Хотів буть янголом, щоб очі
твої сіяли і мені...
А ти?! Мій дух чорніший ночі?!
Хіба ж я винен? О кати!
Ви батька кинули в безодні,
й повстанців зоряні рої
зчорніли в муці... Від сьогодні
ми оголошуєм бої
на всіх планетах вам, о чисті,
в чиїх очах думки нечисті!
Я — знак майбутньої доби.
Ви опромінені любов'ю!..
Та в жилах вам немає крові,
модернізовані раби
розпусти тонкої, що буде
між рицарів і буржуа
печаттю розкладу, де груди
сховає хутряне боа,
де ніч і день в червивій каші
вони тонутимуть, як тля...
їх зненавидить вся земля, —
й підуть на гній нащадки ваші,
в ніщо од залпів огневих
моїх нащадків дорогих...
І стане світ як повна чаша!
І він замовк. Юнак молився
і руки вгору простягав,
аж поки в травах простягайся
зорі вечірньої заграв
мечі огнисті. В роси листя,
немов у сльози, одяглось...
Та марно все. І я молився,
як той юнак, і в синь дивився,
але мовчала сумно вись...
Каїн
Ходім.
Юнак
Куди?
Каїн
Я й сам не знаю.
Десь плем'я є таких, як я,
там, за далеким небокраєм,
що тихо й холодно сія...
Жорстокий я?! Ну, був жорстокий.
Сумління докори страшні
душі моєї вбили спокій,
і я змінився... Добрий я.
Але добру я ціну знаю,
тому я й добрий не для всіх.
Я у борні за зорі Раю
себе собою переміг.
Він тут. Я чую. Тільки бачить
не можу я, бо тіні злі
між нами й ним. Та ми, юначе,
його повернем на землі!
Пройдуть віки, хоч нас з тобою
не буде вже, а може, — ні?!
Ударить час всесвітній бою,
і заклекоче все в огні...
Ми переможемо! Так треба.
Хто ми? Та ми — земний народ...
А потім підемо на небо
і Бога скинемо з висот.
ПІСНЯ ДРУГА
Од тятиви стрілі дзвеніти
дано законами труда.
Ось круг багаття троглодити
сидять. І юнка молода
тонкими пальчиками коси
в задумі чеше. Вітер злий
шпурнув в кущі її волосся,
де стежив Каїн... "Боже мій!.. —
він прошептав, як в сні. — Яка ти?!
Невже? Невже кохання це!?"
Морями дивних ароматів
йому повіяло в лице
з волосся того, що закрило
його від голови до ніг...
А листя страсно так шуміло,
і в небі місяць біг та біг,
як срібний вершник...
Тихо стало.
Заснули всі. І лиш вогонь
не спав, і дівчина не спала,
у тьмі вартуючи його.
Не спав і Каїн. Як він спати
в цю нічку зоряну посмів?!
Бо він земну, а не крилату
всім ніжним серцем полюбив.
І Каїн ніс її. Нетривко
було іти й так гаряче...
Уся в сльозах, йому голівку
вона поклала на плече.
Відстали десь погоні гули...
І Каїн тихо проказав:
"лий гаю, цить! Вона заснула..."
І на траву її поклав...
Вже даль цвіла в зорі інеї.
Заснула бранка (о любов!..),
і ніжний Каїн коло неї
мов скам'янів і захолов...
Почулись кроки... Він здригнувся,
мов скинув сон солодких дум.
Гай зашумів і мов проснувся...
Та не тривожний був той шум.
Десь потягнуло димом хати
або печери (добрий знак),
і вийшов з тіні мов крилатий,
привітний зоряний юнак.
Каїн
Як батько й мати?
Юнак
Все нічого.
Зоря як мідь.
Вони ще сплять.
Огонь горить. Я вчув тривогу
і вийшов, щоб тебе стрічать.
Каїн
Посидьмо, юнче! Що казали
вони, як вбачили тебе?..
І небо в сонці засіяло
між віт, як море голубе...
Юнак
Вони? Нічого. Лиш спитали:
"Авель, Авель, де ти був?"
Який я Авель?!
Каїн
Так прозвали
тебе вони.
Ось ліс загув
од вітру дужого. "Ну, добре, —
промовив Каїн. — На путі
зустрів її я, бивсь хоробро
за коси бранки золоті,
за ці крилаті, довгі вії,
за губ солодкий аромат...
Ми прозвемо її Марія.
Ти будеш їй, юначе, брат.
Люби її, та не за неї,
а, як мене, як дім і сад".
Авель
Так, як тебе?!
Звичайно, брате!
Яке лице її ясне!..
Вона ще довго буде спати.
Люби Марію, як мене.
І довго так вони сиділи
в гаю над юнкою. Та от,
напівзвелась вона й несміло,
неначе промінь той з висот,
у очі глянула суворі
і ніжні, ніжні, як весна.
І полетіли зори в зори:
влюбилась в Каїна вона,
як він у неї. Поруч світлий
сидів юнак. Але його
вона не бачила й розквітло
усе пила з очей вогонь,
що в волохатого над нею,
що у рябого... Так, це він,
що снився їй у млі годин,
що звав її у сні зорею.
"О, зоре моя!" — він казав
і обнімав її так млосно,
й було так солодко-незносно
в диханні голубому трав
відчуть його і груди, й губи
(о, майво мрійне вітерця!..),
і ніжність, ніжність без кінця..
Марія
Чого так дивишся на мене?..
О, не хвилюй мене, молю!..
Ти татко мій, моя ти нене,
я так давно тебе люблю.
І я. Давно про це я знаю,
з тобою виріс я немов.
Я на небесну не зміняю
тебе, земна моя любов!
Давно вже встало жовте коло
і, як їжак, повзе в блакить...
Зелений лист шумить навколо
так в жилах кров моя шумить.
Каїн
Ходім, кохана! Авель, руку
подай дружині. Так, вона
мені, на радість чи на муку,
моєю долею дана.
Марія
Ходім. Душа моя крилата,
я не спіткнусь об стовбури.
І руку Авелю, як брату,
вона дала. Гудуть бори...
Вони ідуть.
У листі кроки
шумлять і тонуть раз у раз.
Зустріло їх печери око,
огонь у ній давно погас...
Вони ввійшли й уздріли —
лева,
що впав захекано, без сил...
Під ним в крові лежали Єва
й Адам, розірваний навпіл...
І скрикнув Каїн.
Кігті звіра
знялись... Та швидкий смерті лет.
То гостра Каїна сокира
угрузла левові в хребет...
І здохнув лев...
Чорніший ночі,
заплакав Каїн. Плач, мов грім,
рвав дужі груди, мов на клоччя...
А лев лежав, і жовті очі
так люто стежили за ним,
скляні й холодні... Смерті жало
в батьків не вирвать, що німі...
А біля Каїна ридала
Марія з Авелем у тьмі...
Гули вітри, і хмар овали
тони міняли в сірій млі...
Адама й Єву поховали,
і виріс горбичок землі
над їх тілами. Бідні, милі!
Любов же ваша, як блакить.
Ви так любили, що й в могилі
смерть не змогла вас розлучить.
Вони любили. Так любити
ніхто із нас іще не вмів.
Хреста поставили б їх діти,
та не було тоді хрестів.
З Адамом зброю положили
і хутра Єви, й камінці,
що так вона колись любила
зоріть на їхні промінці,
і в руки брати, і з журбою
на них дивитися з-під вій;
вони чаруйно фарбів грою
Едем нагадували їй.
Далеко ще кінець поеми...
Пропали троє в листя млі...
І плакав вітер із Едему
над бідним горбиком землі.
Епілог
Солоний вітер з моря віє.
Пливе тонкий з печери дим.
Щасливі Каїн і Марія
живуть над берегом крутим.
Лиш море чуло гуркіт реву
і крові клекоти, коли
вони убили самку лева
і цю печеру зайняли.
Над ними неба сині шати,
під ними моря синій сміх...
Лежать наївні левенята
покірно біля їхніх ніг.
Вони лежать, малята ніби,
очима стежуть горобців.
І Авель сіть плете для риби,
узорить даль печальний спів.
ПІСНЯ АВЕЛЯ
"Далеко десь сади Едема,
пропали за гріхи чужі.
І от, молюсь я на тотема,
що в нього очі, як ножі.
Його зробила нам Марія
із камня чорного, як ніч.
Його лице журбою віє,
не схоже до людських облич.
У нього чорні й гострі крила,
немов летить він з неба в тьму,
страшна в його польоті сила...
І Каїн молиться йому.
Летить він у бажанні слави,
а десь над ним сія блакить...
О Боже милий, Боже правий,
навчи мене, як треба жить!
Куди летить цей ангел ночі?
Яких ще він чекає битв?
Йому молитись я не хочу,
тобі не знаю я молитв".
Та от, торкнув наземно вуха
у Авеля прозорий спів...
Блідий і чулий Авель слуха
хор із надзоряних світів.
ПІСНЯ ЯНГОЛІВ
"Пісня без тривоги
лине хай до зір.
Слава в вишніх Богу,
а на землі — мир.
Там, де небо тане,
Раю є сади...
Богові осанну
ти співай завжди.
Він створив це небо,
світло дав і тьму.
Більш молитв не треба
Богові твому".
Готує Каїн гострі стріли,
на них ще кремінь, а не мідь.
І спів, як пташка легкокрила,
у далечінь морську летить.
ПІСНЯ КАЇНА
"Я братовбійник?! Це — омана.
Свого я брата не вбивав.
Він ось сидить, моя кохана!
Його знайшов я поміж трав.
Синочок Авеля й Марії?!
Ні! Ти — не син!
У голубе
зняла тебе оця повія
і звідти кинула тебе.
Не одного, мабуть, дурила.
Не одного з ума звела.
Якби я вбив, було б і тіло.
Такі-то Богові діла!..
У вишині там тихо й пусто.
Едем замкнули на печать.
Не небо це, а дім розпусти.
Я більш не хочу Бога знать.
Не я, а мною він проклятий.
Я для людей Едем верну.
(Продовження на наступній сторінці)