— Зараз вони всі там почманіли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усіх боків, то ще до вечора місто буде в наших руках! — закінчив сотник.
— Хай буде по-твоєму, — згодився Залізняк. — Хоча мої молодці воліють битися в чистому полі, та для Умані спробуємо!
Шафранський, поставивши на валах стрільців з мушкетами й пищалями, хотів був податися через браму до нових шанців, які сполучали місто з озером, але його зупинили вигуки вістових із веж:
— Ворог спішився й оточує фортецю!
Комендант розгадав намір гайдамаків і звелів бити на сполох, щоб і табір попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати підземний хід, котрий би з'єднав місто з табором.
Не встигли гайдамаки розділитися на чотири загони й наблизитися на певну відстань до мурів фортеці, щоб зручніше було кинутися на приступ і нестримними хвилями знести всі перепони, як з губернаторської фортеці гримнули важкі гармати; клуби густого диму відразу оповили вежі й білою пеленою почали опускатися над містом; із свистом і шипінням розсікаючи повітря, полетіли на гайдамацькі полчища чавунні ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункі лави здригнулися, змішались і подалися назад, відразу перетворившись із правильних прямокутників у безформні й безладні юрби; але отамани кинулися відновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й підбадьорюючи бійців; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змішали людей у безладні юрби... Тоді до відступаючих загонів підлетіли головні ватажки й скомандували: "Вперед! Бігом!"
Усі кинулися вперед і перехопилися через смугу вогню з верхніх батарей; та комендант передбачив це й заздалегідь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпалені боєм повстанці добігли до ліній, які обстрілювалися нижніми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!"
Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустріч сміливцям вихор картечі... Залунали крики й стогін, лави змішалися, сотні трупів перегородили дорогу... Гайдамаки похитнулися... але це була тільки мить... Залізняк, Гонта і Найда, зіскочивши з коней, кинулися вперед... Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшні! Коли й рубай собак!" — і збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янілі від дикого шаленства, не бачачи нічого перед собою, видерлися повстанці на перший вал, укріплений низьким частоколом, і остовпіли: за валом ішов глибокий та широкий рів, оперізуючи довкола головний, крутий і високий вал; на його гребені стримів у два ряди височезний, з дубових колод частокіл з брустверами, бійницями, вежами й вузькими просвітами для рушничної стрільби; саме за тим частоколом тісними лавами розмістилася нова міліція з Маккавеїв...
Шафранський, Младанович, шляхта, що збіглася в Умань, і навіть дочка губернатора Вероніка — усі були на валах і підбадьорювали своєю безстрашністю цих вояк, котрі ще ніколи не були в бою. А втім, розпач і смерть, що стояла перед очима в обложених, навіть боязким надали шаленої відваги: адже ніхто не чекав од ворога ні жалощів, ні пощади!
Коли гайдамаки видерлися на малий вал і почали ламати частокіл, нові Мак-кавеї зустріли їх таким нищівним огнем з рушниць, мушкетів та пищалей, що навіть сам Шафранський здивувався; і хоч їхні постріли й не були такими влучними, як у досвідчених стрільців, зате вони гриміли часто й безупинно: одному євреєві допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й міняючи рушниці... Пороховий дим немовби одурманював їх, збуджуючи гарячкову енергію.
Повстанці були вражені цим пекельним тріскотінням, що виривало з їхніх лав десятки товаришів; покладаючись на Ґонтині слова, вони зовсім не чекали опору, сподіваючись, що у фортеці, крім євреїв і гладкого панства, нікого немає, а тут раптом — справжнє пекло!.. Гайдамаки не запасли ні драбин, ні кілля, ні мотуззя... як же під таким градом куль спускатися в рів, не маючи можливості видертися звідти на високий земляний вал з навислим вгорі бруствером?
Приступ вівся лише з трьох боків, бо з четвертого був табір, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищівний рушничний вогонь, частокіл у багатьох місцях першого валу було зруйновано, і відчайдушні сміливці почали стрибати та на поясах спускатися в рів, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули від куль, що летіли зверху.
Перші завзятці, наклавши головами, остудили запал атакуючих... І вони, замість того, щоб розбирати частокіл, почали ховатися від куль, що дзижчали навколо роями, за уцілілим валом.
— Що ж, пане Гонто, — крикнув Залізняк, обурений цим страшним винищенням, — потрапили в пастку?..
— Прости, батьку, — відповів, знявши шапку, сотник. — Не сподівався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб оті вояки стільки біди наробили!.. Ну, ми їх візьмемо не києм, то палицею!.. Треба тільки зруйнувати табір, що по той бік фортеці, тоді місто й два дні без води не протримається...
Залізняк звелів сурмити відступ і сам бігом проскочив небезпечні лінії вогню. Бачачи відхід ворога, хоробрі Маккавеї зчинили оглушливий радісний ґвалт.
Повстанці після невдалого приступу обложили Умань залізним кільцем і, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигирині, почали ліниво обстрілювати фортецю. Уманські гармати теж відповідали чавунними ядрами... Цією перестрілкою, яка ні тій, ні іншій стороні не завдавала особливої шкоди, і закінчився день.
Та коли стемніло, Залізняк з Гонтою свіжими силами з двох боків ударили на укріплений табір і незабаром взяли його. Захисники фортеці з височини стін бачили, як обложені спершу відповідали шаленим вогнем, відбиваючи чорні юрби повстанців, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрілянина вщухла, і гайдамацька лавина, увірвавшись до шанців, затопила їх своїми нестримними хвилями...
З жахом прислухалися уманці до страшних зойків, які долинали з табору, і радість, що було охопила їх після перемоги, змінилася відчаєм.
— Воду відрізано! Ми загинули! — залементували жінки. Їхні крики відразу вплинули на самопочуття міліції... Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти переляканих уманців: він почав гучно всіх запевняти, що в губернаторському ставку є джерела, і коли ощадливо користуватися водою, то її вистачить на кілька тижнів; а днів за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне військо хороброго й славетного регіментаря пана Стемпковського.
— А об міцний частокіл пси розіб'ють свої лоби! — додавав губернатор. — Вчорашній день показав їм, які левенята засіли за цими укріпленнями, — вихваляв він хоробрість і стійкість молодої міліції.
Вероніка з свого боку втішала жінок та підбадьорювала всіх звісткою, що нібито російські війська вже підходять до Лисянського замку й через два, найбільше через три дні будуть тут.
Усі вірили доньці губернатора або принаймні хотіли вірити й підбадьорювали одне одного. Другий день минув цілком спокійно: гайдамаки укріплювали свої позиції, ліниво перекидалися бомбами і звужували кільце довкола міста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, і він одразу так обмілів, що в кількох місцях навіть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; він усе-таки сподівався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-післязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усім відпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тільки пивні склади, але й усі винарні, аби виграти час і яким-небудь способом повідомити Стемпковського про своє безвихідне становище... Звичайно, правду про наявні запаси води від уманців приховали, і вони поки що не виявляли особливої тривоги.
Паніка, що було запанувала в місті, начебто трохи зменшилася; усі метушились і, хто чим міг, допомагали міліції: то підносили харчі й набої, то лагодили пошкоджений пострілами частокіл. Усі храми були відчинені вдень і вночі; відправи в них не припинялися, й богомольці з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушні благання...
Сара в ці дні, полишена цілком на саму себе, мучилась однією невідступною думкою: як врятуватися, як дати комусь із своїх знати, що вона в Умані... Тому-то дівчина використовувала кожну нагоду, щоб підійти ближче до частоколу й виглянути назовні. Але частокіл височів суцільною стіною, та й гайдамаки стояли від фортеці за двоє-троє гін — сажнів за чотириста, а на такій відстані її не впізнав би і сам Петро, навіть коли б вона вилізла на вежу, на самісінький шпиль!
Сповнена тупого відчаю, Сара одного разу йшла майданом і випадково натрапила на православну церковку, в якій щодня ревно били поклони бабусі й діди, що не могли через свою немічність втекти з Умані... І раптом у дівчини сяйнула думка: "Тут, тут мій порятунок! Біля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всіх стражденних і обтяжених під свій захист".
— Авжеж, — прошепотіла Сара, звівши очі на хрест, — там, там! І як мені раніше не спало це на думку? Адже в душі я давно християнка... Сам батюшка, святий отець, благословив мене... а я, замість того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пітьмі, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби... А тут, перед моїми сліпими очима, було тихе пристановище любові й милосердя...
Від зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помічала.
(Продовження на наступній сторінці)