Дарина сіла на лаві під широколистим кленом і задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, ліпше сказати, не зазнала зовсім особистих тихих радощів і мирних утіх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ятає ніжні материні пестощі, в родині їхній не було ніякої близької родички, котра могла б заступити сироті матір, а тому Дарина й зосталася коло батька поділяти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала і в Варшаву з дорученнями від Малоросійської колегії, і на Запорожжя з наказами від генерал-губернатора... Від цих мандрів, сповнених тривог і прикростей, вона останнім часом стомилася, відчула потяг до тихого життя в мирних клопотах і зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторі, ближче до святої обителі, але, на диво, знову потрапила не в смугу тиші й особистих душевних радощів, а на рубіж розбурханих стихій, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.
— Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? — хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, і якась незрозуміла тривога стиснула їй серце.
— Що там? Я тут! — обізвалася вона голосно й квапливо пішла на поклик. За поворотом доріжки зустріла її дівчина-покоївка і сказала, що якийсь посланець привіз панні листа від його високопревелебної мосці отця архімандрита.
— Де ж той лист? — стурбувалася Дарина й знову відчула, як у її серце вп'ялося холодне жало.
— Ось! — і покоївка подала їй великий пакет.
Дарина, охоплена якимсь лиховісним передчуттям, майже прибігла у велику світлицю, де горіли на столі дві воскові свічки, а в кутку, перед кіотами, мерехтіли три високі лампади; вона зірвала з пакета печать і почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.
Спершу Дарина була заціпеніла від жаху, гадаючи, що лист сповіщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому імені свого батька, а в приписці стояло, що ні з столиці, ні з Переяслава нічого нового поки що немає. Дарина почала спокійніше, слово по слову, розбирати писання.
Архімандрит сповіщав, що він одержав скорботного листа від ігумені жіночого Пречистенського монастиря, од чесної матері Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують і вже роблять спроби заволодіти монастирем і повернути його на латинський кляштор, що вони пробують підкупити її, матір ігуменю, та матір економку і панотця ієромонаха, обіцяють відпустити всіх черниць з миром і дозволяють навіть забрати з собою православні святині; але якщо монастир у своєму дикому безумстві опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом і не помилувати вже тоді нікого. "Внаслідок цього, — додає ігуменя, — іде в обителі вагання, бентежиться дух і немає жодної сильної душі, яка б укріпила переполохані тут наші душі".
У своєму листі архімандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання ігумені, при цьому додане, і сама своїм палким, пройнятим вірою словом зміцнила в них надію на господню ласку. Він же, з свого боку, напише і найяснішій цариці, щоб заступилася за одновірців і не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати і її батькові, щоб поспішив до неї в монастир.
Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк і слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись і напружувати думку майже на кожному слові. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сіє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповість тобі, вельможна панно, ширше й про стогін нещасних черниць, і про моє моління".
Дарина звеліла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в ній цілу бурю почуттів.
Тихо рипнули двері, і хтось несміливо ввійшов до світлиці; але Дарина, заглибившись у читання, нічого не чула... Нарешті прибулий ненароком чи з наміром кашлянув.
Панна здригнулась і, обернувши до вхідних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвірка... Нараз вона тихо скрикнула й відсахнулася від несподіванки: перед нею стояв Найда!
— Ти? — радісно вирвалося в Дарини; вона швидко підвелася з місця й мимоволі подалася вперед. — Звідки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарілось, і вона стала посеред кімнати, розгублена, збентежена, з листом ігумена в руках.
— Мене прислав до твоєї милості, ясновельможна панно, превелебний отець і молільник наш ігумен печорський, — відповів, шанобливо вклонившись. Найда.
— Справді... так... Він пише про це... — отямилась дівчина й почервоніла ще дужче. — Але я не сподівалася побачити... Я гадала, що тебе вже немає тут... ми були з батьком ще раз у Печерах... і не бачила тебе...
— Я ніколи не виходжу з своєї келії... раніше я стояв коло ящика з свічками, а тепер попросив, щоб мене увільнили від цього послуху... Я сьогодні вперше виїхав... Але де ясновельможний пан, батько твій? Отець ігумен наказав передати йому уклін...
— Батька немає... він поїхав у справах військових на лівий берег і досі ще не повернувся.
— То ти тут сама?
— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.
— Сама в такому відлюдному лісовому хуторі? Хіба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив інок.
— Ну, зі мною живе старенька тітка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшні мені... Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан ігумен пише, що ти маєш щось на словах мені передати.
Дівчина знову сіла на своє місце коло столу, а Найда присів на один з ослінчиків, що стояли біля вікна, й почав розповідати панні про утиски, які чинять ляхи жіночому Лебединському монастиреві. Він сказав їй, що отець ігумен уже одписав панові генерал-губернаторові київському, прохаючи його докласти всіх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме послові чи комусь із знайомих осіб польських, щоб вони "в сьому ділі допомогу тому монастиреві чинили та оборонили його од зазіхань латинян".
Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгі вії були опущені й прикривали очі, але груди високо підіймалися, виказуючи глибоку схвильованість дівчини.
— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, і не знаю, коли він повернеться... А мого слова не послухає ніхто. Та чим тут допоможуть наші слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого від отця Мельхіседека?..
— Немає ніяких вістей!
— От і батько поїхав на той берег Дніпра. Дістав наказ заготувати для війська провіант, а куди ті війська рушать — не знає, тільки думка була, чи не на Польщу.
— Ні, панно, на це мало надії, — відповів чернець. — Москві немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотіла вона, то не могла б заступитися, бо сусідні держави не дозволили б.
— Ну, вони їй не страшні, та й батько завжди казав, що Росії бажано було б прийняти під свою протекцію і правий берег.
— Про це нема чого й сперечатися... і буде це напевне... та тільки тоді, як розпадеться Польща... а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.
— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — зітхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?
— Руїна, — похмуро відповів чернець.
— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосі Дарина й навіть мимохіть простягла руки до молодого ченця. — Тепер підіймається таке повстання, яке було за славної пам'яті гетьмана Богдана!.. Воно відірве назавжди від Польщі Україну! Так, відірве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однімай у мене цієї останньої надії, без якої вже немає мені щастя на землі!
У голосі Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко підвів опущені додолу очі й здивовано глянув на дівчину.
— Авжеж, — піднесено говорила дівчина, — тепер не те! Ти покинув світ, ти замкнувся в своїй келії й не знаєш, не бачиш нічого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутір, навідуються лісові гості, вони розповідають про те, що робиться навкруги. Народ скрізь готовий, він тільки жде гетьмана й гасла! Ось і сьогодні прибилося до нас п'ятеро таких калік... Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.
— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.
— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всій Україні розійшлася чутка, ніби в Печорському монастирі ховається од світу уславлений лицар Найда, який живе ще з часів славного гетьмана Богдана, й що, коли він скине рясу й підніме булаву над Україною, тоді, — натхненно говорила Дарина, — всі зберуться до нього, загримить давня слава України, підлетять останні орли, й одірвуть її від Польщі, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долі!..
— Звідки вони довідались про моє ім'я?.. Навіщо сплели його з цією казкою? — схвильовано промовив чернець.
— Народ пам'ятає про твої лицарські звитяги! Скільки разів говорили мені гайдамаки про тебе, про твої славні діла, — чого ж дивуватися, що вони пов'язали твоє ім'я з іменем гетьмана Богдана і ждуть од тебе такого ж порятунку, як і від нього?.. — Дарина помовчала хвилину й потім додала з гіркотою: — Нещаснії Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тільки Найду-ченця!
(Продовження на наступній сторінці)