів далі:
— Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш ніж поглянеш на нього.
У відповідь дівчина здригнулась і насилу вимовила:
— Хто ж такий?
— Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогодні-завтра генералом буде!
— Ви жартуєте, тату! — тремтячим голосом промовила Дарина.
— Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюції.
— Тату, я не піду за нього, — рішуче сказала Дарина.
— Що-о?.. — обозний підвівся в кріслі, притримуючись руками за бильця, і втупив очі в дочку, немовби не зрозумівши сказаних нею слів. — Не підеш? То якого ж тобі ще принца треба? Самого губернатора чи сіятельного князя?
— Не князя і не губернатора, а нашого козака.
— Козака?! — обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. — Щоб я тебе, доньку генерального обозного, віддав за козака? Ні, не для того я видряпувався і боком, і поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно... Годі дуріти! Будеш за полковником.
— Тату, та він же москаль...
— То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилізти! Дарина спалахнула.
— Хоч би там що, а за полковника не піду! — промовила вона твердо. — Я його не люблю, а шлюб без любові — то великий гріх перед богом, і на такий гріх мене ніхто не змусить піти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.
— Ти, ти... Ти смієш? — обозний схопився з місця, обличчя його палало гнівом. В цю мить двері відчинилися, увійшов козачок з пакетом, повідомивши, що його привіз гонець од генерал-губернатора з Києва.
Почувши це, обозний одразу змінився на обличчі. Відпустивши козачка, він розірвав конверт і швидко пробіг очима присланий папір; обличчя його набрало стурбованого виразу.
— Губернатор кличе негайно до себе у важливій справі, — промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. — Дай боже, щоб се не було наслідком твоїх слів. Зараз вирушаю, довідаюсь, в чім річ. — Він склав папір, сховав його в кишеню каптана і, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотів, щоб слова його голками впились у мозок дівчини: — Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогодні... Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як і личить нашому званню і рангу. Та пам'ятай, щоб я більше від тебе дурниць не чув... Піст незабаром кінчається. І коли на те буде божа воля, через два тижні ти будеш дворянкою, полковницею.
Обозний круто повернувся і вийшов.
Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так і закам'яніла посеред кімнати. Тим часом у дворі зчинилася метушня, і хвилин за п'ятнадцять дівчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсівся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слідом за ним помчав і губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота і, перемовляючись, пішла до своєї роботи. Незабаром затих і стукіт коліс ридвана.
З Дарининих грудей вирвалося полегшене зітхання; знесилено опустилася в крісло, та, помітивши у дворі тітку, яка швидко йшла від льоху до хати, квапливо підвелася й вийшла через другі двері в сад. Дівчині хотілося нікого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самій; на одну думку про розпити, нарікання і умовляння тітки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад і, відчинивши хвіртку, ступила в ліс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пішла повільніше. Їй раптом пригадалося, як на цій самій стежині страшна циганка ворожила Найді... Дарині здалось, ніби вона й зараз чує той сухий і скрипучий голос... Дівчина здригнулась, але тривожні думки одразу ж стерли цей спогад...
Після розмови з батьком Дарині все уявлялося в похмурому світлі. Очевидно, він твердо вирішив віддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна річ, не зверне уваги ні на її сльози, ні на її благання, ні на її відразу до нього, то батько, певно, схоче силоміць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихід. Що ж робити? Як врятуватися від цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди і як? Повідомити Найду? Але ж він покинув монастир, і хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лісах, збираючи гайдамаків? А може, вже підняв десь повстання? Та якби вона навіть і знала, де він нині, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вірної людини.
Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силоміць потягнуть до вінця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може віддати її заміж? Адже повстання триває не день і не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамаків, може переїхати з нею десь на лівий берег, куди не долетить навіть звістка про коханого! Та вони тоді й не подумали про це... А тепер що діяти?
Дарина зупинилась на мить у затінку розлогої липи, з болісним напруженням перебираючи можливі відповіді на своє запитання, і, не знайшовши жодної задовільної, пішла далі. "Невже ж він, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарешті її віддадуть заміж за полковника? Ні, ні! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де він, що з ним, щодня ждати звістки про його смерть у бою або страту? Ні, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! — ще раз рішуче мовила сама собі Дарина. — Батька покине, бо який же він батько, коли сьогодні вранці міг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб поділити з ним усе — і небезпеку, і смерть, і славу!
Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї ні охоронного листа, ні вірних супутників; одразу ж на кордоні її схоплять ляхи і, в кращому разі, відішлють назад, до батька. А якби їй і пощастило пробратися через польські форпости, скільки б небезпек чигало на неї у вирі повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увірвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навіть сама смерть у порівнянні з цією страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихід — втекти звідси. Але як?" — охоплена тривожними думками, Дарина все далі й далі заглиблювалася в ліс. Розпач у її душі змінювався надією на порятунок, а надія знову поступалася місцем розпачу.
Нарешті, втомлена й розбита, дівчина сіла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужість... Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчасті верхівки лісу, що збігав схилом яру. Довго так сиділа Дарина, охоплена апатією, коли раптом десь позаду пролунав чоловічий голос. Дівчина виразно почула своє ім'я.
Вона здригнулась і миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустріч з незнайомою людиною в цій глухій пущі, далеко од домівки, не віщує нічого доброго. Із застиглим від жаху серцем Дарина оглянулась і побачила високого на зріст чоловіка в полатаній одежі, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям і одним оком, здалося дівчині знайомим.
— Добрий вечір, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впізнала? Не лякайся: тобі нас боятися нема чого.
— Не впізнала, хоча твоє обличчя знайоме мені, — відповіла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.
— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: і в Лаврі, і на великих дорогах. Був я і в тебе на хуторі, — пам'ятаєш, навесні з побратимами, ще про справи лядські розповідали й панна почастувала нас?
— Навесні? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п'ятеро гайдамаків, розповідали про польські справи, про Найду; тепер її страх де й подівся, а в серці заворушилася радісна надія почути від жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на одній нозі, — сказала дівчина.
— Був і на одній, і на двох, як зручніше, — усміхнувся жебрак.
— Звідки ж теперечки?
— Іду з польської України до тебе, ясновельможна панно.
— До мене? — здивувалася Дарина.
— Атож! До тебе послав мене один значний козак і звелів передати тобі ось цю річ, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з підвішеним до них великим залізним хрестом. Дарина здригнулась і тихо скрикнула... Ці чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.
Жадібно вихопивши чотки з рук жебрака, дівчина мимоволі припала до них губами.
(Продовження на наступній сторінці)