Як тільки вони зникли, Дарина встала з лави й пішла в глибину саду. їй було страш— но навіть подумати про зустріч іще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дівчині гру— ди. Увесь цей бал, усі ці пишно виряджені гості, розмови... такі далекі їй, такі бай— дужі!.. І цей полковник. Господи! Невже ж він говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожні розмови... Очевидно, він уже розмовляв з її батьком, і той, звичайно, зрадів нагоді видати доньку заміж за пол— ковника російської армії. "Ох, батьку! — Дарина до болю заломила руки й ще швидше пішла алеєю саду, яка закінчувалась урвищем, що збігало до самого Дніп— ра.— Там тиранять, катують рідний народ, братів по крові й по вірі, приневолюють усіх до унії, чинять звірства, яких і світ не бачив, а йому байдуже! Замість того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, він боїться, аби його не запідозрили в спів— чутті до бунтівних хлопів; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Ніколи! Та хіба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, і не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вір— ною йому на все життя!" — Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала— тало в грудях.
"Де він тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тільки він стане на чолі повстання, усе рушить за ним! І цей герой кохає її, Дарину, її одну! — Дівчина згадала Найдині слова, його голос, весь його образ, могутній, прекрасний, і серце її застогнало, защеміло від щастя й болю. — Чи думає він тепер про неї? Коли підніме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ятає, вона жде... Коли ж? Коли?" — з грудей Дарини вирвалося важке зітхання. Вона спустилася до краю урвища й, сівши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралісів, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких літ... Глибоко внизу, біля підніжжя скелі, котив свої води Дніпро, похмурий, широкий, темний... Протилежний берег тонув у пітьмі, розсовуючи межі могутньої ріки. На безхмарному обрії спалахували таємничі зірниці, освітлюючи на мить глибину неба й темну широчінь ріки... Там, внизу, у природі, все було величне й мовчазне... Та за тим мовчанням крилося щось грізне, й Дарина відчувала це своєю збентеженою душею. З півгодини сиділа вона отак, не чуючи й не бачачи нічого довкола себе, аж раптом її вивів із задуми звук української мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли двоє, повільно наближаючись до того місця, де сиділа дівчина. Вона майже інстинктивно сховалася за розлогим кущем, який ріс неподалік.
— Авжеж, Петре, чужі півні весело співають, а наші поніміли, — почула Дарина.
Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь... Але де й коли? Цього дівчина не могла пригадати.
— Та й не дивно, —.відповів другий, — ні світла, ні простору .нема.
— Сядьмо тут, — перебив його перший голос.
— Коли б не підслухав хто.
— Ні, там урвище, а з цього боку, від палацу, нам буде видно всіх, а нас закриє тінь.
— І справді!
Дарина почула, як обидва співбесідники сіли на лаву, що стояла під розлогою липою. Вона глянула в той бік, але нічого не побачила: співбесідників закривала тінь дерева. Якусь мить під липою панувала цілковита тиша.
— Ну що ж, допитався? — знову пролунав сухий, скрипучий голос.
— Так, допитався.
— Що ж?
— О-хо-хо! Розумні люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурні поперед батька в пекло лізуть... Коли в Польщі підіймуться ще більші чвари та гайдамацькі бунти і, скориставшись із цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожці або козаки, тоді втрутяться з військами й москалі задля оборони своїх кордонів, сиріч поміняють правління Корони, якій не під силу тримати в покорі підвладні їй народи, і поділять Польщу поміж інших держав, що встановлять скрізь залізний порядок.
— То, виходить, бунти ці бажані, й війська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?
— Авжеж! Не гніваються навіть на запорожців, які беруть у цих бунтах участь!
— Так, —відповів на це скрипучий голос. —То вже давно не є містеріум, що тим, хто прибуває сюди звідти, видано ординанса мати вовчі зуби й лисячий хвіст... Чому б і нам не мати орлиний погляд і зміїне жало?
— Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тільки, а вжалити не може...
— Наберемося сили, тільки б роздивитись довкола! Що в турків?
— Заварюється каша. Французи піддають жару, — бути війні!.. До нас від султана листи йдуть... М-м... Хитрий цей москаль... Уже пронюхав щось... Треба буде замести сліди.
— А як справа за Дніпром?
— Росте, шириться... — тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розібрати окремих слів.
Нарешті старечий голос знову стало чути виразніше:
— Ех, друже! Навіщо тільки господь продовжує дні мої? Чи не для того, щоб я на власні очі побачив похорони любої України? Адже і орел є, і сокіл... а орлят... тільки б клекіт почули... До осені б упоралися з Польщею, покінчили б справу... Та ось доводиться оглядатися на інших... Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А війна турецька нам на руку.
— Що й казати, адже тепер і на нас, запорожців, не тим духом дихають. Подобрішали й на деякі справи крізь пальці дивляться, вольності повертають. Без нашої ж допомоги, тільки своїм військом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всі звичаї, всі ходи й виходи знаємо.
— От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщі, підняти б запорожців звідусіль, начебто на допомогу братам, та під час турецької війни й перекинутися всім під турка! Адже тоді вони могли б відмахнути під султанову руку весь наш рідний край...
— Самі об тім повсякчас думаємо... Але тяжко... Все-таки бусурман... Святий хрест під півмісяцем... Он і Дорошенко на тому опікся. А ще й друге: скрізь нас пильна сторожа обсіла... За кожним кроком стежать. От тільки в разі війни... Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тоді б нам ніхто не був страшний... Адже ми сила! Та тільки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, приміром.
При цих словах Дарина відчула, як уся кров ударила їй в обличчя і перед очима застрибали червоні кола. Раптом пролунав постріл, щось з різким свистом прорізало повітря, і слідом за цим почулися гучні оплески. Дарина підвела голову й побачила гроно блискучих різнобарвних зірок, що розсипалися над садом. Слідом за першим пострілом пролунав ще один, і друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.
— Ходімо, потішні вогні пускають, помітять нашу відсутність, — промовив один із співбесідників.
Вони підвелися з місця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дівчина виглянула із своєї схованки; тепер, на тлі освітленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постаті обох співбесідників; в одному з них Дарина відразу ж пізнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у російський військовий мундир, з густими еполетами і в білій перуці.
Зачекавши, поки кошовий з офіцером відійшли на чималу відстань, Дарина вийшла із своєї схованки й теж попростувала до палацу.
"Хто цей офіцер? Де він міг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звідки одержав такі докладні відомості про всі таємні задніпровські справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довір'я і чому голос офіцера, скрипучий, різкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" — розмірковувала Дарина, повільно йдучи алеєю.
Тим часом ракета за ракетою злітали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучні оплески. Усі гості вийшли з зали і, розташувавшись на веранді та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тільки нещодавно ввійшов у моду.
Дарина вийшла на лужок і приєдналася до товариства; в самому центрі його, на східцях веранди, стояв Воєйков і задоволене слухав захоплені похвали гостей. Але ракети були тільки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенські колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних іскор, і в центрі їх засяяли щити з вензелями імператриці. Слідом за цим чарівним видовищем у різних місцях саду загорілися бенгальські вогні, і він казково засяяв.
Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволі замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась і побачила полковника, котрий швидко підходив до неї.
— Шукав, — засапавшись, мовив він, — по всій дистанції і ближніх бастіонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цікаву й люб'язну конверсію... Але, побачивши це захоплююче видовище, відкладаю її до мого приїзду до вас і тішу себе надією одержати належну милостиву резолюцію! — з цими словами полковник узяв Дарину під руку і, ступивши кілька кроків уперед, зупинився неподалік од Воєйкова, серед сановників, що розташувалися півколом, на лужку.
З глибини саду вирвався цілий сніп ракет і з свистом і тріскотінням розсипався над деревами потоком діамантових зірок. Вибух захоплення зустрів чудове видовище.
(Продовження на наступній сторінці)