— Ви тут зайнялися грабунком, а не допомагаєте шукати того шельму! Щоб вій був у мене зараз під ногами! ІЗіп у цьому будинку: я сам його бачив! Шукайте! Обдивіться й пацючі нори!
— Та він, мабуть, на горищі,— почувся чийсь ніби жіночий голос.
— А де решта людей? — спитав, очевидно, отаман.
— Забирають коней та провізію, та дещо по амбарах.
— Усе забирають... а мені того диявола не дають у руки...— І чути було навіть у димар, як Кармелюк заскреготав зубами.
— Та не турбуйся, батьку,— обізвався жіночий голос,— все перетрусимо, а знайдемо... Нас тут у будинку чотирнадцять — досить, а на дворі тільки шестеро...
— А там принаймні крові не пролито?
— Даром ніхто не підійме багнета! — відповів якийсь грубий голос.
— Обшукати знову всі покої, всі комори й присінки! — скомандував невдоволеним, гнівним голосом Кармелюк.— Знадвору поставити сторожу, хоч по одному вартовому з кожного боку. В домі на два покої вартовий... А ми тоді на горище.
— А якщо не знайдемо ніде, якщо він сховався десь у потайній стіні,— тоді підпалимо з чотирьох боків будинок! — крикнула жінка.
— Ура! — підхопив грубий голос.
З гамором рушила юрба по інших кімнатах. В кабінеті зосталося один або два чоловіки,-— не більше. До Янчевського долинали тільки шелест одягу, який складали, та шерех паперів. Хтось оберемками жбурляв їх у камін.
— А що, підпалювати їх, Явтуше? — почувся голос майже в димарі.
— Чекай, уже всі разом,— відповів від письмового столу другий...
Чекаючи, як ось-ось почне коптитися, Янчевський втрачав останні сили; він уже відчував, що більше не втримається в димарі... разів зо два він кашляв у кулак від задухи й тільки завдяки гамору, що стояв кругом, не викрив себе... Але від напруження пін втратив найкращі точки опору й, незважаючи на надлюдські зусилля, ковзався й поволі опускався вниз.
Нарешті сюди знову з’явився отаман.
— На ці два покої зостанеться вартовий Явтух, а ти, Сви-риде, піди караулити знадвору, ось із цього боку! Мерщій оглянути, і якщо не знайдемо, то пустити червоного півня, та й гайда назад... Тут баритися не можна... Тільки ось що, мої друзі, відходити треба різними шляхами, в різні боки, щоб спантеличити'їх... Я з Свиридом. і Михайлом буду в Кругляці, туди з’явишся й ти, Дмитре, з Андрієм на раду, і ватагу переховайте в суміжних лісах.
— А мене забули? — обізвався жіночий голос, і в ньому затремтіла образа.
— Я про орлицю й не згадую. Де я — там і вона.
— Поки жива! — радісно крикнула жінка.
І всі подалися до коридора.
У Янчевського зникали останні сили,—він уже помітно став опускатися, легені, наповнені сажею, не пропускали повітря, його душив кашель, голова наморочилась, йому чувся лише далекий гул чи виття в потемнілому димарі.
— От не запалив тоді паперів, а тепер свічку винесли. Хоч би кресало добути, бо спалити всі ці папери, спалити всі документи конче треба. Що це сопе чи стогне? — стрепенувся Явтух і став прислухатися: в темряві підкрався до ньо£о забобонний жах.
— Це, здається, там у димарі! — І Явтух подався трохи до дверей, не зважаючись увійти до кабінету.—Чи не нечиста сила часом? А що ти думаєш? З нами хрест свя'ґий!
У цю мить Янчевський закашлявся і, втративши рівновагу, гримнув з каміна темною масою й покотився Явтухові до ніг. Той перелякався надзвичайно й несамовито закричав:
— Чорт! Хто в бога вірує, рятуйте! — і прожогом кинувся в коридор...
Янчевський скористався з цієї миті й хутко шаснув у погріб, встиг навіть зачинити за собою ляду. Він майже впав з драбини вниз і помацки почав пробиратися по знайомих йому хідниках...
XLIII
У розкішній садибі пана маршалка панувало пообіднє фарнієите37. На великій терасі, що спускалася широкими сходами до потонулого у квітах саду, розташувалося численне товариство. Був день народження самого господаря. На цей день за давно встановленим звичаєм з’їжджалося все навколишнє шляхетне панство. Цього разу гостей було порівняно небагато; мабуть, усіх налякали чутки про повернення Кармелюка, котрі блискавично розлетілися по всьому повіту.
Все ж таки на терасі були пан маршалок, його дружина, пан суддя з своєю чарівною подругою, Пігловський з сином Алоїзом, Бойко, молодий кавалер Рудковський і ще кілька шляхтичів.
На легких столиках стояли чашечки з чорною кавою, вази з усіляким варенням, карафки з винами, ратафіями, пляшки з лікерами, араками й цілі ряди різнокаліберних чарок.
Панство спочивало після ситого й довгого обіду ^ попиваючи маленькими ковтками каву й лікери, тішилося природою. Легкий вітрець навівав із саду ніжні пахощі троянд і ясмину: все навкруги дихало спокоєм, красою й поринало в знемозі; важко було повірити, що над полями панує гнітючо-томлива спека.
Кавалери гуртувалися коло чарівних дам; поважніші гості сиділи окремою групою ближче до кам’яної балюстради, обвитої зеленню плюща й посмоктували з довгих чубуків запашний дим турецького тютюну. Розмова і в тій і в другій групі точилася про Кармелюка та його останню витівку. Пан суддя вдесяте переказував, як його обдурив спритний і безсоромний негідник, а пані Агата, навпаки, запевняла своїх слухачів у тому, що вона одразу ж відчула, що прибулець — зовсім не шляхтич, а простий хлоп,‘ і навіть натякала про це чоловікові, та, звичайно, він не вважав за слушне послухатися дружини, і ось тепер за все поплатився нещас^ ний Хойнацький.
Хоча в обох групах панувала та ж сама тема розмови, але настрій був неоднаковий, і тоді, як статечні patres patriae38 з жахом говорили про загрозливу небезпеку й про кончу потребу всім виїжджати з сіл,— молодь весело жартувала, проектувала полювання на Кармелюка, посполите рушення під проводом чарівних дам, бо негідник не боїться нічого, але, із слів обізнаних людей, перед поглядом красунь пасує. І Розалія, й Агата охоче підтримували ці жарти, і хоч при якомусь нетактовному повороті розмови Розалію кидало і в жар, і в холод, але ніхто не помічав хвилювання красуні,
бо історія з графом була забута і її перетлумачив Демосфен зовсім по-іншому.
Пані маршалкова нещиро й весело цокотіла з Агатою, і стороння людина без найменшого сумніву могла б переконатися в тому, що Розалію пов’язувала з панею Агатою най-безкорисливіша й справжня дружба. А тим часом обидві крулеви панства насправді ставились одна до одної зовсім не з дружніми почуттями. Сьогодні ж Розалія була ще й дуже не в настрої: крім появи в їхній місцевості Кармелюка і воскреслих з цим спогадів про уявного графа, була ще одна обставина, яка інтригувала всіх гостей, господаря і найдужче Розалію: Янчевський, котрий ніколи не пропускав цього дня, тепер не з’явився.
—— Іду в заклад на сто золотих,— наполягав Рудковсь-кий,— що наш Славетний презус, не кажучи нікому й слова, кинувся слідами подільського Рінальдіні й раніше, ніж мй зберемо свої полки, він знову приведе його до нас на ланцюгу, як ведмедя!
— Ой ні, паи Демосфен не захоче завдати нам такої прикрості,— запротестувала Агата, надуваючи губки,— цим же він позбавить нас такої рідкісної забави: полювання на розбійника! О, справді, це чудова, иечувана забава!
— Трохи ризикована, найпаче для наших чарівних дам,— зауважив молодий Рудковський, котрий стояв за кріслом Агати.
— Ну, то що ж? Qui ne risque, ne gagne!39 — одкинула назад голівку Агата, лукаво й багатозначно усміхнувшись до свого кавалера і, нахилившись до Розалії, зараз же додала: —^Чи правду я кажу, душко Розаліє?
— О, цілковиту! Тільки ризик і надає веселощів усякій забаві і втісі,— поспішила підтримати подругу з веселою усмішкою Розалія, дарма що в душі її все росло й росло глухе роздратування проти cfcoro коханця, який посмів не з’явитися в цей день.
Маршалок не менше за свою дружину ремствував на приятеля за його відсутність.
— До лравди,— казав він, розводячи руками,—того ніколи не бувало... щоб він пропустив такий день: він же в нас у домі як своя людина... Ми ділимо з ним усе... І от, не написавши й слова...
— Зовсім незрозуміло,— підтримували господаря гості.
— А як на теперішні часи, то й зовсім кепсько! — сказав Пігловський.— Шельма Кармелюк ніколи не простить нашому славному Демосфенові свого арешту. Може, він того й з’явився в наших місцях, щоб помститися на Янчевськом^, і тому наш коханий Фелікс вчинив необачно, вирядившись сам додому, без належної команди...
— То так... то так! — закивав головою маршалок.—
0, скільки разів я казав йому: "Феліксе, на бога! Тебе занапастить твоя необачність!.."
— І цілком можливо, що негідник десь притаївся по дорозі,— провадив Пігловський.
— Дай спокій, пане! — озвався Бойко, який цього разу ие дрімав, а прислухався до загальної розмови.— Та невже ж та бестія ловитиме нас по дорогах серед білого дня, мов кухар курчат?
— Небезпеці треба дивитися просто в очі,— похмуро відповів Пігловський,— і якщо й досі немає нашого славного...
В цей час скляні двері у внутріщні покої відчинилися. На порозі з’явився козачок і сказав голосно: "Його милість пан Янчевський!"
— Янчевський! — скрикнули разом усі присутні.
(Продовження на наступній сторінці)