Серце Олесі трепетало; вона стиснула його руками й завмерла в подячній молитві. І радість, і сльози, й слова молитви —— все перемішалося в її приголомшеній душі... Кілька хвилин стояла вона так, схилившись на лісу, не маючи сили рушити вперед. Нарешті, їй пощастило опанувати своє хвилювання, вона згадала, що гості пішли, як видно, до них і що з їхньої розмови можна довідатися ще щось про Кармелюка,— вмить витерла вона з обличчя сльози радості й кинулася додому.
Вона застала вже панів, як вони сиділи на лавочці в садку, що оточував крихітний будиночок її батька; мати стояла перед ними й, низько вклоняючись’, просила зайти до хати.
Янчевський рішучо відмовився прийняти це запрошення; він пояснив, що вони посидять тут тільки одну хвилину, що екіпаж їхній поламався, але в кузні обіцяли зараз же його полагодити, і що пан маршалок негайно під’їде по них, але якщо в матушки знайдеться кухоль холодного меду й шматок доброго хліба, то він охоче підкріпить свої
СИЛИ. .. :
Зрадівши можливості прислужитися чим-небудь вельможному панові, матушка прожогом кинулася виконувати бажання свого високого гостя й покликала Олесю йти за нею.
Та цього разу Олеся не послухала матері. Ввійшовши в сіни, вона притаїлася за дверима й стала прислухатися до розмови панів.
— Але розкажи ж мені, яким чином і де зустрівся економ з тим дияволом? — звернулася Розалія до Демосфена.
Янчевський почав розповідати почуту з уст Глевтюка історію зустрічі його з Кармелюком.
Затаївши подих, з розпашілим од хвилювання обличчям, прислухалася Олеся до розповіді Янчевського; незважаючи на всі "милі" епітети, якими обкладав пан прізвище Кармелюка, вона ясно бачила новий доказ його благородства й безмежної одваги.
Хто знає, що насправді почувала Розалія, слухаючи розповідь свого лицаря! Блідість на її обличчі переходила в теплий рум’янець, але тоненькі губки були міцно стулені, і це надавало її обличчю гнівного виразу.
Два різні настрої боролися в душі красуні': з одного боку, злість на підлого хлопа, який так хитро обманив її і вирвав у неї своїми чарами признання в коханні, а з другого боку, поставав сповнений солодкої знемоги спогад про душну, літню ніч і про красеня, котрий бурхав пристрастю і ніс її, Розалію, на руках,— і цей спогад гамував злість у серці пані. Ох, та все це було б нічого! Кармелюк давно вже вийшов з хлопства і, хто знає, чи не ближчий він був до пана Пігловського, аніж до свогоч батька? Але вчинив він по-хлоп-еЬкому, написав чоловікові, і цього простити не можна ніколи!
Ця думка й примушувала Розалію нервово покушувати свої губки.
— Ти не бійся, ангеле мій,— тихо закінчив свою розповідь Янчевський, непомітно потискуючи її руку,— присягаюся честю — не більше як через тиждень я піймаю його й приведу до тебе!
— О, так! — палко промовила Розалія, блиснувши очима.— Я сама хотіла б йому відомстити! Ох, якби пан знав, як налякав мене тоді той підлий хлоп, скільки я мусила пережити!
При цих словах красуні Демосфен увесь почервонів.
XL
— Не буде тої кари, якої я пе придумаю! — прохрипів він, з силою вдаривши кулаком по дерев’яному столу, вкопаному на одній ніжці в землю.— Тепер я його вже не передам москалям. Сам розправлюся з ним, своїми руками злуплю з нього шкуру! О, я пригадаю йому цю витівку!..
— Герою мій! — млосно проспівала Розалія.
— Але нагорода?.,—тут голос Янчевського понизився до шепоту й, хоч як Олеся напружувала свій слух, а не могла розібрати, що пан шепоче пані, схилившись до її рожевого вушка.
В цей час почувся з кімнат голос матушки. Олеся поспішила на поклик і незабаром, з’явилася слідом за матір’ю та двома дівчатами, які несли посуд і тацю з пляшками й склянками.
Вийшовши в сад, матушка ^очала, низько вклоняючись, розставляти перед гостями всі наїдки й питва, які тільки були в її господарстві. Олеся допомагала матері.
Але цього разу Демосфенові не пощастило як слід угамувати свій апетит.
Почувся кінський тупіт, і до воріт батюшчиного двору підкотив чудовий дормез маршалка, запряжений упростяж четвериком породистих коней. Лакей зіскочив з козел, розчинив дверці й шанобливо висадив маршалка, котрий за останні два роки ще дужче розповнів і обважнів.
— Ну, що? Сподіваюся, нічого особливого? — вигукнув Янчевський.
Маршалок не одразу відповів на запитання приятеля.
— Ху ти, душно! — передихнув він і важко сів на лавку; потім вийняв з кишені хустку, витер нею лоба, помахав собі в обличчя й тільки тоді, не звертаючи й найменшої уваги на поклони матушки й Олесі, відповів:, — Дрібничка, пане, коваль уже полагодив, можна й їхати. Але своєю жахливою новиною ти мене ніби обухом по голові вдарив. Не знаю, що й робити. Сповістити москалів?.. До Кам’янця їхати?.. Ох, мені вся кров шугнула до голови! — Маршалок розвів руками й потім заходився знову обмахувати себе хусткою.
— І до Кам’янця поки що їхати пе треба, й москалів сповіщати нема чого,— заперечив Янчевський.-5— Добре вберегли вони його!
— О,— маршалок почервонів.— До цього часу не можуть нас порятувати від розбійника.
— От саме тому ми й повинні зробити це самі.
Самі, самі! — загарячкував маршалок, і з рота його забризкала слина.— Що ж пан гадає, що я сам, у мої літа й при моєму сані, мушу ганятися за збойцею по лісах і болотах? Та про це потім... А от скажи, як їхати тепер? Скоро ніч... дорога лісова... Чи не зостатися нам до ранку тут?
— Воронь божо! — поспішно скрикнув Демосфен.— Тут серед хлопів? Що це тобі, пале, спало на розум? Ми доїдемо зараз до Вишеньок і переночуємо в пана Станіслава. Звідти й розішлемо гінців по всіх сусідах. А мені вихорем треба летіти до пана судді... вжити також заходів... Нам треба згуртуватися всім і діяти спільними силами. Жаль, що Хойнацького немає... І де його носять перуни? Зараз би пригодився... Ну, звичайно, ти, пане Станіславе, й літами своїми, й своїми чеснотами досить послужив вітчизні, і ми повинні берегти твоє життя для...
—— Спасибі, спасибі, друже...—пробурмотів зворушеним голосом маршалок, обіймаючи Янчевського.— Але я завжди готовий... життя за шляхетство й вітчизну... тільки допоможи мені сховати дружину в безпечне місце... її... її... вона не знесе...
— Я відповідаю своїм життям за життя нашої крулеви. Але нам треба з’єднатися всім, закликавши до того й вірних слуг, вистежити негайно лігво проклятого пса, оточити його з усіх боків і влаштувати знамениту облаву! Судячи з розг повіді панського економа, видно, що в шельми немає ще ні грошей, ні людей, а тому, якщо ми не будемо гаяти ні години й одразу приступимо до діла, то, ручуся своєю честю, через тиждень диявол знову буде в моїх руках!
— О, так, так! Ти не тільки Демосфен, а й Соломон наш! — захоплено вигукнув маршалок.—Але не будемо
баритися,-— додав він, боязко озираючись по боках.— До Вишеньок верстов вісім... Смеркає...
— Так, так,— поквапно погодився Янчевський і, підвівшись з місця, запропонував руку Розалії.
Панство попрямувало до екіпажа; матушка, низько вклоняючись, пішла за ними.
Олеся зосталася в садку. Бурхливу радість, яка охопила її, замінив смертельний жах.
Врятувати! Врятувати, що б там не було! Попередити! — Ця полум’яна думка охопила вмить всю її істоту.
Так, так... не гаючи часу, сповістити про небезпеку... про пастку, яку затівають...—зашептала вголос дівчина, стискуючи до болю руки.— Але як сповістити? Куди сповістити?..
Олеся похолонула. Вона підняла голову і з жахом оглянулася довкола,— ніби сподіваючись знайти в околишній природі відповідь па нерозв’язне, страшне питания, яке нараз постало перед нею.
Кругом було тихо й безгомінно.
Глибокий стогін вирвався з грудей Олесі, і, гамуючи ридання, вона впала обличчям у траву...
Хвилину простояв Кармелюк, вагаючись, одну хвилину, але вона здалась' йому вічністю... Екіпаж стояв усе ще коло воріт, Янчевський несамовито лаявся й доводив своєму фурманові, що він, Фабіан, і дурний, і лінивий, і єхидний, як гадюка, що його, підлого хлопа, слід отут же одшмагати, та так, щоб усю шкуру спустити... Янчевський своєю польською мовою хотів переконати фурмана в справедливості цього заходу, але той уперто мовчав і, як видно, не погоджувався з думкою свого пана, а пан шаленів ще дужче. Цікава челядь судді збігалася звідусюди на крик пана пре-зуса, і, поскидавши шапки, зупинялася на пристойній відстані... Проминути цей строкатий гурт не було ніякої можливості. Треба було йти просто мало не на самого Янчевського, який стояв коло хвіртки, і йти при повному місячному освітленні. Голос судді: "Дозвольте, пане, я вас
і познайомлю",— вивів Кармелюка з оціпенілості й примусив кинутися в самий вогонь. Насунувши на чоло капелюха й звівши комір плаща, Кармелюк подався вперед, ніби не дочувши слів судді; на щастя, Янчевський у цю мить старанно оглядав вісь і не звернув уваги на пана, що проходив • мимо".
Коли ж гладкий суддя, засапавшись, близько підійшов до Янчевського, то поважного гостя, якого він хотів представити, не було вже видно...
Суддя поспішив одвести Демосфена до свого кабінету; там зустріла його й дружина судді, пані Агата; в легкому, ефірному вбранні, в локонах і в піднятій на високий гребінь зачісці вона була пікантна й приваблива. Янчевський, побачивши її, розм’як і підлетів до ручки.
(Продовження на наступній сторінці)