— Як? — здивувався Кармелюк.—— Ти не злякалася страшного розбійника Кармелюка? Та він же з живих людей вирізує ремінь собі на очкури, виколює очі!..
— Все це брешуть пани та економи, а за ними від стра-ху — жиди... А я знаю, що ти людина добра, заступаєшся за нещасних...
Кармелюк з подивом видививсь на Олесю.
Полум’яний погляд дівчини, її слова й глибоко схвильований голос, який свідчив про щирість їх, спантеличили й зворушили його.
— Спасибі на доброму слові, панно,— промовив він, нахиляючи голову,— тільки далеко це слово від правди.
— Ні, ні! — перебила його палко Олеся.— Коли багато хто благословляє твоє ім’я, то це означає, що ти друг, ти оборонець наш!
— Та чи може бути другом той, у кого кров на руках і гріх на душі? — спитав Кармелюк Олесю і сам здивувався, чому це він заходить в такі інтимні розмови з незнайомою дівчиною. Але якесь незрозуміле почуття поривало його полегшити свою душу перед кимось, хто збагнув би ту бурю, яка здійнялася в ній, і йому чомусь здавалося, що ця панна розуміє його, що він розмовляє з давнім і близьким другом. Після пережитого хвилювання слова незнайомої дівчини, палкі, натхненні, вливалися цілющим бальзамом у його вимучену душу.
— Хто для врятування братів бере гріх на свою душу, той чистий,— запально відповіла Олеся.
І при цій відповіді Кармелюкові мимоволі пригадалися сльози, зойки дружини й настирливе нагадування її про гріх, про кару...
Мимовільне зітхання вирвалося з його грудей.
— Ех, панно, панно! Твоїми б устами та мед пити... Тільки не всі так думають... Поживеш і ти далі і з огидою одвернешся від розбійників-душогубів.
— Ніколи,— скрикнула Олеся,— Кармелюк розбійником-душогубом не буде! Коли б я чоловіком була, я пішла б за вами!
— От так панна! Козир-дівка! — почулися здалеку гамірливі вигуки серед Кармелюкових товаришів, які з пожадливою цікавістю прислухалися до того, що казала панна.
Олеся здригнула і тільки тоді звернула увагу на великий гурт людей, що сиділи навкруги двох вогнищ.
— І випити б слід за її здоров’я! — голосно вигукнув солдат.
— Правда, брате, та тільки тепер не час,— осадив його Кармелюк.— Збирайтеся ж хутко, а я проведу панну. Коня мені на Чорний шлях,— звелів він і звернувся до Олесі: — Прости ж, красуне ясна, за тривогу, якої ми завдали тобі, прости, ие згадуй лихом! А тепер дай мені руку; твоя мати, мабуть, од страху мліє, ждучи тебе. Ходім, я хочу скоріше гїовериути їй чудову її доню.
Олеся зашарілася, подала руку Кармелюкові, і вони пішли вузькою ледве помітною стежечкою, іцо провадила у глиб лісу. На деякій відстані за ними пішов молодий хлопець, ведучи за вуздечку осідланого вороного коня.
Деякий час і Кармелюк, і Олеся йшли мовчки. Місяць ще не зійшов; розлита під деревами темрява лежала мертвим покровом. Чути було тільки потріскування сухих гілок, що попадалися під ногами.
Кармелюк міцно держав у своїй руці гарячу ручку Олесі, час від часу попереджаючи дівчину про перешкоди, які траплялися їм по дорозі.
Олеся відчувала, як серце її тривожно тріпотіло в грудях, утрудняючи дихання, розливаючи лихоманковий жар по всьому тілі.
Герой, про якого вона чула стільки дивовижних оповідань, який не раз поставав перед нею в її уяві,—ішов тепер поруч з нею, держав її руку. О, уява не ошукала її! І цей гордий стан, і прекрасне обличчя, і очі, насмішкуваті й сумовиті. Вона їх бачила не раз... не раз... Але чого ж його усмішка така сумна? Чому така зажура світиться в його очах? Чому він так глибоко зітхнув, коли спитав: "Чи може бути другом той, у кого гріх на душі?" Невже ж він самотній, нещасний?..
Тисячі запитань спливали їй на думку, тисячі слів хороших, теплих просилися на язик. Але всі ті розмови, з якими вона, бувало, зверталася в уяві своїй до Кармелюка, завмирали тепер у серці.
Незрозуміле збентеження опанувало її. Вона хотіла сказати цьому героєві так багато, багато того, про що думала вона не раз у нічній тиші, але уста її не мали сили відкритися: думки, висловлені при надзвичайному нервовому збудженні, ніби виснажили її вкрай, і рука її тільки ледь здригалася в могутній руці Кармелюка. Нарешті Кармелюк перервав мовчанку:
— Чого замовкла, люба панно! Може, боїшся, не довіряєш мені? ,
— Ні... Ні...— відповіла жваво Олеся.— Навіщо ти кажеш таке?.. Чи можу я?.. Чекай-но! Скажи, коли можна: куди ти збираєшся?
— Ох панно люба, навіщо тобі знати наші клопоти? Іду виправити кривду пана маршалка, у якого тисяча душ умирає з голоду, а хліб гниє в засікахг
— Бережися! — гаряче вихопилося в Олесі.—— Пани вже насторожі, збдрають команди... Можуть піймати...
— Про це нам думати не доводиться... Від своєї долі не втечеш... Колись же однаково піймають.
— І що тоді?
— Тоді вже не помилують... Замордують на смерть.
— Ой боже наш! Прошу тебе... Будь обережний... Бережи своє життя...
— Для кого? Для чого?
— Для всіх нас.
— Спасибі, спасибі, люба панно, за ласкаве слово,—
схвильовано промовив Кармелюк, стискуючи руку Олесі.— Давно не чув я такої мови. Господь благословить тебе за ласку до розбійника-гайдамаки. Ех, і щасливий Же буде той, хто назве тебе своєю дружиною!.. __
При цих словах Кармелюка Олеся відчула, як усе обличчя її спалахнуло, рука здригнула, щось закипіло па серці. Вона хотіла сказати Кармелюкові, що ніколи, ніколи не назве нікого своїм чоловіком, але щось стисло їй гордо, і слова завмерли на устах.
Тим часом стежка почала круто підійматися вгору... Вони пройшли що кілька ступнів і опинилися на дорозі, де під деревами, що буяли обабіч неї, стояла бричка з напівживою від жаху матушкою і зв’язаним фурманом. Два гайдамаки стерегли пійманих.
Кармелюк підійшов до матушки і, вклонившись їй чемно, попросив пробачити за те, що його дурні хлопці завдали тривоги їй і її дочці. Потім він допоміг сісти Олесі, наказав розв’язати фурмана й звелів йому рушати, сказавши, що для більшої безпеки проведе панство до узлісся, хлопцям же, які стояли, ждучи наказу, звелів негайно прилучитися до товаришів.
Копі рушили/Всі мовчали: напівмертва від страху матушка з жахом подивилася на страшного розбійника, що гарцював поруч з ними.
Олеся теж мовчала: в присутності матері вона почувала себе ніяково, та й Кармелюк мовчав, і вона не зважувалася порушити тишу.
Тим часом місяць уже піднявся високо. Над просікою, по якій вони їхали, сяяло блакитне, прозоре небо.
Місячне сяйво освітлювало й обличчя Кармелюкове; воно було бліде, зосереджене й сумне. Нахмурені брови свідчили про те, що він заклопотаний якоюсь серйозною думкою.
"Про що він думає? — допитувалась у душі Олеся, поглядаючи на Кармелюка.— Чому обличчя його таке засмучене? Чи е в нього дружина, діти? Яке горе носить він у серці? Ох, коли б можна було поговорити з ним, як з рідним, як з другом, розігнати хмари з цього чола? Та чи побачиться вона ще коли-небудь з ним? Невже ж ніколи? Ніколи!.."
Кругом було тихо; мовчанку порушувало тільки постукування коліс об коріння дерев та тупіт кінських копит.
Час від часу Олеся заплющувала на хвилину— очі, немов прислухаючись до тієї чудової гармонії, яка росла в її грудях, і, розплющивши їх, вона знову бачила прегарного козака, що скакав коло неї...
"Ох, коли б можна було так їхати довго, довго... все життя..."—немов шепотів їй , якийсь солодкий вкрадливий голос.
— Що, панно люба, задрімалось? — обізвався, нарешті, Кармелюк, звертаючись з ласкавою усмішкою до Олесі.
— О ні! — поривчасто відповіла Олеся й додала тихіше:-— Так гарно, так пишно кругом...
— Еге ж, ніч розкинулася на диво! Видно вам буде їхати. Та ось уже й узлісся.
— Уже? — перепитала Олеся, і в голосі її виразно прозвучали розчарування й жаль, що так скоро доїхали.
— Мабуть, і фурманові не дуже-то весело їхати поруч з Кармелюком,— усміхнувся Янко, показуючи на хлопця, що старанно поганяв коней.
Через кілька хвилин коні винесли бричку на узлісся. Перед подорожніми розгорнулась рівнина, вся залита місячним сяйвом. З одного боку тяглася лише темна оксамитова лінія лісу, що бігла вдалину,— а туди, вперед, скільки сягає око,— розстелялося тільки безмежне море, яке дрімало в місячному сяйві запашного сріблистого степу.
Кармелюк придержав коня; спинилась і бричка.
— Ну, прощавайте, добрі люди,—промовив він, скидаючи з голови шапку.—Прости, паніматко, ще раз за те, що налякали тебе мої нерозумні хлопці. Прости й ти, ясна панно! Оставайся здорова! А це прийми від мене на згадку.— Він зняв з мізинця дорогий перстень і надів його на палець Олесі.— Прощавай же. Дай, боже, тобі щастя й долі. Та не забувай у своїх молитвах і горопашного гайдамаку Кармелюка.
— Ніколи, ніколи! — ледве змогла прошепотіти Олеся.
Кармелюк підніс її руку до своїх губів і, махнувши ще
раз шапкою, крикнув:
— Рушай!
Коні підхопили, і бричка швидко покотилася по в’їждже-ній дорозі. За кілька хвилин вона була вже далеко від лісу.
Олеся оглянулася назад: біля узлісся все ще бовванів нерухомий, чорний силует козака.
Але ось бричка спустилася з пригорка, і чорна торочка лісу зникла з очей.
(Продовження на наступній сторінці)