— Теж не гаразд, — засміявся Петро. — На пожежу злетяться з містечка, довідаються, в чому річ, й заварять тут червоне пиво. — Якщо нам і три дні мало для порятунку, то однієї ночі, та ще й короткої, то вже й зовсім буде мало. Дозвольте, панове, і мені ще сказати слово... Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його зміцніть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три дні, ось дівчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речі... Адже так, Саро?
— Так, так!.. — поривчасто відповіла Сара, ледве вимовляючи слова від хвилювання. — Щонайменше їм треба три дні на свої справунки. Тільки на четвертий день... і то навряд чи можна зібратися.
— Отже, нам за ці три дні, — провадив Петро, — слід зробити все те, що радив Лящ, тільки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тінь його, а на четвертий день, як він вибереться звідси й подасться в містечко, то перейняти його й...
— Посадити на палю, — перебив Качур.
Сара скрикнула, Пріся поспішила забрати її в сіни.
— Перелякав, пане-брате, дівчину, — зауважив титар. — Вона, як сестра, прибігла сповістити нас, а ми її батька на палю!
— Еге ж, тату! — говорив далі Петро. — Я теж їй заприсягся, що батька її не вб'ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лісі, а для певності — хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там і держати; його язик нам пригодиться, та й дукати...
— Сину мій! Радість моя! — вигукнув зворушений титар. — Що, панове, думаєте? — звернувся він до всіх. — Як його думка?
— Та пошли, боже, й нам на старість таку, — промовив Довгонос. — Звичайно, діло говорить.
— Воно так, — погодився й Качур, — а все б краще порішити його, — почухав він потилицю під шапкою.
— Та не вискочить він, пане дядьку, з пашенної ями, — посміхнувшись, з певністю сказав Петро. — Головою ручуся — не вискочить. А от як доведеться брати замок, то він нам і пригодиться: він, шельма, знає там усі ходи й виходи... та, крім того, може підкупити й жида замкового.
— Ну, то поки що х й йому дідько! — згодився Качур. Усі якось підбадьорилися й повеселішали, але вибігла з сіней Пріся й збентежила всіх несподіваною звісткою.
— Тату! — заговорила вона тремтячим од сліз голосом. — Панотець кличуть... Батюшка відходять...
— Господи! — скрикнув приголомшений звісткою титар, звівши руки до неба. — Твоя воля!
Усі, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.
— Панотець усіх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Пріся й, не маючи сили стримати плачу, вибігла в сіни. Титар теж поспішив слідом за дочкою, а за титарем рушили й усі. Освітлені місячним сяйвом, підходили постаті до дверей і поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.
Запрошені боязко ввійшли до світлиці й, перехрестившись, спинилися півколом біля дверей. Перед їхніми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсім спокійне; якась невиразна усмішка блукала коло зімкнутих уст; напіврозплющені очі були спрямовані на тих, що ввійшли. В головах отця Їларіона стояв місцевий священик і шепотів одходну молитву.
— Нашого молільника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас... Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закінчивши молитву; голос його тремтів від скорботи, рвався від жалю.
Усі перехрестилися, зворушені тяжкою хвилиною, і безнадійно посхиляли на груди голови. Тяжке зітхання повисло безсилим стогоном у низькій і похмурій світлиці.
— Як же їх щадити, наших мучителів і катів? — пролунав серед цієї гнітючої тиші якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивіться — це ж діло їхніх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нужді хто — він останній свій шаг несе, останній свій шматок переломить! Скривдять кого — іде, заступається... до диких звірів іде... і ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось він, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тільки зітхаємо! — говорив збуджено й дедалі голосніше Качур. — Стоїмо й зітхаємо, — підвищив він голос, — а кати, глитаї бенкетують і сміються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цією святою страдницькою душею помститися за все, за все і за цього мученика!
Слова Качура схвилювали всіх: багато хто плакав, але й зрошені слізьми очі загорялися мстивим, похмурим вогнем.
Умираючий чув цю надгробну промову, і вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвітилася в старого усмішка в пригаслих очах, а потім по обличчю заходили якісь тіні. Помітно було, що страдник силкувався зібрати останні, майже згаслі сили, щоб промовити прощальне слово.
— Сину мій! — заговорив місцевий священик. — Не нам, грішним, судити братів своїх, не нам воздавати за діяння їхні. Є над усіма нами, вище за зорі небесні, господь. 'Хіба може бути справедливий суд людський? Хіба серця наші можуть бути сповнені милості й любові? Ось і тепер гонителів наших обуяли темні, нечисті сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка відходить від нас, гріховними помислами й бажаннями: вона вже відстраждала й, радісна, прагне до джерела світла й джерела вічної любові.
Присоромлені словом свого улюбленого священика, присутні ще нижче похилили чубаті голови; в тяжких зітханнях їхніх чулася марна туга, безпросвітна журба.
Пріся, припавши до одвірка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед і міцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.
Умираючий розплющив широко очі, повільно обвів присутніх поглядом і ворухнув рукою.
Усі затаїли подих, Сара підступила ще ближче, майже до самого полу.
І нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:
— Не вболівайте, не тужіть за мною, любі мої... Я щасливий: у душі моїй немає нікому докору... За вас вона молитиме бога любові... і я вірую... я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться під могутньою рукою. Простіть мене, якщо словом, чи ділом, чи помислом... простіть! Тільки себе жалійте, а моїх мучителів... Христос усіх прощав.
— Йому й вашому богові вірю я! — несподівано скрикнула Сара, охоплена релігійним екстазом, зворушена до самозабуття. — Йому поклоняюся... До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, — святі, святі! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всіх, жаліти всіх, з усіма ділитися останнім, ви навчаєте прощати кривдників, ви молитесь за ворогів... О, прийміть же мене на своє лоно! — І вона, обливаючись слізьми, впала на коліна й притислася до руки вмираючого.
— Ти віднайшла вже душею Христа, дочко моя, — сказав зворушений священик і поклав Сарі на голову свою руку. — Незабаром і церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серці своєму і хай не оскудіє твоя віра довіку!
Умираючий глянув з усмішкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потім ще раз обвів поглядом присутніх і промовив останнє слово:
— Простіть, молітеся...
— Одходить, — сказав священик і почав тихо молитися. Усі мовчки стали навколішки...
VI
У той час, коли на Правобережній Україні напружувалась у всіх верствах суспільства життєва боротьба, а в повітрі чути було запах крові й пороху, в той самий час на лівому березі Дніпра було цілком спокійно. Звичайно, внутрішній зв'язок між двома половинами одного й того самого народу не переривався, традиційне прагнення до возз'єднання братів зростало, та проте зовнішнє спілкування було послаблене.
Заборона польської Корони переходити підданцям на другий берег Дніпра і суворий прикордонний нагляд хоч і не припинили еміграції, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втікачі проривалися й розповідали про страхіття панського гніту, про жорстокість орендарів, панів і ксьондзів і про зусилля всіх католиків та єзуїтів придушити й зовсім знищити православну віру. Ці розповіді обурювали всіх — і шляхту, і козаків, і поспільство, — всі вони, співчуваючи горю й біді братів, потішали їх надією, що цариця захистить віру і їх, скривджених, візьме під свою опіку; сподіванки ці, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичній формі до лісів і байраків, де ховалися месники за вікову образу й кривду.
Київ, що одійшов іще за Андрусівською угодою до Російської імперії, з невеликою лише смужкою землі, хоч і стояв на самому кордоні з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжів уже більше до своєї метрополії. Щоправда, він придивлявся до хмари, що підіймалася праворуч, і прислухався до глухих ударів грому, але безпосередньої участі в подіях, які грізно насувалися, не брав і тільки обхідними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.
(Продовження на наступній сторінці)