— Як пан дозволив? — скаженів губернатор. — Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було більше схизми... щоб вирізати всіх схизматів і дисидентів!
— Та хіба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен із нас має право навіть на сеймі крикнути "veto" й зірвати сейм... То ось я у своєму власному селі й кричу "veto"!
— Це зрада!
— Прокляття! Вічні муки віроломцям! — у фанатичній люті вигукнув Мокрицький.
— Взяти його! — крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.
— Візьми сам! — ступив крок уперед Левандовський. — Чого ти інших примушуєш? Оточив себе розбійницькою ватагою і за їхніми спинами лютуєш? О, настане час, і вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, і ви всі захлинетесь у ній... Сліпі звірі, безумці! Хіба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до відчаю? Хіба не знаєте, що замучений народ грізно піднімається на своїх катів, сп'янілих від крові?.. Прислухайтесь! Стогін і зойки нещасних перетворились уже в люті крики, які закликають до помсти, до відплати, а їх же, скривджених, море! І ви, безумці, в таку хвилину, коли загибель загрожує всій вітчизні, ви ще підсипаєте жару в огонь, кидаєте іскру в порох! То ж не я, а ви погубителі вітчизни, зрадники! А ти — головний злочинець і підлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зі мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всі ці звірства! Виходь! Я тебе називаю грабіжником, злодієм, який ганьбить шляхетське звання... Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!
Слова Левандовського своєю сміливістю й грізним пророцтвом так приголомшили ляхів, що всі вони заціпеніли, а губернатор, посинілий, з виряченими очима, весь тремтів і тільки щось мимрив.
— Зв'язати цього негідника! — нарешті просичав він, задихаючись від люті.
— І розстріляти! — додав спокійно Стемпковський.
— Хто підступить — смерть! — крикнув Левандовський, змахнувши шаблею;
вірні його гайдуки стали в оборонну позицію позаду. Ближчі драгуни, що зробили були крок до сміливця, відступили назад.
— Що ж ви, боягузи?! — гукнув полковник. — Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?
— Зв'язати! — гаркнув на все горло губернатор.
Купка драгунів нарешті кинулася на Левандовського, та він був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерності... Три шаблі прийняли удари цілого десятка. Замигтіли холодні блискавки, задзвеніла сталь. Один із нападни ків упав навзнак з розсіченою головою, другий присів, схопившись лівою рукою за праву, що безвладно повисла... Решта відскочила... На допомогу їм кинулись інші...
Звичайно, Левандовський міг ще зарубати чоловік п'ять-шість драгунів, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кількості, зрештою неодмінно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловісний наростаючий гомін... Усі сторопіли, зблідли, насторожились... Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, і це дало йому змогу відступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор і його почет втупили очі в безлюдний поки що майдан... Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся ліс кілків і шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлючені юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змішалися, завирували й, наче страхітливий вал, ринули на ворогів.
— Бунті — ослаблим голосом прошепотів губернатор і затремтів, наче осиковий лист.
— Oremus domine! — підняли руки вгору ксьондзи.
— Рятуйтесь! — захвилювалися офіцери, збігаючи з паперті.
— До зброї! — крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. — Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати — й залп! Пікінери — в лави, до стрільців! Решта на коней!
Рішучий голос полковника одразу підбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усі кинулися виконувати наказ. Офіцери приєдналися до своїх жовнірів.
Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворітьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам'янів од жаху: "Що робити? Пробиватися вперед — божевілля, захищатися — теж... Сховатися за ограду? Але брама зачинена". Залишалося одне — кинутися праворуч чи ліворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар... Та хвилина розгубленості відрізала шлях до відступу... Купку одурілих від страху вояк оточила юрба... Попереду мчала фурія з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й піною на губах.
— Ага, ось вони, вбивці мого сина! — захрипіла вона й голіруч кинулась на озброєного з ніг до голови довудцу. Напад був такий несподіваний і навальний, що довудца не встиг опустити піднятої шаблі й упав, збитий з ніг. Жінка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп'ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русі розтоптала їх, в одну мить зім'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, і ринула до церковних воріт. Та раптом із-за огради пролунав тріскучий залп із мушкетів. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тіл упало в перших лавах, змусивши інших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з ніг, задні... Все змішалося...
— Чого стали? — крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. — Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зімнемо... Ану вперед!
Голос пана, який встиг заслужити довір'я селян, підбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: "Бий їх!", "Смерть ляхам!" Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збігав найдорожчий час: поляки дістали можливість знову набити мушкети і, скориставшись розгубленістю хлопів, самим кинутися на ворога... Сотня вершників порубала б селян, бо, напевне, усі кинулися б врозтіч, підставляючи під удари шабель беззахисні потилиці й спини... Левандовський розумів це і старався вдихнути відвагу в серця повстанців, які ще не звикли до бойового вогню.
— Сміливіше! Дружніше! Вперед! — надривався він, розмахуючи шаблею, — Ми їх розчавимо... Хіба мало ще знущалися ці розбійники з ваших жінок і дочок? Хоч церкви не віддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титареві спекли ноги й руки... Полум'я розгоряється... Вирвемо ж із рук катів мученика! Вперед! За мною!
Вигляд титаря, що горів живцем, страшенно вразив усіх, і натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп і відкинув атакуючих назад.
Левандовський відчув: іще одна втрачена мить — і замішання селян перейде в паніку.
— До возів! — скомандував він, не даючи їм часу опам'ятатися. — Он у вас рушниці... Стріляйте по ляхах із-за возів... Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!
Слова Левандовського знову підбадьорили селян.
— Веди нас! — пролунали в натовпі вигуки.
— За мною ж, друзі! До возів! — крикнув Левандовський, і слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.
Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кільком жовнірам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох боків село. Він вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отоді на них можна й ударити.
Тим часом із-за возів пролунали постріли: по двоє. по троє односельців допомагали кожному стрільцеві набивати рушниці. Влучні, хоч і нечасті кулі зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу вояків Кшемуського.
Нікому з поляків і на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожілих хлопів знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподівана пальба з укріпленої засідки викликала паніку...
Шляхетські постріли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрільці шукали надійнішого прикриття, тоді як кулі повстанців, маючи добру ціль, не пропадали марно. То там, то тут із стогоном падали строкато одягнені поляки... Поранені коні заметалися в навколишній тисняві, кидаючись на людей і збільшуючи замішання... Затріщала ограда... Серед гамору й крику не чути було слів команди... Одна куля вцілила плебана в плече й змусила Кшемуського відразу ж сховатися в церкві...
Стемпковський, бачачи загальну паніку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:
— Усі на коней! В атаку!
Голос полковника знову примусив поляків підкоритися його команді... Розчинилися ворота, й кіннота під проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Коні ставали дибки, налітали на вози й наражалися на списи, коси, загострені кілки... Шаблі не діставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко... Ті, що проскочили всередину. були розшматовані юрбою... Спробувавши крові, вона п'яніла від люті... Перше почуття страху минуло.
— Славно, хлопці! Так їм, псам! Так їх! — підбадьорював усіх Левандовський, перебігаючи поза возами. — Відомстіть їм, катам, за ваших жінок і дітей... усіх бийте, нікого не милуйте! Тільки губернатора дайте мені... Благаю, дайте мені живцем цього гаспида в руки!
Панський двір уже горів, охоплений з усіх боків полум'ям. Високо в небо шугали червоні язики, розсипаючи навколо іскри... На протилежному кінці села підіймалися, клубочучись, дві чорні хмари... Та ніхто не звертав на це уваги.
Шалена атака захлинулася... Дехто з поляків повернув коней назад.
— За мною тепер! На ляхів! — кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.
(Продовження на наступній сторінці)