Отамане,—провадив далі Явтух,—чим ми можемо захистити свою сім’ю?.. Слухай: був у мене батько — пан убив його на полюванні, буцім ненароком... Була й мати — погнали матір після пологів па панщину й привезли вже на возі... так і не встала. Осталася тільки одна сестра-підлі-ток, гарнесенька, щебетушечка, вся втіха моя. Любив її, леліяв, коло неї всією душею упадав... Ну, так от, два тижні тому покликали її до панича... Почала ридати... Я пішов
просити пана: одшмагали, зв’язали, а її привели й хотіли поглумитися, та, на щастя, вирвалась і кинулась у криницю... Витягли неживу... Пан виїхав... Мене другого дня пустили: я підпалив їм тік і винницю і прийшов до тебе. Скажи ж тепер мені, як можемо ми захистити свою сім’ю?..
— Правда! Слушно каже! — підтримали Явтуха Карме-люкові товариші й хлопці, які прийшли.
— їй-богу, правда! — завзято скрикнув фурман.— Чи ми будемо сидіти дома,, чи ні,— однаково не висидимо нічого путнього, як бог свят! Захоче пан, то й закатує на наших очах і всю нашу сім’ю, або розпродасть нас усіх у різні руки... як от зробили й з тобою. А як з тобою, отамане, поєднаємося всі — може, й доб’ємося чого... Недарма ж і приказка є: "Втік не втік, а побігти можна".
— Молодець хлопець! Люблю таких! — сказав, енергійно спльовуючи набік, солдат.
— Осталася ж сім’я і в тебе, отамане,— не змовкав Яв-тух,— однак ти покинув її — і дружину беззахисну, і малих дітей, бо зрозумів, що врятувати їх годі...
— Правда, правда! — заговорили разом і Карме люкові товариші, й ті літні чоловіки, що прийшли.
— Не цурайся ж нас, батьку... Натерпілися ми вже до краю! — промовили похмуро Гололобий і Чапля.— Назад не вернемося... Коли не до тебе, то на вербу, або, в ополонку — одна дорога... Чи добудемо волі, чи ні, а гіршого пекла, як у нас дома, і на тому світі не зазнаємо!..
— Істинно: голий дощу не боїться! Пан чи пропав, нам вибирати нема з чого,— провадив уже різко фурман.— А карою нас не лякай! Умиратимем, то хоч знатимем — за що!..
— Добре, діти,— радісно промовив Кармелюк,— я прийму вас у свою безталанну сім’ю, але знайте наперед, що ні бенкети, ні веселощі не ждуть вас тут!
Парубки мовчки вклонили голови.
— Знайте ще, що я не допущу проливання крові, крім випадку безвихідної крайності... Знайте ще й те, що кожного дня ждуть нас смерть і страшна кара, що коли піймають кого з нас, то, незважаючи ні на смерть, ні на пекельні муки, не а$Е^йіен виказувати своїх товаришів...
— Вейпзнаємо! Умремо за тебе! Веди нас, куди хочеш! — крикнули разом парубки.
— Так оставайтеся ж тут! — сказав Кармелюк.
Парубки вклонилися ще раз Кармелюкові й відійшли набік до гурту їхнього загону.
Кармелюк глибоко зітхнув і провів рукою по чолі. Чоло його було мокре, груди високо, поривчасто підіймалися. В порожнечу, що охопила була його душу, несподівано врізалася, немов граната, ніби ракета, ця нова, що вже давно в ній дрімала, але тепер тільки розгорілася, думка. Вона шипіла, кружляла, розкидаючи навкруги себе снопи іскристих зірок. Немов блукаючі, метушливі вогники, в гарячому тумані, що охопив його, миготіли уривки думок: що це? Про що він говорить? Що затіває? Чи вистачить сил?.. А сім’я, жінка, діти?. А Бессарабія?.. Чи може він обманити цих людей, які довірились йому?.. Але гарячий, палаючий туман ніби застилав у його свідомості все минуле, ніби підіймав його вище й вище, на недосяжну височінь...
Кармелюк провів рукою по чолі, тріпнув головою й постарався опанувати себе. Перед ним ще стояли чужі люди, які ждали від нього слова. — ■
— Аз чим прийшли ви, дядьки? — спитав він, глибоко переводячи дихання.— Невже теж на службу до мене?
— Поки ще є молодші за нас, батьку, нам не доводиться йти,— відповів старший серед літніх, сивий дід, виступивши наперед.— Громада прислала нас до тебе просити допомоги.
— До мене? Просити допомоги?
— До тебе, батьку, порятуй нас! — промовили разом усі старі й поставали на коліна.
— Встаньте, встаньте! — схвильовано промовив Кармелюк.— Тільки перед господом преклонимо коліна... Як можу я порятувати вас? Від кого? Від чого?
— Від пана нашого і від управителя, від ворогів лютих.
Замучили вони нас! Немає сили більше терпіти. Панщини люди не витримують, по шість днів на тиждень працюють від зорі до зорі. Мало того, що добро своє все на нього несемо, ще наймає нас у чужі села, не милує й старих бабів... Дівчатами-підлітками торгують... Ой, сам ти знаєш наше життя... ~
Серед товаришів Кармелюкових почулися гнівні вигуки.
— Ой батечку, порятуй же нас,,хоч не нас, то дітей наших! — заволали старі, падаючи на коліна й простягаючи до Кармелюка руки.
Сльози й зойки старих селян справили велике враження на присутніх.
— Правда, правда! — проказав Кармелюк уривчасто, схвильовано, немов міркуючи сам із собою.— Гей, хто знає цього пана й це село? — він швидко звернувся до своїх товаришів.
— Цього маршалка? — обізвався фурман.— Як не знати!.. Я його знаю... Го-го! Ще й як знаю! З моїм гаспидом їздив не раз до цього пса в гості... на село... Ха-ха-ха! — розсміявся він чи то гірко, чи то весело.— Ну вже й село!.. Всі хати обшарпані, тільки ребрами світять. Скотини? А хоч би тобі курка! Собак на все село коли набереться два-три, то й добре! А дітвора вся гола, як у тих циган... І підлітки, майже дівчата, всі в лахмітті... Ой мамо моя! Все пан, а ще більше управитель обдер так село!
— Ось що,— заговорив Кармелюк, звертаючись до старих, які з благанням і надією вдивлялися в його обличчя.— Постараюсь я провчити без душогубства, а все-таки добре провчити і економа, і пана.
— Вік бога за тебе молитимемо-!— скрикнули старі й попадали Кармелюкові в ноги.
— Вік довгий отаманові! — крикнули свої, а солдат підкинув угору шапку й закричав несамовито: — Ур-ра! Раді стараться, ваше благородіє! Ур-ра!
Кармелюк сам підвів найближчого діда й махнув, щоб і всі повставали.
— Ой батьку отамане! — закричав, немов сп'янілий, фурман.—Звели зараз же зв’язати мені руки, а то я від радості сам себе почну гладити!
Вибух реготу нагородив його за цю просьбу.
— Ну, слухайте ж! — підвищив голос Кармелюк.— Як тільки зійде місяць — у похід, за ніч треба дійти до лісу пана маршалка. Ти, фурмане, як знаєш добре й дорогу, й село, і двір, і порядки, підеш на чолі.
— Все до ниточки, батьку!
— А тепер,— звернувся Кармелюк до Андрія й до солдата,—нагодуйте цих голодних та й своїм дайте заморити черв’яка.
— Гайда! — махнули Андрій і солдат на присутніх і одвели всіх до вогнищ, з яких кашовари вже здіймали паруючі казани.
Кармелюк одійшов набік і сів на повалений стовбур дерева. Кров стугоніла в скронях, шуміло у вухах. Він стиснув голову руками й зіперся ліктями на коліна. Сцени, які допіру відбулися, глибоко схвилювали його й приголомшили. Так от що сталося зараз! Коли він ще стояв на роздоріжжі, не знаючи, на що зважитися — неписьменний народ уже зробив його своїм оборонцем.
"Ой доле, моя доле! — майже простогнав Кармелюк, затуливши обличчя руками.— Куди ти мене тягнеш, куди несеш?.."
Нараз до слуху Кармелюка долинув протяжний довгий посвист...
Він схопився на ноги й прислухався. Через хвилину свист повторився ще і ще і слідом за тим почувся шелест гілляк, поміж якими хтось поспішав.
На галявину ступнівч за десять від того місця, де сидів Кармелюк, вийшли два рослі парубки; вони майже тягли знайому нам попівну з Деражні — Олесю. Руки їй були зв’язані за спиною, біла хустина, якою вона була запнута, впала на плечі, шовкове каштанове волосся, розсипавшись тепер по плечах, огортало її голівку ореолом щирого золота; од швидкого руху, од хвилювання обличчя її палало. Вона була дуже гарна в цю хвилину. І її ніжне, злякане личко, і струнка постать були пречудовим контрастом до грубих постатей парубків, які її привели.
— Пане отамане! Піймали пташку! — крикнув один з них.— їхала нашим шляхом! Там є ще й інша, старша, назвалася матушкою з Деражні, то як почула, що до Кармелюка попала в руки, то від страху ноги їй відібрало, ми там її в бричці й покинули, осталося двоє коло неї.
Кармелюк нахмурився.
— Хто така? Матушка з Деражні? — перепитав він.
— Еге ж, отамане, а це її дочка.
— То як же ви сміли перейняти їх?! — грізно крикнув Кармелюк.— Хіба забули, що я заборонив зачіпати людей добрих, а особливо православних батюшок! Розв’язати панні руки! Горлом своїм ви мені відповісте за непослух. Нехай усі знають, що Кармелюк не зачіпає добрих людей, що він карає тільки напасників, кровопивців!
При цих словах Кармелюка з грудей Олесі вихопився придушений звук, і вона якось мимоволі подалася вперед.
— Що? Злякалася, панно? — з ласкавою усмішкою промовив Кармелюк, задоролено зупиняючи свій погляд на прегарному личку дівчини.— Не бійся, розбійник Кармелюк тобі не завдасть кривди.
— Я й не боюсь,-— заговорила тремтячим од хвилювання голосом Олеся.— Коли схопили — спершу злякалась... і за бідолашну маму, й за себе, а коли довідалася, що до Кармелюка ведуть, у мене страх минув.
(Продовження на наступній сторінці)