Добру я тобі, отамане, звістку приніс,— почав Дмитт ро, коли не стало чути ходи тих, що пішли.--* Передусім— підсилення до нас іде.;, і з хуторів, і з Красносілки... Виходить, резерви поповнимо... По-друге — з фуражем добре ви-, йшло,— провіанту роздобули. А третє — знайшли жида Лейбу. Корчма його на Чорному шляху... Він, шельма, береться всякий живий і мертвий товар скуповувати. Ну, звісно, сам наживатиметься на цьому, а все ж таки і для нашого діла лафа. Так от, тепер сміливо можна буде в атаку і чималу здобич ухопити... та й добряче гульнути...
— Ех, брате, ти все про гульню,— сказав докірливо Кар-: мелюк,—а про моє горе тобі й гадки немає! Тут яких-не-будь десять миль, не більше, які роз’єднують мене з родиною, а ти знову на здобич!
— Ми і вдаримо у твої краї зірвати борг із собак...
Перш за все сім’ю вирятувати, а не дражнити собак..*
^ Та коли ж ці собаки й загризли твою сім’ю...
Як? — схопився на ноги Кармелюк і видививсь на товариша очима, що спалахнули гнівом.
— Та так,— провадив різко Дмитро.— Та сама пані, що ти її не вдовольнив здуру, так вона мало того, що тебе запровторила, а хотіла ще була купити і твою сім’ю на знищення — чиста правда... Ось його спитай!
— Правда, батьку рідний! — підтвердив Андрій.— Я й ра* ніше чув, а тепер селянин з тих країв прибув, розказує, що пані геть закатувала, людей... Гинуть усі... що нібито, як не вдалося їй купити батькову сім’ю, то вона давай підкупляти управителя на помсту... А той же й сам звірюка...
— Ну, що скажеш? Іще цидулку писатимеш?-—ущипливо докинув Дмитро.
— А! — застогнав Янко, вчепившись руками в свої пишні * кучері,— Гадюка! Змія! Ні: пора їй вирвати отруйне жало... Зараз лечу... і розчавлю! Ти оставайся тут... А я... ні хвилини!
— Батьку! Візьми мене! — почав благати Андрій.
— Ні, нікого не поведу на убій: там справжня фортеця.
А тут ти мені потрібен,— і він хутко подався до пролазу.
■ Ну, як собі хочеш, а самого тебе не пущу! — І Гнида догнав його.— Тут і Андрій Лушня поорудує, а я побратима не зраджу!!
Хойнацькі повернулися у Вівсяники, перелякані на смерть. Доротея не розповіла чоловікові своїх підозрінь, а заходилася розсилати гінців по сусідах, щоб з’їжджалися до них, почала збирати в свій двір загонову шляхту 30, озброювати її, а двір укріпляти. Не тільки найближчі сусіди, а й далекі пани наповнили дім і двір Хойнацьких, а багато хто почав присилати до них на схованку речі. Селян до двору. Доротея не підпускала, а примушувала працювати вірну челядь. За тиждень рів, який оточував садибу, розкопали втричі ширшим і до двох метрів завглибшки; на окопах його став стіною частокіл із дубових і грабових колод, а брама, через яку в’їздили, була укріплена високими, окованими залізом, воротами. Треба було ще доробити до брами бокові укоси, та не було на похваті муляра, а селянина-мурівиика Хойнацький не схотів брати: натомість він укріпив дім.
Погреби під ним були переповцені запасом пороху, свинцю та їстівних припасів; крім того, з кабінету, па всякий випадок, був пророблений лаз в окремий, потайний рука її погреба, що сполучався з підземеллям винниці. Отож двір і дім Хойнацьких, маючи озброєний гарнізон, міг довгий час витримувати облогу, а володарі його, на крайній випадок, могли втекти. Це заспокоїло Доротею; але пана Віцен-тія все ще непокоїла брама і двоє місць коло річки внизу, і він усе шукав в околицях шляхтича-муляра.
Тим часом чутки про Кармелюка вляглись, а якщо й докочувались сюди деякі відлуння їх, то більш заспокійливого характеру, як те, що Кармелюк помандрував за Жмеринку та там і застряв. Все це втихомирило тривогу панства Хойнацьких і надало їхньому життю ширшого розмаху...
Минуло ще два тижні, і в Доротеї пригас і сам спогад про безглузду записку; вона почала навіть підозрівати, чи не пожартував хто, тільки нічим не можна було пояснити одного,— таємниці комори, відомої тільки їй та Кармелюкові..
Одного разу, коли повертався з полювання Хойнацький, на околиці зустрів його якийсь середнього віку бородатий суб’єкт у довгому каптані, надітому поверх кольорової сорочки на випуст. Знявши поярковий капелюх, він низько вклонився й зостався з непокритою головою.
— Хто єсте? кинув звисока пан, змірявши незнайомого поглядом.
— Муляр, ясновельможний пане... Прошу ласки й роботи.
— Муляр?! — зрадів був Хойнацький, але потім, пронизавши прохача недовірливим поглядом, осадив навіть від нього коня.— Кацап?! — кинув він зневажливо.
— Із Пилипонів, Могилівського повіту,— відповів, не образившись, муляр.— Старообрядці будемо, примірно... Тому нас ці мазепи і звуть пилипонами.
— Цо то єсть мазепи?
— Та ось ці хохли... Ненавидять нас... Ну й ми їх, нечистих, до себе не пускаємо... Війна, виходить, і повзводні сутички... хто кого! То ми вже хотіли аж до Литви податися, щоб тільки покинути цю барабанну шкуру — Хохландію.
— Слухай, пане коханку,— тихо звернувся-до Хойна-цького пан Янчевський,— це посилає тобі сам бог такого робітника. Я пилипонів добре знаю; вони справді ненавидять і зневажають хлопське бидло і по релігійному фанатизму, і по мові, і по звичаях... Тут уже можна напевно сказати, що цей кацап не знюхається з твоїми хамами... та й, крім того, можна до нього приставити двох вірних із шляхти дозорців і бути зовсім спокійним; адже браму й ограду треба закінчити,— так їх залишити небезпечно.
— Пан ма рацію,— погодився Хойнацький і став домов-, ляти муляра.
Муляра, після пильного огляду, допустили у двір. Наступного дня йому була запропонована спробна робота в домі — полагодити піч,— і Хойнацький зостався цілком задоволений.
А ще через день увечері покоївка Фрося, досить уже знайома з життям, хихикала й шепотілася з посудницею: з нею вона любила часом поінтимничати. То була та сама Фрося, що служила шість років тому у Пігловських; діставши вільну, вона вже третій рік працює у нових панів Хойнацьких, увійшла в довір’я своїми спеціальними здібностями до Доротеї і стала їй повірницею.
— От сміху, любко! — заливалася Фрося.— Цей кацап у мене втріскався!
— Ой мамо! Дідуган такий! — хитала головою посудниця.
— Та який ще вій дідуган? Ні, він ще ого-го! Тільки що кацап, у бороді... Цапом од нього несе...
— А пані вже напевно те знає?
— Ба ні! — зареготала почервонівши камеристка.— Тільки так мені здається... Проте кацапів я вперше бачу... того наче й страшно; а може, вони теж люди! Ось і цей — греч* ний, ласкавий... Сережки мені подарував одразу... золоті... Ось подивись...— І вона, вийнявши з кишені коробочку, подала її посудниці.
— Матінко! — сплеснула та руками й остовпіла від подиву.— Та за такі сережки не знаю що... Ото він вас так покохав? Оце диво: тільки глянув і покохав?
— Що ж тут дивного? За мною гинули не раз... Тут довго марудитись нема чого... глянув і пропав: або кавалер, або нанна! Це тобі, кріпачці, вдивовижу, а мені так начхати! — І вона переможно вийшла з дівочої.
А на четвертий день, роздягаючи пані, Фрося сказала, що пан Янчевський просив перевести його з кабінету в пани-чівську.
— Навіщо? — здивувалась Доротея.
— Та нібито, пані, там незручно,— відповіла з лукавою усмішкою Фрося.
— Пусте! Досить! В паничівській помісти краще пана Кшетинського, улана...
— Того високого, стрункого... з гарними вусами... такого гожого — красеня?
— Ну ти мені не дуже-то па нього задивляйся!
— Брунь боже! — зніяковіла служниця.— А ключ від потайних дверей де пані звелять...
— Сюди давай! —перебила Доротея, теж зніяковівши.
Фрося передала пані ключа й заходилася дещо прибирати
в опочивальні, а потім, немов між іншим, звернулася до неї:
— Там, пані, на кухні, казав пан Хойнацький, занадто небезпечно дозволяти муляреві спати — він може підпоїти дозорців, а то й самі хропака дадуть... і тоді, що хоч і куди хоч... То краще було б замикати кацапа в якійсь коморі..,
— Еге ж, це правда,— погодилась пані.
— То я б вельможній пані нагадала...— трохи затнулась камеристка,— про ту комору, що була раніше креденсом...19 Звідти не вилізе... а я замикатиму...
— Ха! А ти вже познайомилася з мул яром? — кинула на неї пані поглядом і, помітивши, що обличчя Фросі густо зашарілося, зареготала й додала: — Що ж, я нічого проти цього не маю, держи його коло себе на замку, але й відповідай за нього суворо...
— А, на рани пана бзуса... хай тому мулярові всячина: я тільки про панську безпеку клопочуся... а то,— потрібен мені!
— Ну, добре, добре,— підморгнула пані,— я ж не в претензії... А ти б знайшла ще й моєму панові якусь забавку..* щоб не набридав...
Повірниця хихикнула поштиво в руку і вийшла, побажавши своїй пані доброї й щасливої ночі.
(Продовження на наступній сторінці)