— Ні, більше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — і, нехтуючи обережністю, навіть не озирнувшись, дівчина рвучко увійшла до церкви.
Всередині було порожньо й тихо; три баби й два діди тулилися по кутках; священик у рясі та єпітрахилі тихо читав відпускну молитву... Та ось він, закінчивши її вигуком "яко благ і чоловіколюбець", благословив молільників хрестом і простят його для цілування.
Сара перша підійшла до хреста з якимось внутрішнім трепетом і відчайдушною рішучістю; вона побожно поцілувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Мені... треба вам сказати..."
Священик, худенький дідок, ласкаво глянув на дівчину й кивнув головою на знак згоди. Відпустивши своїх парафіян, він підкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на коліна й заридала.
— Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? — спитав священик, накривши єпі-трахиллю Сарину голову, немов для сповіді. — Повідай мені твоє горе, відкрий свою душу... перед цим хрестом!
— Ой отче святий... я не достойна ще... Адже й те, що я підступила до хреста, може, страшний гріх, — схлипувала дівчина.
— Немає такого гріха на світі, якого не можна було б омити сльозами під покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував своїми муками всі гріхи світу... і якщо ти віриш...
— О так, вірю, вірю! — пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. — Вірю в цього доброго бога... але ще не смію торкнутися до святині... я єврейка!..
— Єврейка? — здивувався батюшка.
— Атож, єврейка, ще не хрещена... Але мене вже благословив панотець... батюшка лисянської церкви... — схвильовано заговорила дівчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дідусем усі болі своєї змученої душі... — Він одкрив мені очі, він просвітив мою душу, він влив у моє серце струмочок братньої любові... І я полюбила гоїв, нещасних, гнаних...
— О моє нове чадо! — зворушено промовив священик. — Немає більшої радості на небі, як знайти заблудле ягня... Ти в серці вже носиш Христа... отже, ти хрещена духом... А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай він стане твоїм щитом і провідною зіркою в житті... Ти християнка!..
Сара побожно припала до хреста й відчула в своєму серці той наплив релігійного ентузіазму, який веде мучеників на вогнища, осяваючи їхні обличчя усмішкою блаженства.
— Лисянський священик імення ще тобі не дав? — спитав батюшка.
— Ні... Він уже мав охрестити й повінчати мене... — зашарілася дівчина й знову залилася слізьми, — але мій батько, несподівано... завіз мене на Поділля... а тепер в Умань... Розлучив навіки... Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю... я помру християнкою... і там зустрінуся...
— Бідолашне дитя моє! Надійся і віруй... а в бурю тебе збереже сей храм... його двері й для тебе будуть відчинені... Даю ж тобі ймення Варвари-великомучениці, в ім'я отця, і сина, і святого духа... Амінь, — і священик тричі перехрестив Сару.
В пориві пристрасного релігійного почуття дівчина упала ниць перед аналоєм і заніміла в безмовній молитві...
Настав третій день облоги. Настрій в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребів Младановича збуджували енергію. Справжню причину цієї щедрості панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистерні воду вже вичерпали... На лихо, стояла страшенна спека — літо було в самому розпалі.
Ще з раннього ранку на вишках усіх веж юрмилися люди: вони озирали околиці й ділилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу... На запитання: "Чи не видно королівських військ? Чи не прийшли москалі?" — з веж лунала одна й та сама відповідь: "Ні, не видно нікого!"
Ці невтішні повідомлення підривали віру в обіцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманці все ще кріпилися, боячись втратити останню надію...
На четвертий день облоги, надвечір, по місту прокотилася жахлива чутка, що ніде немає й краплини води.
Уже дві доби населення не одержувало її, але терпіло спрагу, вважаючи, що вода зберігається на випадок крайньої скрути; нині ж фатальна дійсність постала перед мешканцями Умані в усій своїй жорстокості, їх охопив божевільний розпач.
Зчинився страшенний гамір: довкола залунали безтямні вигуки, несамовиті зойки, надривні благання й шалені прокляття, а до них долучилося ще й жалібне ревіння худоби... З настанням ночі паніка посилилась... люди, мов божевільні, з перекривленими від жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали містом, щось вигукуючи; деякі матері в нестямі власними руками душили своїх дітей...
На ранок загальне збудження дійшло до такої межі, що розлючена юрба, зібравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора...
Він вийшов у супроводі Вероніки й Шафранського. Знавіснілий люд зустрів їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укріплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.
— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбі.
— І губернатора туди ж! — озвався інший голос. Кілька каменюк полетіло в браму, але відстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.
— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.
— Миру! Милосердя! Пощади! — підхопив натовп, чіпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.
Тільки один рудий єврей, з запаленими божевільними очима, видряпавшись на спини сусідів, замахав руками й несамовито зарепетував:
— Смерть гайдамакам!
Та його самотній голос юрба заглушила буйним ревом.
Губернатор і сам вважав, що капітуляція була єдиним виходом із жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелів підняти на вежі білий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що він сам поїде у ворожий табір, і заприсягся головою домогтися, щоб при здачі Умані було збережено життя і майно її жителів.
Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камінням, а тепер, коли з'явилась надія на порятунок, вітала його вигуками радості.
Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обіцянку.
Гетьман Залізняк дав лицарське слово, що гарантує всім безпеку й збереження майна, за яке візьме лише помірний викуп, але застеріг, що все місто, уся панська й державна власність із зброєю й запасами переходить до гайдамаків. Єврейське населення раділо. Пани покірливо мовчали.
Незабаром гайдамацькі загони підійшли до головної брами. Усе начальство фортеці, на чолі з губернатором, який держав у руках хліб-сіль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустріти гетьмана.
Ось він у супроводі Найди, Ґонти й цілого почту значних козаків на чистокровному коні в'їхав на фортечний міст... Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духівництво... Орлиний погляд Залізняка світився ласкавою усмішкою. Він поминув браму... І нараз з юрби уманців пролунав постріл-Крик жаху знявся над майданом. Постріл був влучний: куля пробила шапку Залізняка, він навіть відчув, як шалена черкнула по його чуприні. З-під шапки потекла яскраво-червона цівка крові. Обличчя гетьмана лиховісне зблідло, в душі його кипів страшний гнів.
— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонівши від люті.
— Дряпнуло! — кинув йому Залізняк, зневажливо примруживши очі, і, поволі знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бік, звідки пролунав постріл.
Младанович, Шафранський, шляхта і євреї, які вийшли назустріч гайдамакам, відчули, що цей постріл вирішив їхню долю, й мимохіть слідом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всі побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залізняк відразу впізнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого він на прохання покійного лисянського батюшки колись помилував. Очі гетьмана блиснули страшним вогнем...
— Спасибі за ласку, вельможні пани, — з кривою посмішкою промовив він, умисне чемно вклоняючись губернаторові. — Тільки шкода, що зіпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили...
— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замір зухвальця... Його негайно скарають на горло, як тільки твоя милость накаже! — разом заговорили Младанович і Шафранський, полотніючи й мимохіть відступаючи назад.
— Що ж, біда невелика, — із зловісною усмішкою відповів Залізняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тільки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як віддячити вам за щире вітання!..
І Залізняк швидко обернувся до козаків, які супроводили його. В одну мить гетьман змінився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.
— Гей, панове-товариші! — гучним голосом крикнув він, високо підіймаючи прострілену шапку. — Ось як зустріли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирішуйте ж, як віддячити нашим вірним приятелям?
— Смерть! Смерть іродам! — люто вигукнули повстанці.
Цей вигук прокотився над юрбою, і все живе кинулося з майдану в різні боки. За хвилину він спорожнів...
Губернатор і шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку;
решта побігли в найближчі церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту біля священних вівтарів... Але все було марно!
(Продовження на наступній сторінці)