ному кориті дна по камінчиках виблискував переливами перламутру, тихо журкочучи, струмок, а коло його берега, ступнів за п’ять від Кармелюка, горличка, прилетівши, безтурботно купала свою голівку в прозорій воді й стріпувала світлі бризки на своє гарне жовтаво-перісте пір’ячко... Перший порив у Янка був убити несподівану гостю, засмажити її на жару і вгамувати хоч трохи нестерпний голод, але він спинив руку, що потяглася була до рушниці: йому стало жаль невинного створіннячка, що так безтурботно віддається радощам життя... Думки його знову перелетіли в минуле.;.
От він у ротмістра відгодувався, оклигав, прибрався і знову всі почали називати його красенем. І покоївки, і дівча-та-міщаночки, і купецькі жінки задивлялися, червоніючи* на білявого, рум’яного, з чарівними очима, писаря-ч‘епуруна, та й він уже відповідав тепер задиркуватою посмішкою на палкі погляди. Молодість, надмір сили та похідна етика давали йому право на це: глибокої любові до своєї дружини він не втрачав, а від тимчасових утіх безглуздо було відмовлятися... Так принаймні думає багато хто...
Так минув ще рік. Кармелюк писав досить часто до своїх, але звідти рідко одержував відповіді, та й ті так були викладені сільським писарем,— мабуть, дячком,— що важко було зрозуміти з них, як живе сім’я. На третій рік тільки в останньому листі проскочило, що управитель кривдить його дружину.
Ця звістка обурила до шаленства Кармелюка, і він хотів був сам утекти з полку й захистити сім’ю свою від напасника, але Дмитро стримав його, пообіцявши тікати з ним незабаром, коли полк вирушить з місця. Незабаром справді перекинули їх до Мурома, і здійснення надій стало очевидне.
На новому місці все було б гаразд,— та, на лихо, задивилася на нього дружина командира й примусила чоловіка взяти Янка в ескадронні писарі. Звичайно, ця посада була великим підвищенням і відкривала шанолюбству Кармелюка перспективи; але прихильність і заступництво пані командирової ставали дуже небезпечні... Янко пам’ятав уже таке заступництво, що закінчилось для нього страшним ударом...
Далеко почувся негучний свист, Янко здригнув і насто-' рожився.
Довго ждав Янко: ні посвист, ні умовлений крик не повторилися,— і він вирішив, що це йому причулося з голоду. Перевернувшись на бік, Янко натоптав тютюном люльку й затягся їдучим, паморочливим димом: в голові в нього ніби ліг туман і під ложечкою ссати перестало...
"Хе-хе! Командирша! — усміхнувся він.— Чорт, а не жінка! Невгасиме пекло, та й квит!.."
Вже який він з нею був, з обережності, поштиво сухий, щоб аніні... і то не допомогло! Чи доля загадкового солдата зацікавила її, чи з жиру сказилася, а почала чіплятися з любов’ю своєю, як реп’ях: спершу заступництво, потім материнська жалість, далі ніжність сестри, а там... Янко тріпнув головою й добре почухав потилицю... Запрошувати почала на обід, в гості водити... Командир морщився, але командирша управляла полком,— і всі почали з ним поводитися, як в благородним, як з рівним... Янко опинився на краю безодні, між двох вогнів; порятунку не було, або краще сказати — порятунок був у самій тільки втечі; але Гнида й тепер не був готовий: йому треба було тиждень часу, щоб обладнати одне дільце... Тим часом туга за батьківщиною й за сім’єю стала в Кармелюка нестерпною; всякі гріхи, незважаючи на військову філософію, все-таки впивалися йому в серце, мов кліщі, і часом ятрили його совість; це неприємне відчування викликало з дна душі колишнє, чисте почуття, і воно волало й кликало його душу струснути цей брудний намул і хоч би там що побачити свій рідний край, обняти дорогу дружину, діток, особливо старшого сина... Кармелюк заявив своєму товаришеві, що більше тижня він ждати не буде.
А днів через два донеслася плітка до командира, і Кармелюк змушений був негайно тікати,— гаразд, що була ніч. Він кинувся до Гниди, та нараз в одному провулку наткнувся на таку сцену; його товариша вели два солдати, і руки в Гниди були скручені за спиною...
— Пустіть, братики,— благав жалісливо зв’язаний,— не занапащайте душі християнської... Мене ж за крадіж зі зломом поведуть зеленою вулицею... під шпіцрутени... не шкуру, а душу виб’ють... Не беріть, братики, на себе в тому гріха... Нате ось гроші, поділіться... а мене пустіть... Свідків немає...
— А нас за злодіїв вважатимуть, дияволе! — огризнувся старший.
— Тільки справді ж так... виходить... поодбивають йому м’ясо од кісток,— додав нерішуче молодший...
— Злодюзі по заслузі!
— Та я, братики, втечу... Ось тільки пустіть... і сліду не стане... ну, на мене й підозра... а ви ні при чому... Ніхто ж, крім вас, не застав... ну от і все...
— А тоді, як піймають, то ти й викажеш! — вагався вже, як видно, й старший.
— Та щоб я повісився, коли вас викажу! Не занапастіть, братики рідні! Ой, жаль який!.. Смерть моя!
Янко ніби знову чує це благання, і серце йому й тепер розривається. Здаля— причулося йому чи то гавкання собаки, чи то крик... Ждати було неможливо: прибіжать сполохані люди, і приятель, його єдина опора, загине... ' . 4
Забувши цро своє розпачливе становище, Кармелюк раптом кинувся із засади, мов тигр, і, двома ударами поваливши конвойних, в одну мить перерізав вірьовку Дмитрові; схопившись за руки, вони кинулися навтікача... Темна ніч сприяла втечі, а на світанку вони вже були в дрімучих лісах...
Янко витер рукавом краплини холодного поту, що виступили йому на чолі при згадці про це, і став прислухатися: йому причувся далекий посвист, що долинув до нього невиразною хвилею.
Він підвівся на лікті й затаїв дух... і нараз почув, що в самому яру, близько від печери, хтось іде, і не один чоловік, а два чи три.
Кармелюк схопився на ноги, звів курки на своїх пістолях, поправив шаблю, намацав кинджал і став чекати...
Яром побігли до входу печери хиткі тіні, і за хвилину виросли перед ним три постаті. В першій Кармелюк упізнав свого побратима Дмитра й, заспокоївшись, засунув пістолі за пояс; другий був теж свій чоловік, один з вартових при Чортовій виспі, Андрій, а третій був зовсім Янкові незнайомий.
— Пане отамане,! — гукнув Гнида в печеру.— А ми тобі гостя привели... Так уже хотілося йому побачити Кармелюка, що навіть парою коней і бричкою завернув до наших аванпостів...
— Ой!.. Дні живота мого... аки дим! — белькотів одерев’янілим язиком приведений юнак, марно силкуючись вирватися з залізних лап своїх супутників.
— Ха, раді дорогому гостеві,— привітно промовив Кармелюк, виходячи з свого схову, низько зігнувшись.
— О, me miserum заволав, не тямлячи себе, полонений, упавши до ніг отаманові.— Млад єсть... ще тільки з черева матері ізидох... Ні коємуждо зла сотворихом, окрім Гапки... А про Марину — брехня!.. Змилосердься й помилуй блудного сина... хоч ієрейства ради, domine 13 мій!
— Ха^ха! Здорово просить пардону... з підхідцем, а ду-, ша, мабуть, у п’ятах! — зареготав Дмитро. Вартовий тільки крутнув головою й, спершись руками на кий, закохано —дивився на отамана.
— Та заспокойся, паничу! — почав бур Янко.
— Non sum панич, sed попович 14,— перебив його полонений.—, Це тільки зверху... Краси й спокуси ради Євиного роду...— виправдувався тремтячим голосом полонений, боячись, щоб звання панича не потягло за собою страшної помсти розбійника, вже прославленого ненавистю до панів.
— Попович? Тим краще! Тільки чи не католик часом, що все закидаєш латиною? — усміхнувся Янко.
— Триєпостассю 15 просягаюся! — підніс попович до неба правицю.— Іже попівського коліна єсть із діда й прадіда... з Кальної Деражні... І прозиваюся, аки й панотець, мій,— Дерлянський.
Це справді був той самий попопич, що заїжджав із своїм батьком до отця Стопневича в Деражшо. Але, боже мій, його ледве можна було впізнати: ошатна Ліберія тепер була порвана на клапті, колючки дикого терну та козолисту стирчали з дірок; поли її і всі шаровари були в багнюці й зеленій рясці; одірвана частина камзолика теліпалася, мов розбиті двері на завісах; рештки шовкової червоної хустки вилися навколо шиї лахміттям; чуб, прикрашений стеблинками болотяних рослин, стирчав кучмою; на руках і обличчі чорніли плями грязюки; риси обличчя були спотворені жахом, витріщені очі дивилися божевільно, а чорні плями на щоках ще дужче відтінювали страшну блідість обличчя... Попович скидався на божевільного, що зірвався з лаїїщога...
, — Та встань же, domine, чого боїшся? Ми ж не звірі, і я свого брата не тільки не скривджу, а й іншим не дам скривдити... Пустіть його, братчики, він не втече.
— Де там! — заперечив Дмитро.— Оно й вартовий розповідає, що як тільки осадили бричку, то він миттю, з неї через голову й спину показав... Гнат кинувся навздогін, а супостат — у чагарі, порвав на собі обмундирування, а продер-ся-таки до болота й там уже по пояс загруз... там його й полонили.
— Еге, батьку,— підтвердив вартовий.
— Та й дорогою пробував дременути.
— Ну, звідціля коли б і хотів, то дорогу знайде хіба що в пекло,— зауважив отаман.
— Якщо вельможний пан...
—Не пан, а отаман,— поправив Дмитро.
(Продовження на наступній сторінці)