Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залізняка, коли раптом його покликав чийсь голос:
— Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?
Найда озирнувся: до нього поспішав кульгавий жебрак, що при потребі вмів добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.
Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтіло від жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Він кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпінням:
— Ну, що? Знайшов? Побачив?
— Знайшов, побачив, — відповів жебрак. — І привіз...
— Привіз? Кого?
— Панну...
— Панну? Доньку обозного? — вигукнув здивований Найда.
— Авжеж, її!
— Де ж вона? Тут?
— Та ні! У Лебединському монастирі, веліла розшукати тебе й переказати, що пам'ятає тебе і жде.
— Пам'ятає і жде, — мимохіть прошепотів Найда. — Чого ж вона прибула туди... в такий час?.. Господи... адже все може трапитись!..
Радість і тривога охопили Найду від звістки, принесеної жебраком. "Дарина тут, так близько від нього, прибула, не побоялася — козачка, королева! Він її просив чимось допомогти монастиреві, а вона сама приїхала туди! Авжеж, сміливий, відважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й уніати, вона в жіночому монастирі! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гірші від смерті! — Найда замислився. — Що ж робити? Не можна залишити її там саму... Поїхати, привезти сюди або відвезти додому, до батька?"
Але козак одразу ж відкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час він не залишить війська ні на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, і якби зараз він почав думати про свої почуття, самій Дарині було б соромно за нього... Залишається одно: послати за нею невеликий загін і прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечніше місце.
Заспокоївшись на цій думці, Найда пішов до монастирських стін, щоб разом з полковником віддати останні розпорядження.
А тим часом Залізняк, оглянувши монастирські стіни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанці, споруджені за його вказівкою на деякій відстані довкола монастирських стін.
Тепер увесь простір між стінами й валами був заповнений людом, переважно жінками й дітьми.
Дехто тулився на возах і під возами, інші просто на землі — на розстелених свитах; біля кожної сім'ї лежали клунки — все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возів були прив'язані воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вівці. Людський гомін перемішувався з меканням овець, ревінням корів і кукуріканням півнів.
Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стін розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сиділи гуртками, не були такі сумні, якби в загальний гомін не вривалися сльози й стогнання жінок та дітей.
Коли до валів під'їхав Залізняк, усі, перешіптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укріплення й повернув назад.
Біля воріт його зустрів козак і повідомив, що до пана полковника з дуже важливою звісткою прибули ковалі.
— Ну, то веди їх сюди, в сторожку! — наказав Залізняк і зайшов у невеличку келійку монастирського сторожа.
За хвилину туди ж увійшли двоє високих на зріст запорожців і, вклонившись Залізнякові, гучно мовили:
— Здоров був, батьку!
— Доброго здоров'я, діти! — приязно відповів полковник. — Ну що, скінчили роботу?
— Скінчили, все сховано недалечке, у Вовчому байраці.
— А скільки?
— Тисяча шабель, та ножів з чотири тисячі, та наконечників до списів тисячі дві.
— Славно! Добре попрацювали, не гріх і по чарці!
— Зараз не треба, батьку: нап'ємося в панських замках хмільного пива.
— Дай боже! А що ви іще скажете?
— Піймали двох шпигунів польських.
— Шпигунів? — здивувався й стривожився Залізняк. — Де ж, як?
— Та в лісі ж, — хотіли нас вистежити!
— Ну й що ж?
— Не вдалося, вартовий спіймав; ми хотіли їх там самі рішити, а потім подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.
— Добре... А хто ж вони?
— Брехали багато... Ну, та сам побачиш — хлопець і дівчина.
— Хлопець і дівчина? — перепитав Залізняк.
— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один із запорожців і, вийшовши за двері, повернувся з Прісею й Петром.
Коли Залізняк побачив їх, у нього мимохіть вирвався вигук здивування; він швидко підвівся й, підійшовши до дівчини, взяв її за руки.
Пріся дуже зблідла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарніле личко зашарілося ніжним рум'янцем, а очі засяяли незвичайним щастям.
— То це шпигуни? — промовив Залізняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прісю, і з посмішкою озирнувся на запорожців. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?
— Та вони, либонь, казали, — зніяковіло зауважив старший запорожець. — Дівчина й перстень твій показувала, але ми не повірили... За таких, бач, обставин попалися... Вночі підповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували...
— Гай-гай! — усміхнувся Залізняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?
Він ласкаво взяв Прісю за підборіддя, і збентежена дівчина спаленіла ще більше.
— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. І як це тобі, Петре, надало до них, — він підморгнув у бік запорожців, — у гості потрапити?
— Заблудилися в лісі з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пішли, але боялися відразу підходити... Спершу хотіли роздивитись... підповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотіли, пане полковнику, їхати зі мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.
Залізняк здивовано глянув на Петра: певно, бідолашні діти ще нічого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потім сказав збентежено й сумно:
— Вони свято виконали свій обов'язок... Захищали церкву до останнього подиху...
Уже в голосі, яким були промовлені ці слова, Петро й Пріся одразу відчули щось лиховісне.
— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.
— Ой мати божа! — скрикнула Пріся, звівши на Залізняка сповнені жаху очі.
— Хіба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.
— Авжеж, діти...
— І батько?.. — у відчаї сплеснула руками Пріся.
— Прийняв мученицький вінець.
Тихий зойк вирвався з Прісиних грудей, і вона, наче підрізана косою квітка, похитнулась і впала на руки полковника, що підбіг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бідолашну дівчину привели до пам'яті, вона тихо, безутішно заридала.
— Недолюдки, христопродавці, гаспиди! — хрипів Петро, притискуючи Прісю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натішився б!..
— Батько ваш тепер у ясних оселях божих із святими мучениками й праведниками; там йому краще, ніж тут, на землі. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й світ не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдків, які знущалися з твого батька... А ти, Прісю, не журися, ми не кинемо тебе. Залізняк ласкаво погладив дівчину по голівці. У цей час двері відчинилися, й до сторожки ввійшов Найда.
— Ну, панове, одведіть дівчину до людей, — звернувся Залізняк до запорожців. — Тут є й лисянські селяни, а до нас пришліть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.
— Беріть і життя моє! — з запалом відповів Петро. Запорожці з Прісею вийшли, а через хвилину до сторожки ввійшов Харко Неживий з дванадцятьма надійними козаками.
— Доброго здоров'я, батьку! — привіталися козаки. — Що скажеш?
— А ось що, брати, — відповівши на' привітання, заговорив Залізняк. — Завтра опівночі зберуться в Мотронинському лісі всі козаки, запорожці, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опівночі ми освятимо нашу зброю і заприсягнемося полягти всі, як один, за матір Україну і за хрест святий. Війська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора і козаків, і селян, — тому візьміть кожен з собою ще по кілька душ і засядьте на всіх дорогах і стежках, які ведуть до монастиря, щоб ляхи, довідавшись про завтрашній день, не прорвалися крізь ліс і не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, і якщо вони поразять його, тоді вже ніщо не воскресить трупа.
— Розуміємо, батьку, миші не пропустимо! — заговорили разом козаки.
— З лісу теж не випускати нікого! — додав Найда. — Хіба що тільки з нашим листом чи перначем, а в ліс тільки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть відповідь: "Лисянський титарі" — "Куди?" — "На прощу в монастир". А коли їхатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" — "Чумаки з Криму!" — "Що везете?" — "Сушену тараню!"
(Продовження на наступній сторінці)