— Апокаліпсис,— виправив Чикаленка господар,— апокаліпсис слухаю щоночі, дорогий мій... Але — нещастя... Никифір, лакей мій... зовсім спився і вже не читає мені. Нового лакея знайшли, молодого,— цей читає тепер, та вже не те... Никифір сам вірив у все, що читав. Він для себе читав, а я слухав. А цей для мене читає — без розуміння і віри... Немає в нього, дорогий мій, того почуття, що дає насолоду від читання. Важко мені тепер ночами... Перериваю читання і годинами сиджу мовчки, без слова і руху...
Коцюбинський хотів і далі слухати ці химери господаря, та Чикаленко почав розповідати про виконані ним в Києві доручення Красовського. Сам старий від того часу, як осліп, не виїздив з маєтку і взагалі не кидав своєї садиби й на кілька годин. Родина покинула його й виїхала до столиці. Нервові люди боялись ночувати в одному будинку з ним. Його безсонні ночі, що минали за голосним читанням апокаліпсису, і його не зрозумілі нікому, майже істеричні вигуки по ночах наводили жах на родичів, і вони бували в нього тільки вдень. Він спав раз на добу — з ранку до обіду.
Принесли легкої закуски, фруктів і охолодженого вина. Чикаленко одночасно їв, запивав вином і розповідав безперестану. Було помітно, що Красовський слухав його з насолодою. Вродливе обличчя сліпого безперервно реагувало на всі новини, що йому розповідалися. Він, відповідно до слів своїх гостей, то всміхався. то насторожувався і немов завмирав, то кивав головою, стверджуючи почуте, розкривав захоплено рота і розтягав у сторони за давньою-давньою звичкою свої пишні світлі вуса. При цьому очі його немов дивились над головами присутніх, на стіни, з яких давно вже родичі познімали й повивозили картини і там на вицвілих шпалерах залишились лише темні тіні та гвіздки. Взагалі за родичами попливло все багатство Красовського, і в маєтку давно не лишилося золота, хіба що золоті рибки в акваріумі на веранді...
Потім, після вина й закуски, Чикаленко, що таки неабияк розпарився від сонця й подорожі, попросився відпочити і пішов десь на канапу. Коцюбинський зійшов у сад, що здавався йому великим і привабливим.
Сад і справді був цікавий і — на великий подив Михайла Михайловича — повен квітів, висаджених на добре впоряджені газони і просто понад доріжками. — Для кого зберігається і впорядковується цей чудовий куток? — запитував себе Михайло Михайлович.І незабаром побачив старого садівника, що порався біля грядок з квітами. Коцюбинський пішов просто до нього.
Старий працював у Красовських ще з молодих літ. Коцюбинський довідався, що від пана є наказ ретельно доглядати за садом, пильнувати дерев і особливо квітів. За пановим наказом були збудовані великі теплі квітники, де розводилися незнані в цих краях рослини. Пан хотів, щоб про його квіти була слава по всіх довколишніх повітах. Так пояснив панську примху садівник.
— А чи господар любив квіти і сад, коли мав зір?
— Ні, пане,— відповів садівник,— не любив ніколи. Та й найменшої прихильності до них не мав. Навпаки. він не раз умовляв стару пані, яка зараз у Петербурзі, щоб вона звільнила мене з роботи, бо садівник їм, мовляв, непотрібний. Але пані не погоджувалась. А тепер пан викликає мене щодня і розпитується про квіти. Він навіть пам'ятає назви найцікавіших сортів і часто дарує їх своїм знайомим, що приїздять до нього, або розсилає іменинні букети по сусідах-поміщиках. У пана багато примх...
Але то були не примхи. Коцюбинський уже збагнув сліпого пана. Квітами він приваблював до себе людей, що їх хотів чути коло себе якнайчастіше. Від гостей він довідувався про все, що знали і про що чули вони.
Михайло Михайлович не сказав про свої думки балакучому садівникові. Почастувавши його цигарками, він запитав:
— А як він позбувся зору?
— Від переживань. Кожен на його місці захворів би. Коли в дев'ятсот п'ятому пішли непорядки по селах, почав народ бунтувати, то панову економію палили чотири рази. Двічі мало не згорів сам Красовський — його врятувала челядь. Вчетверте, як підпалили стайні з кровними орловськими рисаками та комори з пшеницею, то вранці пана одвезли до лікарні. Казали, що він став несповна розуму. Та, мабуть, брехали: повернувся він при розумі, та темний, до очей якась вода підпливла й заступила йому світ. То вже куди не возили — і по лікарнях і по монастирях — не зарадило. Від тих часів і не спить він ночами. Кажуть люди, які біля нього прислужують, що це він маєток стереже...
Коцюбинський не міг нічого відповісти. За давно виробленою звичкою він уже в думках вникав у внутрішній світ старого дивака і, здавалося йому, розумів до кінця цю людину. Тепер йому зрозуміло, чому не спить по ночах Красовський: боїться, що прийдуть мужики і знову підпалять маєток і спалять його самого. Сидячи в кріслі і слухаючи апокаліпсис, він, певне, прислухається до кожного звуку вночі, до кожного кроку поблизу, і жах проймає його, коли він не розпізнає, кому належать несподівані кроки... Розбурханий і знервований страшними химерами Іоанна Богослова, ночами він раз у раз зазнає жаху і панічно борсається в своєму тісному кабінеті. І так кожної ночі в довгі роки, що минули, і майбутніми, мабуть, недовгими вже роками.
Він подякував садівникові, що з радістю показав йому своє квіткове царство, і пішов поблукати садом. Думки про Красовського не покидали його. Треба було трохи розвіятися. Коцюбинський вирішив вийти з саду на поле, оглянути місцевість. Але, на великий свій подив, йому не пощастило вийти: скрізь був високий паркан з набитими вгорі цвяхами, що грізно стирчали вгору. Але ж мусила десь бути хвіртка...
Коцюбинський пішов під парканом, шукаючи виходу. Він продирався крізь чагарник у глухому кутку саду і раптом почув притишене гарчання псів. Схоже було, що вони пожирали якусь їжу і, давлячись шматками, глухо гарчали. Михайло Михайлович хотів повернути вбік, але цікавість перемогла. Він пройшов ще кілька кроків уперед, до останніх кущів глоду і бузини. Обережно .розгорнув руками густі гілки і спинився вражений.
За кілька кроків перед ним, у невеличкій по площі високій загорожі, стояв пан Красовський серед зграї великих зголоднілих псів. Лакей тримав високо на плечі лозового кошика і подавав панові шматки сирого м'яса і кістки. Красовський спритно намацував шматки і розкидав на різні боки. З десяток псів, що кожен з них був не менший за середнього вовка, підстрибували за шматком, гризлись і впиналися один одному в горлянку; відскочивши вбік, давились м'ясом і потім знову скажено кидалися в гурт.
На піднятому обличчі Красовського, осяяному сонцем, грала усмішка.
Коцюбинський пустив з рук гілки чагарника, і видовище зникло. Тільки глуха метушня і гарчання псів переслідували його.
Залишатися тут довше було важко. Він поспішав. Треба було знайти Чикаленка й тікати, тікати з цієї божевільні.
Біля газонів його спинив садівник.
— Якщо, пане, залишитеся тут ночувати, то — щоб знали — уночі краще не виходити з будинку...
— А то чому?
— В садибу випускають псів... То гірше за вовків...
— Розумію... дякую...
І Михайло Михайлович пішов до веранди. Але Чикаленка в домі не знайшов. Той уже прокинувся і вийшов собі поблукати по садибі. Михайло Михайлович трохи почекав його і поволі пішов на розшуки.
Йому не пощастило: він знайшов Чикаленка, коли той розмовляв з Красовським на лаві в саду,
— Спека минула, нам би слід їхати, — сказав Коцюбинський.
Чикаленко на знак згоди тільки мовчки кивнув головою, щоб не спиняти Красовського, що, певне, не почув Коцюбинського і говорив собі далі:
— Іоанн Богослов на острові Патмосі бачив чудесні марева, в яких повинні ми вбачати божественне начало, руку провидіння, що підняла завісу над історією, по якій дано людству плутатися тисячоліттями. Ніхто не знає — сьогодні, чи завтра, чи через тисячу літ почнеться нова ера, яку в апокаліпсисі і названо царством Христа. А перед цим буде вік темноти і бунтарства людського духу. Хто доведе, що вік цей не розпочався... І в чому сьогодні наш порятунок? Розум людський сьогодні неспокійний і борсається між абсолютною покорою і сатанинським повстанням... Коли ж ждати загибелі — вдень чи вночі, коли спить дух ста сорока чотирьох тисяч людей, мічених Христовою печаткою?.. Ніхто не знає, ніхто не скаже... — Він на одну мить спинився.
Михайло Михайлович багатозначно глянув на Чикаленка, і вони, не чекаючи кінця мови Красовського, почали прощатись. Красовський стривожився, заметушився, але затримувати не зважився.
— Надходить вечір, пора, — промовив Михайло Михайлович і пошкодував, що сказав: він помітив, як раптом притих Красовський. При згадці про вечір з обличчя його зникла усмішка і на все ще піднесене обличчя лягли тіні суму й покори.
Біля фаетона Михайла Михайловича чекав садівник з букетом чудових, рідких у цих краях квітів.
— Що це? — запитав Чикаленко.
— Це, — Коцюбинський хвилину подумав і з притиском на кожному слові продовжував, — поміщика Красовського химера...
Але фаетон уже котився рівною вкоченою дорогою, і вечір перетинав їм шлях.
Обидва мовчали. Ще не розвіялись важкі враження сумної гостини.
Хотілося Михайлові Михайловичу висловити своєму приятелеві думку, що все не покидала його: отже, поміщик Красовський уже не вірить людям і тому боронити своє життя довіряє тільки звірам. Але не сказав цього Коцюбинський, бо хоча Чикаленка в бурні роки і не палили селяни, але хто знає, як він зумів тоді врятувати своє майно і життя.
(Продовження на наступній сторінці)