— Свиняча філософія.
І ще Валентин Бичко 4 пожалівся мені, що днями за
порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети "Зірка" знято шапку з такими словами:
Учітеся, брати мої, думайте, читайте.
І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6
І ще:
Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лпш камінь має...7
Я не буду називати авторів цих слів... У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав "Любіть Україну".
LXVI.
Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони...), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина ', і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку 2, що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою.
Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.
Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..
Фашистське вимели сміття полки визвольною грозою... И багряний прапор наді мною благословля нове життя.
Тут над штиків колючим гаєм був клич; "Вперед, товаришії" І образ Леніна сіяє в моїй закоханій душі.
І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.
Ленін...
З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.
Я знов лечу у споминах назад.
Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.
Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.
Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і "священнодіяли" між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак і Коваленко.
Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: "Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик".
Вони поблажливо усміхнулись:
— Просим, просим!
Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.
Коряк сказав: "Це— левое ребячество".
Щупак 3: "Це правий ухил".
А Коваленко 4: "Та це і— справжня контрреволюція".
Я сказав: "Товариші! Це — з Леніна".
Картина.
Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.
Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Кпєві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.
Колись моя мати, побачившії, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:
— Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.
Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:
— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила...
І я тоді написав "Дніпрельстан".
(І ще кінь метнувся на Донбас).
Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячії тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.
Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.
Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.
Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.
Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
— Сукин сині Якось я їй сказав:
— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:
— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
І знов Київ... Перон, дзвінки...
Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.
Скільки радості!
В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів...
Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.
Радісно ми поверталися до Києва...
Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного ііеба, редакційна стаття "Правди" 5, в якій мене за вірш "Любіть Україну", за любов до України "в стягів багряному шумі" названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а "знамен червоний шум!.." "Зойки гудків") і що Україна ("між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!")... Справа в тому, що "Правда" критикувала перший варіант "Любіть Україну", написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок:
"Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами", і цей варіант переклав Прокоф'єв,
А в збірці "Щоб сади шуміли", за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш "Любіть Україну", в якому рядок: "Без неї—ніщо ми..." я замінив рядком: "між братніх народів...", щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер.
Але "Правда" почала мене бити за перший варіант "Любіть Україну", що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера 6...
І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого "Сосюру" — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив "Любіть Україну", мені не вірили і били до самозабуття.
Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):
— За який націоналістичний гріш ви продалися?
А Малишко вмістив в газеті "Радянська Україна" цілий підвал, у якому "доводив", що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні "був не з нами".
Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.
І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.
Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі "Вітчизна" і "знайшов" його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..
Н. 7 дописався до того, що "Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!".
Одразу ж після появи статті в "Правде" "Об идеологических извращениях" мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
Він мені говорив, що я "представитель рабочего класса в украинской поэзии", що "у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам".
Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у "Правде".
А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі 10 сфотографували.
Коли я приїхав у Сталіне 11, ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про "Любіть Україну", про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки 12.
Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.
Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.
То мені потиснула руку українська молодь.
І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські13 аплодисменти і цей потиск руки...
(Продовження на наступній сторінці)