— В розумінні втечі сяя обставина для вашої особи вельми сприятлива,— зауважив штабс-капітан і, з заздрістю глянувши на. хвацького корнета, додав знову: — Так, усе фортуна, сліпа фортуна. І для амбіції вашої втішно, і в начальницьких осіб сяя подія викличе належну прихильність. Так же можна зразу махнути і в поручики, а то ще й зробити, вольт — у столицю, в кавалергарди... Та й панство не залишить без сатисфакції. Привалило вам щастя, пане мій! Тільки глядіть тепер, щоб пес не втік! Він же на це зух.
— Не втече! Я його так прикував, що був би на його місці
сам диявол і то б не вирвався з ланцюгів; та й йога в нього розтрощена; зостався всього тільки один перевал, а тоді здам — із голови геть! ?
— Правда, але ж зосталася ще зграя: можуть учинити несподівану атаку, одіб’ють.
— Не вдасться! — корнет упевнено махнув рукою й провадив самовдоволено: — Лігвище цієї зграї я вже був обложив. Але тільки майор наш довідався, що Кармелюка. і його спільницю я вже впіймав', як дав мені наказ перепровадити їх негайно до Кам’яиця, а сам з рештою загону кинувся, щоб накрити зразу всіх ос у гнізді. Думаю, що вони тепер або лежать позв’язувані, або плуганяться вже десь за нами. Чисто, в три темпи зроблено діло!
— Так.;., А де ж ви ще тих двох захопили?
— Та теж, либонь, самі напоролися на нас. За Баром вони переходили дорогу, а як побачили, що цілий ескадрон іде,— давай навтікача: Ну, ми то їх швидко наздогнали: в нас коні були свіжі, а в них загнані; послали ми шельмам навздогін пару куль,— під одним коня вбили, а другому плече подряпали, ну й піймали. Хто їх знає, що за волоцюги? Грошей у кишенях у них знайшлося чимало.-Присягаються, що, боячись Кармелюка, озброїлися з ніг до голови, та я не дурний: чого тікали?
— Звичайно, все щастя. Е-ех! Натура дура, судьба індичка, а життя — сміття копичка. Сміття копичка, пане мій! Закинуть отак людину в багно й топлять у ньому... і гріш їй ціна! — Він урвав свою похмуру мову, пересмикнув плечима під потертою шинелею й закінчив: — Хоч би вже скоріше, привал: не гріх і чарку перехилити.
А от і спочинемо: буде й мадерка, і все інше. Можна буде і в штосик труснути! — тріумфуючи, весело мовив корнет і хвацько пересунув на голові ківер.
Обидва замовкли: корнет — наперед смакуючи принадність відпочинку й гульні, штабс-капітан — злобно думаючи про несправедливість долі, яка посилає дурним шмаркачам апетитні шматки й залишає в тіні —й забутті інших, гідних уваги.
Конвойні, які супроводжували воза зі Кармелюком, їхали мовчки, бо близько були від начальства; але солдати, які конвоювали інших арештантів, дозволяли собі перекидатися окремими фразами. Арештанти також час від часу перемовлялися на своїй злодійській мові.
Явтух, який ще раніше встиг ознайомитися з цим жаргоном за час свого перебування в літинській тюрмі, познайомив з ним і Уляиу, й Андрія; а втім, це робилося дуже обережно: товаришам було вельми важливо остаточно переконати штабс-капітана й корнета в тому, що вони, якщо й підозрілі волоцюги, то зовсім непричетні до зграї Кармелюка. Це давало їм можливість бути вкупі з Уляною й думати разом; з нею про те, як би врятувати отамана.
Корнет казав правду: Андрій і Явтух напоролися на нього майже з власної волі.
Коли Кармелюк помчав як божевільний услід заУляиою, Андрій і Явтух теж подалися за ним, а тимчасовий провід над загоном само собою перейняв ^Дмитро. Вже доскакавши до місця катастрофи, Андрій і Явтух не застали там нікого й збагнули, що отамана впіймано, зв’язано й що ного вже везуть кудись.
Ту ж мить кинулися вони по слідах і справді не більше як за тодину догнали загін, що супроводжував Кармелюка, й одразу зрозуміли, що кинутись одбивати отамана в такої сильної варти було б цілковитою дурістю.
Перша думка їхня була повернутися зразу ж до табору, зібрати ватагу й негайно податися визволяти свого батька, але зміркувавши скільки часу їм доведеться згаяти на це, а головне те, що коли ватага вирушить, то неодмінно викличе переслідування загону гусарів, які розташувалися поблизу, вони зрозуміли, що наздогнати військо й відбитюв нього отамана силою майже неможливо, і тому вирішили самі себе віддати в руки начальника конвою, щоб потрапити разом з отаманом у в’язницю і всіляко сприяти його втечі. Ця думка переслідувала їх день і ніч. Шостий день плуганилися вони отак, зупиняючись на короткі привали, але й під час короткого відпочинку товариші не могли заснути. Думка про вте^ чу свердлила їм мозок, впиваючись усе глибше й глибше, вони зважували всілякі можливості, але самі не могли нічого придумати, а нав’язати з Кармелюком якісь зносини не було ніякої змоги, та ще й на довершення свого одчаю вони довідалися з розмов конвойних, що в отамана пошкоджена нога.
Тим часом загін хоч і поволі, а все ж таки наближався до Кам’янця; і Андрій, і Уляна, і Явтух дуже добре знали, що з Кам’яиецької фортеці не вислизне й миша.
Сьогодні ж на останньому привалі до них несподівано приєдналася велика партія арештантів. Багато хто з них знав Кармелюка не тільки з чуток, а й особисто, а Явтух одразу ж розшукав кількох своїх недавніх знайомих. У всякому разі, відчувши себе в великому гурті, друзі підбадьорилися, а нові спільники, довідавшись, що з ними везуть і славного отамана Кармелюка, пройнялися героїчним духом.
Близькість ночівлі підбадьорила й конвой, що був біля арештантів.
— А що, ваше благородіє, дньовка буде? — звернувся молодий солдатик до сивого фельдфебеля, що йшов поруч нього з правого флангу.
— Втомився, молодче?
Фельдфебель обернувся до того, хто питав, і сердито глянув на нього з-під навислих брів.
— Ніг не чую!
— Чого ж тарантаса не звелів запрягти?
— Та кого ж запрягати, коли й своя пара не везе!.. е
— І в горлі пересохло. Молочка б — прочистить горля-ночку,— додав хрипким голосом, ідучи поруч з молодим,^поважний солдат з чорними бурцями.
— Молочка! Ей, гляди, Федоров, коли б з тебе самого капітан масла не збив!
— Нехай і зіб’є, а хіба це гаразд, що вже третій день дньовки не бачимо?
— Та буде вам дньовка, а може, й дві. Чого ви юртуєтесь, іродові сини?
Солдати замовкли, але вістка про те, що в Ярмолиицях має бути дньовка, незримою блискавкою облетіла всю партію.
Уляна підвела голову і з затаєною надією оглянулася навкруги.
З часу свого арешту вона страшенно змінилася: схудла, почорніла від горя й зразу постарішала на багато років. Думка про те, що через свої дикі ревнощі вона дала заманити себе в пастку й занапастила Кармелюка, мучила її, і коли б тепер для врятування отамана, якого вона все ж таки кохала, потрібне було її життя, вона з радістю віддала б його.
Арештанти вже не йшли понурою юрбою. Чи то думка про денний відпочинок, чи щось інше їх підбадьорило, тільки обличчя їхні пожвавіли й рухи стали легші, проворніші.
— Чого шкандибаєш, дядьку? — звернувся Явтух до таврованого арештанта, який ішов поруч нього — низьколобого, широкоплечого чоловіка з холодними голубими очима, що понуро дивилися з-під навислих рудуватих брів.
Д5 арештантів, які приєдналися, він вважався за старосту й мав велику повагу, як каторжник, котрий устиг утекти з каторги. ,
— Чобіт поганий, до ночі розпореться геть,— відповів каторжник, не дивлячись на Явтуха.
Але ця фраза, промовлена найбезбарвиішим тоном, справила незвичайно враження на всю партію.
Ніхто не оглянувся в бік співрозмовників, але всі почали напружено прислухатися до їхньої розмови.
— А хіба дратви не вистачить, щоб зашити?
— Дратва то є, й довга, а шило хоч і новеньке, але тупе.
— Цвяхів можна роздобути в місті.
— В цьому? Чортма!
— А де ж у чоботі дірка?
— У лівому заднику. .
— Ну а шкіра ж як, ще держить?
— Кругом держить, міцна, ось тільки тут дуже протерлася, та й лубок я вирвав сам.
— Давно?
— Позаторік. Дуже шкода чобота, хотів і зовсім його покинути.
— Чого ж .це ти, дядьку, з діркою його зоставив.
Та я ганчірочкою заткнув.
Треба б колодку підшукати,— встряв у розмову Андрій,—та підібрати до ноги ловку онучу,—— цю фразу він промовив з непомітним натиском. '
— Сам знаю. Та як? — каторжник блиснув білками в бік Андрія.
Ніхто не відповів нічого.
gt;— Як підігнати?.. Придумай... Скоріше... Треба...— прошепотіла, задихаючись, Уляна й непомітним рухом стиснула гарячою, мов огонь, рукою Андрієву руку.
— Цс...— прошипів той, одвернувшись убік,— буде привал — обдумаємо... Бог милостивий...
Як передати про новий задум Кармелюкові й, головне, як достеменно взнати, наскільки покалічена його нога?
Ці два питання не виходили з голови Андрія, Явтуха й Удяни, що мовчки йшли поряд одне з одним. Та не тільки друзі Кармелюкові ламали собі голову над розв’язанням цих двох нерозв’язних питань — і каторя^анин, і кожен член ватаги думав про це. Сама тільки свідомість того, що в їхньому гурті й Кармелюк, подвоювала сили арештантів. їм здавалося всім, що треба тільки Кармелюкові дізнатися про їхній задум і взяти провід над ним — і ніякі конвої не втримають їх; він же, як характерник, зуміє й очі одвести, й сон навести, і дасть усім розрив-трави, щоб розламати кайдани й замки; все він зможе — придумає таке, що й чортові не снилося!
(Продовження на наступній сторінці)