Та як не перебирала чесна братія всіх способів зв’язатися з Кармелюком, жоден з них не був хоч якоюсь мірою можливий..
Годі було й думати про якийсь вигук чи розмову. Перш за все відстань, яка відділяла воза від партії, робила це зовсім неможливим, та не було сумніву і в тому, що найменшу таку спробу було б припинено з самого початку. Що ж до передачі записки або якогось умовного знака, то з огляду на подвійне кільце варти, яка оточувала воза, й найсуворішу заборону корнета наближатися будь-кому до цьрго живого укріплення, цей спосіб треба було вилучити взагалі. Можна було б, звичайно, підкупити когось із варти, але для цього треба було мати можливість переговорити з ним хоч дві хвилини віч-на-віч, а про це арештанти не могли навіть мріяти.
Одне слово, сподіванка прилучити Кармелюка до свого плану вислизала все більше й більше з голови Андрія та його товаришів. Зоставалася попереду тільки тюрма. Звичайно, коли б у тій тюрмі довелося залишатися триваліший час, то можна було б багато чого придумати, але що можна було зробити за одну ніч?
— А може, в чоботі знайдеться й онучка на хвору ногу? — звернувся нарешті Андрій до таврованого старости.
— Пошукаємо. Ех, якби перепочинку деньків зо два, можна було б і ногу підлікувати, й чобіт переробити...
Співрозмовники знову замовкли й поринули в свої роздуми.
Тим часом партію почали випереджати вози з усякою живністю, натачанки, брички,—відчувалася близькість великого містечка. І незабаром справді показалися на вузькій і довгій йощовині, серед укритих гонтом і черепицею' дахів, хрести двох пишних костьолів, а далі — під горою, серед біленьких, повшиваних соломою хат, що тонули у серпанку безлистих садків,— височів і хрест православної церкви. По другий бік містечка, за положистим горбом, видно було червоний дах і білі стіни тюрми.
№ Ну, от і кінець далекої дороги,— прочумався від своїх понурих думок штабс-капітан, — нагріємося й, так би мовити, одведемо душу.
Т-так, спробуємо й щастя! Тільки ось що: спинімо наш етап. Нехай перепочинуть солдатики та підживляться трохи, а то тюрма онде в біса, зовсім за містечком, у степу, там же нічого й не добудеш.
Це правда,— погодився капітан,— тут ось базар і провізії можна призапасти.
Ав тюрму треба послати негайно вістового, щоб очистили особливу камеру для мого гусака, та й усіх ваших супутників треба мішати з іншими.
Так, так, звичайно...— похопився штабс-капітан.— Треба поспішити, а то ця морока в тюрмі забере багато часу. Та й па ваших волоцюг треба домогтися окремої камери.
^ На оцих? — корнот зневажливо посміхнувся.— Ну, це вже зайва розкіш: посидять вони, капітане, і з вашими паничиками.
Не раджу: хто їх знає, що за люди,
^ Ха-ха-ха! — розсміявся корнет просто в обличчя капітанові.— Здається, вже й вас пройняла кармелюківська гарячка. Не хвилюйтеся, не знайшли ми в цього quasi 62-ча-клуна ні розрив-трави, ні шапки-невидимки. З тюрми то вже не втече.
Бляклим обличчям капітана пробігла жовчна гримаса.
Як собі знаєте, пане,— промовив він, знизуючи плечима!,1— дивіться тільки, щоб потім пе пожалкували.
— Не доведеться! — самовпевнено посміхнувся корнет і, обернувшись назад, дав наказ зупинитися.
**** Ага, я ще забув довідатися: чи знайдеться в місті достатня кількість фуражу?
" Навряд,— засумнівався капітан,— містечко погане, справжня брудна жидівська діра, а економія є одна верст за вісім, там, напевне, добути можна й вівса, й сіна... а в тутешньому панському дворі навряд...
— От побачимо.
Коли партія зупинилася й верхівці були послані і в панський двір, і до начальника тюрми* корнет звернувся до свого супутника:
Чи не маєте бажання глянути на цього полоненого. Бонапарта? Не бійтеся, закований...
"**■ Я, пане, француза не боявся, а не те що лісового розбійника,— спалахнув капітан.
^ Ну, ну, я ж жартую,— протяг корнет .поблажливо й, повернувши коня, запросив капітана їхати за ним.
"Шмаркач! Щеня!" — прошипів сам собі капітан, повертаючи коня за молодим пестуном долі.
Офіцери спинилися коло воза Кармелюка. Він глянув на них тьмяним поглядом і зараз же задлющив очі.
— Йому дуже погано,— промовив капітан,— нога, мабуть, переломлена. Ви б йому попустили хоч шию, а то ж так можна й живого не довезти.
— Видержить...— почав був корнет, але потім, передумавши, додав: — А втім, зніміть з нього нашийник, нехай пере-* дихне.
LXXXV
Арештанти посідали вздовж дороги, ждучи наказа рушати в Ярмолинці.
Тим часом вістка про те, що в передмісті стоїть велика партія, розійшлася на базарі; зразу ж на шляху показалися перекупки з кошиками булок, пирогів, смаженої риби, холодцю з свинячих ніг та інших таких ласощів.
Перекупки хотіли були підійти просто до цепу, що оточував партію, але сердитий фельдфебель гримнув на них і показав їм місце далі. Жінки посідали на деякому віддаленні, майже проти конвою, що охороняв воза з Кармелюком. Зразу ж до них почали підходити солдати й купувати їжу; вони торгували, точили баляндраси, перекидалися жартами — одне слово, одводили душу після довгої й нудної дороги.
Прийшли й денщики офіцерів — закупити провізії для начальства, що розташувалося осторонь на розстеленій на землі бурці, й, позубоскаливши, теж відійшли.
Андрій мовчки спостерігав ці сцени; здавалося, якась нова думка починала формуватися в його голові.
Нараз він швидко обернувся до своїх товаришів; в очах його спалахнув яскравий вогник; всі риси обличчя загорілися натхненням.
— 6, братці-голубчики!.. — промовив він швидко.— Благословіть провіант закупити.
— Купуй! Проси їхнє благородіє,— загомоніли кругом ареінтанти.
— Що ти надумав? Скажи! — шепнула Уляна, вп’явшись Андрієві в руку.
— Чш! Мовчи... Слухай! — відповів ледве чутно Андрій і звернувся до найближчого солдата з проханням передати фельдфебелеві, що партія хоче закупити провіанту й просить їх благородіє, щоб він дозволив йому зробити цю купівлю.
Андрієві здалося, що минула ціла вічність, поки солдат сходив до фельдфебеля, поки зібрали гроші й поки, нарешті, прийшов дозвіл. І аж коли він у супроводі двох вартових попрямував до групи перекупок, тільки тоді зітхнув він БІЛЬ-но й навіть інстинктивно підніс був руку, щоб перехреститися, та вчасно схаменувся...
І ось вони спинилися коло ряду перекупок. Андрій на мить оглянувся в бік гусарів, що оточували Кармелюка, ніби зміряв очима відстань,—вона була невелика...
— Пироги! Бублики! Сластьони! Риба печена! Ноги свинячі!— загаласували одразу всі перекупки, простягаючи * Андрієві зразки свого товару.
Андрій скептично глянув в один кошик, у другий...
— Ге-ге-ге! Що ж до за товар? — сказав вігі глузливо й протяжливо свиснув.
— Чого свистиш, ідоле? Чортів, чи що, скликаєш? — суворо обірвав його конвойний.
— Не по Губі їхньому мордородію чи не по кишені,— іронічно зауважила гладка перекупка з червоним огрубілим од вітру обличчям, у засмальцьованому фартусі й великій хустці, перехрещеній на грудях.
— Чи по губі, чи по потилиці, а тільки нічого купувати, тітонько,— голосно промовив Андрій.— Нам треба багато, нас же сорок душ і одна формена жінка.
Останню фразу вія голосно викрикнув, з особливою гордістю.
— Аби гроші, а тут вистачить позатикати ваші пельки... Докупи ось у мене рибку печену, свіжа рибка. Гуртом усе дешево віддам!
Перекупка вийняла смажену рибу й подала її Андрієві. Той узяв її в руки й заходився пильно роздивлятися хвоста.
— Та чого ти її з хвоста роздивляєшся! — розсердилася гладка баба.— Ти ось на зябра дивись! Хоч і печені, а червоні.
Вона підняла хрящ, який прикриває зябра риби, й тицьнула її майже в обличчя Андрієві.'
— Та що ти мені зябрами межи очі тицяєш, коли* в неї в
хвості гандж! "
-Останні слова Андрій викрикнув навмисне голосно.
— У твого батька, дурню! — сердито плюнула перекупка й вирвала з Андрієвих рук рибину.
Зауваження гладкої баби викликало голосне схвалення серед солдатів.
— Дивись ти, босий ірод, а ще й перебирає! — виказувала баба, розходившись.
— Ну що ж, тітко. Чобіт дірявий, та в ньому козак бравий,-— весело підморгнув Андрій червонопикій бабі.— А як поможуть ноги, то й у гречку через пороги!
Ловко! —підтримали солдати, що підійшли до гурту.— По слово в кишеню не лізе.
Всі пожвавіли; та жарт арештанта не власкавив розгнівану матрону.
— Так би він скоро по гроші в кишеню ліз! — відповіла вона.— Ач ти, чортів син, риба йому не свіжа! Та чи ти їв коли таку, волоцюго чортів? Вона в мене ще сьогодні на сковороді підскакувала, як не підскочить і добрий козак навприсідки. Просто з води!
— А мені треба таку, щоб з рук випорснула і в воду втекла! — перебив її з гучним сміхом Андрій.
— І втекла б, утекла б, коли б я її зразу не вийняла з невода.
— Ге-ге, дірявий же в тебе невід, бабо! — скептично за-уважив Андрій.
Слухачі гучно засміялися, а перекупка остаточно знавісніла.
— А ти звідки знаєш, який він? — закричала вона, беручись у боки.— Бачив ти його? Га? Бачив? Кажи!
(Продовження на наступній сторінці)