— Я на пана сердита! — простягла руку суддиха, відкинувши голову назад.
— О горе! Чим я міг прогнівити пишну королеву?
— Яка я королева? Ей пане, не лукав! — засміялася Агата й посварилася на Янчевського пальцем.
— Правда, пшепрашам! — буцім злякано схаменувся Демосфен.— Не королева, а богиня... Присягаюся цілим Олімпом! Зевс при пані Агаті й не подивився б на Кліо...
— А пан, коли б він був Зевсом? — примружила очиці Агата.
— Розігнав би усіх німф і богинь...
— І навіть Данаю? — підкреслила вона.— Правда, на землі вона носить ім’я, подібне до рози44...
Янчевський почервонів, але за хвилину оговтався й відповів жартівливо:
— Роза, пані, прекрасна квітка, хоча й з колючками, і це не новина, але щоб лілія мала приховані колючки,— то це дивовижно.
— А пан хотів би, щоб усі квітки не мали колючок?
— Натурально!
— Та годі вам жартувати,— перервав, нарешті, словесну баталію суддя.— Справа серйозна... навіть можна сказати — надзвичайної важливості... то не до жартів. Ось папір про цього гаспида Кармелюка! Я пана презуса повідомив позавчора і ще вчора чекав йогомосць... та аж ось на превелику силу... Де пан був?
Янчевський на хвильку зніяковів.
— Почувши цю новину,— почав він,— я теж мусив ужити деяких заходів... сповістити деяких людей про потребу обережності.
— Даю слово,— зареготала Агата,— що пан був у маршалка' й повідомив пані маршалкову, стиснувши серце, п’янку радість.
Щоки Янчевського густо почервоніли; очі його заіскрилися.
— Пані помилилася,—злісно кинув він.—У панства Фіг-нер я не був, а був у пана Пігловського,— це primo, a se-eundo — звістка про появу розбійника не може бути радісною.
— Панство Фігнер гостювало, я знаю, якраз у цей час у пана Пігловського,— це primo, a secundo...— протягла Агата й, заглянувши близько в очі панові Янчевському, розреготалася і втекла.
— Пустунка,— мовив добродушно суддя.
—■ Гм... так... Але з роздвоєним язичком,— додав чи то жартівливо, чи то ущипливо Янчевський.
Суддя поморщився й поспішив змінити тему розмови.
— Поговорімо краще про Кармелюка, а то гості нам перешкодять... У мене ж сьогодні дябелка...
— О! Це, либонь, принадніше, аніж пересуди про пса...
— Принадніше, якщо не боїшся, що ззаду тебе схоплять за литки.
— Стриножимо звіра! — хвалькувато вигукнув Янчев-ський.— Я маю певні вісті, що він тут, поблизу, ховається в нетрищах. Поставимо пастку й піймаємо... Раз уже він був у моїх руках, то і вдруге не вислизне!
— Але де його шукати? ' ’ . ■
— Треба обнишпорити всі найближчі ліси й зробити це негайно, поки він не встиг ще набрати банди... Я пропоную, пане суддя, влаштувати громадську облаву,— всім вирушити!
— Ну, куди мені?! — відгукнувся з крісла поблідлий суддя.
— Чому ж? — заперечив презус.— Маршалок наш не худіший за пана суддю, а піде... Але передусім ось що: треба сповістити всіх сусідніх панів, економів, посесорів і дозорців про Кармелюка й зажадати, щоб вони пильно оглядали
1 свої ліси... і при найменшій підозрі дали б зараз сюди знати, а друге — треба знайти вірного шляхтича з загонової шляхти, заплатити йому добре, щоб він прикинувся хлопом і пішов би в банду Кармелюка, а потім, розвідавши все, доніс би нам і провів би до його лігвища!
**-■ Досконале,— потер руки суддя,— оця думка мені вельми до душі і вона плодотворніша за всі сповіщення сусі-. дів: вони коли бояться Кармелюка, або не хочуть рушити з місця, або шкодують на загальне діло копійки,—а тільки завжди ті сповіщення ховають у шухляду... І тільки тоді, як припече біда, зчиняють лемент...
— Авжеж, байдужість до громадських інтересів завжди губила Польщу,—сентенційно закінчив Янчевський.
У двері кабінету впурхнула знову Агата й заявила тоном, що не допускає заперечень:
ГодіІ Всі вже‘зібралися... На стіл подано... Ви про того графа встигнете ще наговоритися...
— Ось вона — справжній презус і командир,— розвів руками суддя.
У залі було гамірно. Місцева адміністрація й аристократія вже розгулювали з кутка в куток, ждучи карточної битви, або зупинялася вислухати якусь тривожну новину. Серед гостей, які зібралися, був і городничий, і наглядач тюрми, і молодий Рудковський, секретар комісії, і дві-три дами. Після взаємних привітань господар, окинувши зором гостей, звернувся до Агати:
— А хіба пана Кшижановського все ще немає?
— Не бачу,— оглянулась Агата.
— Дивно: обіцяв за хвилину повернутися,— невдоволеио процідив суддя, а потім заговорив голосно: — Я вам, дорогі гості, приготував сьогодні сюрприз — волинського карася. Карась ікристий... Кілька тисяч злотих... Сам бачив.
— О? — потер руки маленький, схожий на кулю городничий.— Як же це я, хазяїн ставка, і не знаю, яка до мене припливла рибина?
— Еге ж, щука маху дала! — усміхнулася, примруживши очиці, Агата.
Дружина наглядача тюрми зареготала і, обнявши рукою суддиху за стан, почала з нею про щось перешіптуватися.
— Та де ж він? Познайомте, будь ласка, скоріше!..— обізвався наглядач.
— З його кишенею...— додав Рудковський.
Усі засміялися.
— Я зараз пошлю по нього,—заметушився суддя,—він у корчмі... Пішов переодягтися...
— А поки він з’явиться, ми почнемо... Гаяти час нема чого! — попросила гостей Агата, охоплена щімливим хвилюванням.
Гра почалася й одразу набрала азартного характеру; у гравців заіскрилися очі, а обличчя запалали рум’янцем; гра всіх прикувала до столу... В залі запанувала тиша, що її переривали лише уривчастісухі слова, коли визначалися ставки. Через чверть години на порозі з’явився лакей і ска-( зав, що пана Кшижановського немає в місті.
— Як немає? — сполошився суддя.
— А так, вельможний пане,— відповів посланий,— зволив виїхати з міста пан Кшижановський.
— Яким чином?!
^ — Жид каже, що пан заїжджий, коли пішов до йогомосці, то не велів випрягати коней, а як повернувся, то кинув
жидові десяте злотих, вскочив у коляску й пустився з міста навскач...
— А перун би його вбив! То він так утікав від дябел-ки! — обурився суддя.— Отакий скупердяга... старий брехун! А як розмальовував, що страшенно любить азарт... От, бестія! Сказано, що з литвина — сама скотина!
— Та звідки пан його видрав? — поцікавився городничий.
— З’явився в справі... маєток хоче придбати в нашому краї.
— То він, виходить, не втече,— зауважив наглядач.
— Не втече, не втече,— засміялась Агата,— ми з пані маршалковою утримаємо!.. А поки що годі... іду пєць... кут... па... пє...
Гра знову спалахнула...
Було вже досить пізно. Двічі прибігала покоївка сказати по секрету господині, що вечеря готова, що кухар непокоїться, а пані Агата все не хотіла переривати гри... Та ось знову відчинилися двері, і лакей, з’явившись, сказав:
— Пан Хойнацький!
XLI
Всі попідводили голови, обернувши їх до дверей; пан суддя і його дружина підвелися з місця; Янчевський устав також привітати свого дорогого приятеля... і ось з’явився в дверях Хойнацький, але не сам, а два пахолки вели його попід руки.
— Боже І Що з паном! — простяг руки суддя.
— Пан хворий? — співчутливо проспівала пані Агата.
— Що з тобою, Віценте? Ти сам на себе не схожий! — стурбувався Демосфен.
Справді, жалюгідна постать пана Хойнацького могла викликати не тільки співчуття, але й сміх: одяг на ньому був порваний, увесь у багні; сам він був блідий як полотно; великі краплі поту, змішані з дорожньою курявою, брудними патьоками посмугували його подряпане обличчя; скуйовджений чуб безладними патлами поприлипав до скронь, а на потилиці стирчав догори; напівбожевільний погляд пана був нерухомий; спина його здавалася зламаною; ноги й руки тремтіли... Було очевидно, що коли б пахолки випустили пана з рук, то він би простягся колодою...
Закиданий запитаннями, Хойнацький мовчав, важко переводив дихання й дивився тупим, зляканим поглядом...
— Та що з тобою, друже? — підійшов ближче Янчевський і торкнув його за плече.
— Кармелюк! — промовив, нарешті, із стогоном ХойнацБ* кий.
— Кармелюк?! — пролунав дружний крик у залі, і всі, немов від електричного удару, посхоплювалися із своїх місць і оточили нещасного гостя.
— Тебе зустрів, пограбував.... покалічив, може? — стурбувався Демосфен.
— Матко найсвєнтша, спаси нас! — вискнули дами.
— Дайте панові вина, він лодво на ногах тримається,— сказав суддя.
Пані Агата кинулася розпорядитися.
— Ти не поранений? Не покалічений? — допитувався Демосфен.
Хойнацький заперечливо похитав головою, але не міг вимовити й слова. Його посадили, дали йому склянку холодної води, а потім добру чарку араку. Вино благотворно вплинуло на пана. На блідому обличчі його появився рум’янець, в очах засвітилося пожвавлення... Нарешті він оговтався й промовив уже спокійніше:
(Продовження на наступній сторінці)