XXIII.
Пухка її срібна зима в холоді багряних зір і далекого сонця рипіла на вулицях Третьої Роти, коли ми з батьком їхали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко від Черкас, біля містечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Він був лісовим інженером, і батько хотів знайти в нього працю.
Недалеко від Черкас нас висадили з вагона, бо ми їхали "зайцями". Була ніч. Стомлений батько ліг і заснув біля станційного буфету, прямо на паркеті. До нього підійшов жандармський офіцер і носком блискучого чобота вдарив його в бік.
— Вставай!
Батько встав. Лице йому налилося кров'ю від несподіваної образи.
— Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком?
І марно йому офіціант злякано шепотів на вухо, що "он тебя засадит в тюрьму", батько не звернув на це уваги і так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас і на прощання гаряче тиснув батькові руку.
З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова.
І колії ми ввійшли у великий білий будинок, Уваров, високий, стрункий і чорнявий, закричав на батька:
— Ты чего здесь?
— Я — муж Антонины Дмитриевны Локотош.
Лице Уварова одразу стало привітним, і він простягнув батькові руку.
Я попав у дійсний рай. Море книжок і цукерок. Діти Уварова були, як квіти, безжурні й щасливі. У них був репетитор, розкішні кімнати й багато розваг. Вони грали на піаніно, грали в шахи і вчили мене танцювати. Але я був незграбний і ніяковий. Я тільки читав і марив.
Ми ходили на полювання, каталися на коньках, і мені здавалося, що це я сню солодким і дивним сном. Що ось я вигляну з-під одіяла і почую голодний плач братів і лайки матері, що буде холодно вдягатися, і в запорошені вікна гляне вороже сонце, і блакитні шибки заллються шумом нового голодного дня.
Батькові стало скучно жити в лісі, і знову знайомі труби нашого заводу задиміли наді мною.
Знову потяглись кошмарні ночі, повні докорів матері, горілчаного духу і голодних сліз у душній і тісній хворостянці.
Я почав ходити на щебінь.
Ще не сходило сонце, і замість гудків співали півні, й холодна зоря тільки займалася над селом, як мати будила мене, і я йшов туди, де над "чавункою" і гулом поїздів гриміло каміння під ударами сотень молотків, де нам видавали на сніданок іржаві оселедці, і важка тачка з камінням натирала мої руки до кривавих пухирів.
На щебені робило багато дівчат, і часто після роботи під холодними зорями в шумі трав і молодої крові вони кликали мене ночувати в половниках, повних золотої соломи й місячного проміння.
До ранку ми вовтузились і нарешті засинали з блідими й стомленими обличчями й схрещеними ногами.
А потім знову гриміло каміння, в пилу метушилися наші химерні тіні, а повз каменярень пролітали поїзди, і я замріяно дивився на дівчат, що в шумних вагонах з піснями пролітали мимо і кричали мені:
— Чорнявий, поїдем з нами.
Червонощокі й чорнобриві, з неначе налитими сонцем рожевими литками, вишневогубі, вони димно летіли в даль, і їх повні голоси нагадували мені про рум'яні степи, привітний шум гаїв і кохання під зоряним оксамитом неба. Часто я не витримував важкої і монотонної праці, кидав її і йшов до своїх книжок і мрій. А мене хлопці проводжали маршем, б'ючи молотками в лопати й цеберки.
Вечорами в заводському садку грав оркестр, і ми ходили туди на гуляння, ковтали пил і залицялися до дівчат на головній алеї.
Та мені не подобалося без толку ходити в пилу і дивитися на одні й ті ж лиця. Я йшов на станцію, де шум верб над Дінцем говорив мені більш, ніж роблено веселі обличчя в садку, що нагадували мені недокурок, і обридлі розмови про давно обридлі речі.
Позаду гримів залитий електрикою завод, і огні зір зливалися з його огнями. А наді мною мрійно хиталися верби, і місяць чіпляв на їх вітах срібне павутиння.
На середині Дінця одиноко чорніли човни з закоханими парочками, смутно долітав дзвін гітари і поцілунків. Або гармонія ридала й жалілася над спокійним свічадом ріки.
На тім боці шумів і хитався ліс, і теплі далекі зірниці мерехтіли над ним.
Ясно й щасливо було над рікою. Дивитись би так без кінця й краю на ізумруди далеких зір у воді й на небі і відчувати себе щасливою часткою яркого й коханого світу.
А потім я йшов на печальний каганець у вікні нашої хворостянки і до ранку сидів у сінях над книжкою, де пригоди й любов у середньовічних містах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свій чарівний полон, і дійсність химерно перепліталася з мріями так, що мені здавалося сном моє дійсне життя, що я зовсім не в хворостянці, а в розкішному палаці володарів Індії або в шумі тайги шукаю скарби невідомого народу.
XXIV.
Сашко Гавриленко торгував у пивній і часто на лавочці розповідав мені про бахмутських повій, викидайлів і бандерш, про веселі гулянки, "котів", артисток і вино, що ллється рікою у дзвоні чарок в далеких золотих містах.
Я йому грав на гітарі й писав любовні листи до волошок. Він не міг ходити, і в нього були милиці. Вся сила з ніг перейшла йому до рук, і ніхто не міг вирватись із жахних обценьків його пальців.
В теплі янтарні вечори він плакав і співав про зрадливе життя й циганок, про зорі над тихим Доном, буйну козацьку волю і сльози дівчини, що "полюбила козаченька, при місяці стоя". І якось не в'язалось його цвіркання крізь зуби, "розмови про доми розпусти і вульгарні частушки з невимовним сумом його нахиленого обличчя і сльозами, що тоскно котилися по його щоках і падали на брудну, залиту пивом підлогу.
Після роботи до пивної збиралися хлопці, і знову гриміла підлога під буйними молодими ногами.
Потім хлопці билися за дівчат поляками з тинів і кизиловими палками, провалювали один одному голови, ламали ребра і пороли животи ножами.
Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, і недавні вороги, неначе нічого не було, знову пили вічні могоричі, цілувались і п'яно запевняли один одного в вічній дружбі.
Був там Юхим Кричун, високий, русявий і довгорукий, з синіми наївними очима й дитячою усмішкою немов намальованих повнокровних губ. Його наїхала узвозна вагонетка в кар'єрі і майже розплескала його. Він вийшов з лікарні косим і подібним до конверта, такий він був плескатий і тонкий. Та скоро він зовсім одужав і перестав косити очима. Одного разу йому дуже хотілося курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка, і його хотів схопити Заяць, якому теж дуже хотілося курити. Та не встиг він добігти, як недокурок опинився в довгій руці Юхима.
— Віддай.
— Одскоч.
І Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць хотів видерти недокурок із залізних рук синьоокого велетня, але йому не пощастило, і він почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залізний мур. Юхим навіть і не поворухнувся. Він спокійно стояв і курив, доки Заяць не захекався. Тоді він плюнув на огонь недокурка і роздавив його ногою.
— Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють.
Дивлюсь, а його кулак уже гуде біля нашої хати. Він ударив бідного Зайця тільки один раз, і той опинився на землі з повним ротом крові й вибитих зубів.
Його одливали водою.
Та Кричун був дитиною в порівнянні з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село.
Коли він бився, так не висмикував коляк з тинів, а схопить тин — і нема тина, схопить ворота — і нема воріт. А коли він зіб'є ворога з ніг, то бере його обома руками за штани й піджак і б'є об землю.
Раз я іду по "чавунці". Дивлюсь, а біля будки багато людей. Підходжу ближче, і, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий і побитий. Він був п'яний, і один чоловік збив його з ніг кизиловою палкою.
У Серьоги було два брати. Вони робили на заводі і були по сажню зросту. Вони вночі прийшли до хати того, що побив Серьогу, і почали його викликати.
Це був чоловік хоробрий і винахідливий. Він узяв велику макітру, і, тримаючи її перед лицем, одчинив двері. Від граду каміння від макітри в його руках лишилося тільки денце.
Старий Гавриленко робив у кар'єрі і дуже любив випивати. Він часто танцював під акомпанемент моєї гітари доти, доки мої пальці одмовлялися торкатися струн, і завжди перетанцьовував мене.
Наш сусід, волох Арифей, посварився з ним, але він був слабосильний і помстився Гавриленкові так.
Була пізня осінь, і на дворі стояли великі калюжі.
Гавриленко просить у Арифея четвертак на горілку, але той згодився поставити півпляшки, коли Гавриленко скупається в калюжі.
І Гавриленко згодився.
Він пішов і сів до пояса в калюжу.
Арифей стоїть на сухому, танцює од радості й кричить:
— Пірнай з головою. Гавриленко пірнув.
— Пірнай ще.
Тричі кричав Арифей, і тричі пірнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей.
А Гавриленко випив і другого дня, мов нічого не було, пішов ламати крейду.
XXV.
Дядько Кирило Науменко, чоловік моєї тітки Гаші Холоденко, моєї тітки в третіх, був спокійний і мовчазний труженик. Він багато років працював на заводі, але мав і клаптик землі. Наймитів у нього не було. Замість них, фактично як наймити, день і ніч працювали його сини Ягор і Улян.
Удян вічно щось майстрував на подвір'ї або в хаті, і я ніколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайняті.
Такий був і Ягор.
Він прекрасно, з солов'їно-мрійним захватом співав:
(Продовження на наступній сторінці)