Тоді Затонський спитав мене, над чим я працюю.
Я сказав, що переклав поему "Демон" Лєрмонтова.
Він попросив мене прочитати йому переклад.
Я йому прочитав з пам'яті початок, і він сказав:
— Як в оригіналі.
Потім він дав розпорядження, щоб мені виписали двісті карбованців на дорогу до Харкова і подзвонив до Спілки письменників, сказавши, щоб я зайшов туди.
Я ж був виключений і з Спілки письменників!
Я прийшов до голови Спілки Антіна Сенченка 9 — лисого красеня з жагучими чорними бровами — і сказав йому, шо хочу жити і працювати в Києві. Він відповів, що це залежить тільки від мене, і подзвонив до видавництва, щоб зі мною склали договір на збірку вибраних поезій, і дав розпорядження, щоб мені купили новий костюм і видали путьовку в Єсентуки моїй хворій дружині.
Він мені говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав, що я не жебрак і гроші поверну.
Він погодився зі мною.
Щоб це все реалізувати, треба було прожити в Києві кілька днів, а мені не було де ночувати, і я одну ніч ночував на Шевченківському бульварі, і так же склав у голові і вдень записав вірша: "Сьогодні я такий щасливий!"
Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК 10, який містився в страшному потім № 33.
Біля входу в ЦК аж до панелі важко і багряно звисали прапори. Я проходив повз них. Було літо, повіяв теплий вітер, і червоний прапор обняв всього мене, як брата, з голови до ніг...
Серце моє ледве не розірвалося од щастя, і я подумав:
"Ні! Більшовики не виключили мене з партії!"
LVIII.
З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися ("Не сегодня-завтра он будет арестован...") і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов 1 і Боря Котляров 2 "зайцем" влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому.
Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне.
Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали "Пісню про Якіра" (мої слова, музика Козицького 3), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі...
Але що це я все про сумне!
Треба і про веселе.
Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає.
В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему "Шляхи українського театру".
Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Кпква приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою 4.
Доповідь робив Лесь Курбас 5, що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним.
Головував т. Озерський 6, прекрасна й незабутня людина.
Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного.
Але мене вразив один із промовців, що повчально підняв пальця вгору і почав:
"Колись Маркс сказав" (цитує).
"А Енгельс сказав" (цитує).
"А Луначарський сказав..."
І тут я не витримав і перед його черговою цитатою врізався в мовчання запитанням із публіки:
— А ви що сказали?
Всі гримнули оглушливим сміхом і майже полягли на стільці від цього.
А промовець так розгубився, що не міг далі продовжувати і свою промову в писаній формі віддав т. Озерському, що все підтримував свого живота, який підстрибував од сміху, і крізь сміх казав:
— Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене підійшов драматург Мамонтов і попросив мене ще утнути щось аналогічне, але я йому відповів:
— Хорошего — понемножку.
LIX.
В 1937 році я з сім'єю переїхав до Кіи.ва Мені дали в "Роліті" 1—будинку письменників— квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Семиволоса 2, а потім Проня 3.
Було сумно на горі іншах. яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце.
Я продовжував свій літературний шлях і хоч був формально позапартійний, але духовно ні на мить не відривався від партії.
Коли моє виключення з партії санкціонувало бюро Харківського міськкому, то секретар міськкому, довговусий українець (хоч він говорив і російською мовою) сказав мені:
— Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи своим творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил (мене ж виключили як "зоологічного націоналіста", и мы возвратим тебя в свои ряды.
Між іншим, після того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем 4, що був секретарем нашої партійної організації, і він мені сказав:
— Ну, Володю, віддай мені партквиток...
Я весь внутрішньо затремтів од страшного одчаю, душа моя заридала, закричала, а права рука одірвала од серця (чи разом з серцем) і віддала Кузьмичеві моє щастя, моє все, чим я жив, що мені світило, і пішов в морок...
Чому я віддав партквиток, а не боровся за нього?
Я знав, що все погоджено з тими, що "свыше", і що з моєї боротьби нічого не вийде. Навіть не погоджено, а "свыше" сказано голосом Затонського: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш".
1939 року за видатні заслуги в галузі розвитку української радянської художньої літератури я був нагороджений нашим урядом орденом "Знак Пошани".
Був урядовий банкет, зв'язаний з іменем безсмертного Шевченка.
Корнійчук мене спитав:
— Хочете познайомитись з Микитою Сергійовичем? Я сказав, що хочу.
Тоді він підвів мене до товариша Хрущова і познайомив мене з ним.
Микита Сергійович сказав мені:
— Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так говорю. Я відповів:
— Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.
Тримався я спокійно, але в душі — буря од згадок про все. так страшно пережите...
А Микита Сергійович дивиться на мене своїми зеленими (чи, може, вони мені здалися зеленими од електрики, а вони карі?!) і безкінченно чулими очима, і в мою душевну бурю входить, як промінь сонця з укритого грозовими хмарами неба, його спокійний, батьківський голос:
— Получите орден Ленина.
І моя буря одразу стихла, і розбурхане море душі стало спокійним, як очі товариша Хрущова.
LX.
А мука, що я за лавами партії, все росла, і настав момент, коли я подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з Микитою Сергійовичем в особистому питанні, тим більше, що на урядовому банкеті Микита Сергійович мені говорив:
— Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует.
Але помічник Микити Сергійовича товариш Гапочка відповів мені, що йому доручено поговорити зі мною.
Я ж хотів бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим.
Та скільки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку відповідав, а потім він став кудись виходити, то на доповіді, то на наради.
І я написав лпста товаришеві Сталіну. Лист був такий:
"Дорогой товарищ Сталин!
Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к вам, но я никак не могу пробиться к нему через его бездушно-глухое окружение вроде всяких Гаиочек п Нагорных.
В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.
Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись".
І я так ридав над листом, що кров трохи не розірвала мого обличчя. Особливо над закінченням:
"Ты мое единственное спасение и прибежище.
Отец! Спаси меня!!!"
Точно я листа не пам'ятаю, але про народ і порятунок точно.
Я послав листа авіапоштою.
Але я не знав, що дружина розпечатала листа і вклада туди довідку од психіатра.
Так що лист до тов. Сталіна пішов з довідкою, здасться, професора Абашева.
І відповідь прийшла як блискавка.
Мені в обкомі сказали, що прийшов од товариша Сталіна хороший лист про мене. Я питав про зміст листа, але мені не сказали. А лист був такий: "Восстановить в партии. Лечить".
Це я так гадаю, бо на бюро мене викликали без представника нашої письменницької організації т. Городського і розбирали справу без нього.
Тільки мені не сподобалось, що товариш, який доповідав про мене, говорив тільки погане плюс і те, що я був у петлюрівцях.
Він замість Сосюра сказав Петлюра.
Мене це обурило, і [я] сказав спокійним людям, що сиділи за довгим червоним столом:
— Неужели товарищ, который докладывает обо мне, не мог найти ничего хорошего, что я сделал для народа, а все только плохое, и даже вместо Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене:
— Как вы считаете, былп у вас уклоны? Я відповів:
— Да. По национальному вопросу. Тоді секретар обкому каже:
— Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в партии с прежним стажем, с мая 1920 года, но записать перерыв с 1935 года до 1940 и предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.
І кімната захиталась і попливла під моїми ногами. Од щастя я став легкий і крилатий.
А люди за довгим червоним столом спокійно дивились на мене добрими очпма братів і усміхались мені.
Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа:
(Продовження на наступній сторінці)