Все це ще посилювало гнітючий настрій папа Янчевського і віяло на його душу якимсь холодом.
Недремний лакей кілька разів тихо відчиняв двері, бажаючи перевірити, чи не пішов пай; але той все ще сидів, відкинувши голову на крісло, і боязко до чогось прислухався; нарешті, лакей з шумом відчинив двері й доповів панові, що з’явився дворецький, найближча й довірена особа.
Пан зрадів.
— А що, вацпане, все гаразд? — спитав він дворецького.
— Гаразд, вельможний пане, все гаразд.
— І ніяких підозрінь немає ні щодо челяді, ні щодо хуторян?
— А боронь боже!
— Отже, спати можна спокійно?
— Безпечно, вельможний пане, спокійно... От тільки...
— Що таке? — стрепенувся Янчевський.
— От тільки, вельможний пане, два гарці дертіх пропало...
— Пусте,— засміявся Янчевський.— Розсипав, чи як?
— Ні, пане. Запарила ївга на ніч собакам, і шматок старого сала я дав ще, щоб присмачити запару, а от же ні один пес не схотів і язиком лизнути, так і стоїть...
— Чому?
— Та хто їх знає, скучні пси якісь, хвости поопускали.,.
— Це недобре!— стурбувався пан.— Тож-то я не чую гавкотні... Адже Гайдамака і Гульвіса, бувало, спати не дають; їх небезпечно було з ланцюга спускати, а тепер тихо, наче все вимерло.
— Правда, пане, а всі пси поспускані з ланцюгів... Та й на вечері багатьох челядників не було...
— Де ж вони? — скрикнув Янчевський.
— На хуторі, мабуть... там же в них рідня... От я б вельможному панові порадив не дозволяти челяді родичатися з тим бидлом.
— Авжеж, авжеж... Ця думка має сенс. Гадюкам довіряти не можна. Яг б усіх їх подушив, якби можна було знайти робочі руки...
— Еге ж, кругом панські хлопи... А ці наші шиплять за останні екзекуції.
— Пся крев! Проте все це дивне, щоб не сказати більше: та й собаки чи не отруєні?
— А то як же? Звичайно!.. Один уже й витягся...
— Га?! Чого ж ти мовчиш? Тож недарма? — поблід і став тривожно прислухатися Янчевський.
— Звичайно, недарма: от і замок коло брами поламаний...
— Хто поламав?
— А так: я йду, а ворота тільки на . гаку. "Що таке,— кричу,— де замок?" — "Поламаний",— кажуть. "Де воротар?" — "Пішов до ключника по другий замок".—"А де ключник?" — "У куми, да хуторі"...
— Сто перунів! Це чорт знає що таке! — загарячку-вав Янчевський.— Чому ж ти мені не доповів у тен момент?
— Та я ось послав по воротаря на хутір, а виявилось, що в хуторі ні людини.
— Як ні людини?! — дивувався дужче й дужче господар...
— А так, пане; майже всі роз’їхалися — то в поле, кажуть, то в ліс...
— Та це ж бунт! Це страйк! — спалахнув Янчевський.
— Схоже,— почухав потилицю дворецький.
— Єзус-Марія! Що ж це? Ходім оглянемо все! Треба вжити заходів...
— А треба, бо коли я йшов до пана, то чув на хуторі підозрілий гамір.
— Як же ти кажеш, що все гаразд, що на хуторі нікого нема? Та це ж гвалт!
— Як посилав, тоді не було... А тепер хто його знає...
— На! — Янчевський всунув до рук дворецького пістоля, сам схопив із стіни дубельтівку й, не звернувши уваги на те, чи вона заряджена, поквапно вийшов з кабінету; він позачиняв усі внутрішні віконниці, взяв на засув з чорного ходу двері й подався через їдальню, вітальню й залу до парадного передпокою, де на дерев’яному диванчику безтурботно дрімав лакей, котрий з’являвся в кабінеті... Пан грізно прикрикнув на нього за те, що він завдає хропака й не замикає парадних дверей.
— Замикаю, вельможний пане, падам до нуг... Ось допіру впустив пана дворецького...
— Впустив і треба було зараз же замкнути... Ану, подивись лишень, вацпане: якщо тільки не замкнув, то я з нього шкуру здеру.
Дворецький із свічкою вийшов у сіни, Янчевський поставив свою тта столі і з рушницею напереваги затримався в передпокої.
Та тільки ввійшов у сіни дворецький, як несамовито крикнув: "Збойці!" — і-слідом за криком несподівано розітнувся постріл.
Янчевський завмер на місці, втративши здатність рухатись: у кволому освітленні, що пробивалося в одчинені двері з передпокою, він помітив, як дворецький упустив свічку, як на нього накинулась якась жінка і як слідом за нею вдерлися в сіни ще три чоловічі постаті.
— Собака! Стріляти надумав? Так ось же тобі! — прошипіла жінка, і ту ж мить піднеслась рука її, в якій блиснув кинджал, і притьмом упала на горло дворецького; з-під на-тиснутої руки бризнула червона кров; почулося клекотливе харчання, і вірний раб Янчевського з стогоном упав додолу. Якийсь стрункий чоловік,— чи то економ, чи то пан,-^ схопив жінку за плече й, нахилившись, простогнав:
— А-а! Що ти зробила?
— Вбила! Роздушила змію! —— запально крикнула жінка.— Чи ти не поранений, отамане-орле?
— Ні,— глухо відповів чоловік.— Але кров...
— Собаці собача й смерті! — почувся третій, грубший голос.— А отаманші — слава!
Янчевський ніби прочумався; перед ним за десять ступнів, без сумніву, стояв Кармелюк із своєю зграєю. В пориві оскаженілості, яка його охопила, Янчевський підняв дубельтівку й машинально спустив обидва курки; бризнули іскри, але порох не спалахнув — або одсирів, або його зовсім не було.
Кармелюк кинувся на Янчевського, але той устиг пожбурити на нього рушницею й шаснути в бічні двері до свого кабінету. Замахуючись рушницею, він звалив свічку, а потім у темряві зручно міг зникнути, навіть двері встиг засунути засувом, а другі, до зали, були раніше замкнуті. Янчевський на мить спинився й почув гучний голос отаманів:
— Вогню сюди! Світла! Ламайте двері й вікна! Заходь з чорного ходу! Навкруги будинку вартових, щоб і миша не втекла!
Янчевський на одчай душі кинувся до кабінету, щоб звід-ти в креденсовій відчинити ляду й залізти в погріб; там він. у всякому разі, був порівняно в безпеці: погріб, по-перше, ділився на кілька рукавів, а, по-друге, один з них мав таємний вихід далеко за садибою, в глухому яру. Про опір, звичайно, не можна було й думати: мабуть, челядь уся або зрадила його, або по-зрадницькому була перев’язана, а то й перебита, як от дворецький. Янчевський добрався навпомацки до креденсової й заходився по підлозі нишпорити й шукати ляду. Шум і тріскотнява наростали кругом, тоgt; чути було, як подавалися під ударами двері, то чувся грюкіт від падіння одірваної віконниці, то в розбите з дзенькотом вікно влітали дикі викрики ворогів...
У Янчевського руки тремтіли, холодний піт котився з нього, серце тривожно калатало в грудях, і, ціпеніючи від страху, паралізувалися його сили...
Де та ляда, пане Єзусе?.. Адже тут вона була, тут,— і зникла! О матко найсвєнтша, допоможи мені! Найди!.. Де ж вона, де!? Ой тисяча перунів! Вже виламали стінні двері... одривають тут віконницю... Рятуй! — шептав він побілілими губами, повзав по підлозі, втративши здатність орієнтуватися в знайомій до останнього цвяха кімнаті. Та ось випадково коліно його наткнулося на виступ ляди... Ще мить, і він врятований... Він ухопився тремтячими руками за залізну ляду і не міг підняти її... "Боже! Що ж це: забита?" — крикнув він, забувши, що ляда закривалася на засувку. Нарешті, і засувку знайдено; він потяг її з усієї сили, але в протилежний бік. А тим часом двері на чорному ході з тріскотом упали, з другого боку розлютовані крики наповнюють залу, вітальню, долинають до коридорів... Та ось і засувка відсунута — тільки пізно: з дзенькотом і тріском упало вікно в креденсовій, в отворі показалися дула... але двері з коридору ще не піддавалися... Нещасний Демосфен, розгублений остаточно, влетів знову до кабінету... Пекло, що насувалося з усіх боків, підняло його останні сили; але де сховатися, де врятуватися? Кожна мить — вічність... Уже в креденсовій почувся тупіт ніг... і блиснули крізь щілини вогні.
— Пропав! In manum tuum, Domine36,— почав шептати відхідну Янчевський... і нараз побачив камін... В одну мить він кинувся в нього й, спираючись ногами й руками об виступи цегли, на дужих м’язах піднявся в димарі до самого його вигину. Ледве він устиг це зробити, як до кабінету ускочило кілька чоловік і зразу накинулись на шафи, столи й комоди — одбивати їх і грабувати.
В темний димар долітали до Янчевського уривки викриків, наказів і бурхливого гомону: "У диявола грошей не густо! Тягни срібло й шандали, де що не попадеться".—"А одяг?"— "Бери зв’язуй! Онде ще скриня й шухляда... Ламай!.. А всі, які е папери, рви на шмаття і жбурляй у камін. Треба спалити їх..."
"Що ж це? — замиготіли, мов палаючі іскри, в голові Янчевського думки.— Чи живцем перетворитися на окіст, чи віддати себе на тортури звірям?.."
І холоне в нього серце, завмирає душа, а м’язи втрачають свою пругкість; але він все-таки тримається в димарі, хоч і почуває, що довго такого напруження не витримає. Крім усього, й дихати йому все важче й важче: стерта із стінок димаря сажа знялася стовпом й забиває йому легені. Нарешті, хтось заходить до кабінету й починає роздратованим голосом покрикувати:
(Продовження на наступній сторінці)