Михайло Михайлович стояв на місці, здивований і вражений. Він схаменувся, коли Грінченко вже зник за деревами.
Прикро й образливо було Коцюбинському. Відчув він, немов знову прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами ї такою дорогою ціною заспокоєне до цього. Серце, що завжди тримало його в своїх ненависних путах. І почував, що треба, і не міг рушити з місця, щоб піти і скласти пробачення перед своїм опонентом, якого міг вважати тут за гостя.
Він хвилювався і гнівався на себе, що за довгі роки виховав у собі міцну звичку бути завжди делікатним і лагідним з людьми. Ця звичка немовби неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. І він не міг поводитись з людьми так, як підказувала його невгамовна душа.
Серце й на хвилину не пускало його з своїх пут...
Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись і карало жорстоко за неслухняність.
Він не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить гаряче і нестримно в кабінеті у чернігівського поліцмейстера. Він вимагав, лаявся, погрожував ославити поліцмейстера на всю Росію,— він не пізнавав сам себе. І перед всесильним поліцаєм він здобув перемогу і домігся дозволу на лекцію, потрібну для "Просвіти". Два дні після того він не міг звестися з ліжка, стогнучи від болю. Серце карало його за непокірність.
"Ну, заспокойся, заспокойся",— в думках промовляв він, притискаючи долоню до грудей, і повертався поволі до маєтку.
Ледве рухаючись, він зайшов до великого будинку посеред парку, де йому відведено було покої, і, виснажений, упав на ліжко. Будинок був порожній. В десяти кімнатах він жив сам.
І нікому тепер було запалити йому світло й подати склянку води.
Уночі, не заплющивши очей і на хвилину, він прислухався до стривоженого серця і думав про те, що все життя він примушений буде пристосовуватись до нього і немов жити для нього.
А може, він помиляється? Може, він занадто закопався в свою самотність і не помічає справжнього життя? Може, помиляється він, влаштовуючи собі з панської ласки тут відпочинок?.. Ну, що ж, він піде до людей і сам говоритиме з ними...
Так настав ранок...
Коли прийшла економка, Коцюбинський довідався, що Грінченко виїхав ще вночі, щоб встигнути до нічного поїзда... Але він певніше за економку знав причину несподіваного виїзду несподіваного гостя.
Того дня Коцюбинський не підводився з ліжка. По лікаря було далеко їхати, і Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Він завжди мав при собі на такий випадок краплі і після них лежав годинами, мовчки, нерухомо, з заплющеними очима, немов у глибокому сні, хоч і не засинав. А коли через два дні підвівся, в нього вистигло рішення.
До обіду він сидів у парку на ослоні. Не виходив у поле, хоч почував себе знову при силі, і не гукав своїх постійних супутників.
По обіді пішов на село. Була неділя. Село розважалось на вулиці. На Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Він не бував ще на селі. Цілих два тижні прожив у маєтку і не приходив до людей. Почував на собі зацікавлені погляди. Тепер він щодня ходитиме до них! Тепер!..
Але в нього не було тут знайомих. Він ще пам'ятав ім'я селянина, в якого купив квіти. Ну, що ж, піде спочатку до нього. Розпитався дорогу і рішуче скерував туди свої кроки.
Ще здаля помітив, як люди через лісу зазирають у двір знайомого йому селянина. Ті, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й собі.
"Щось трапилось,— подумав Коцюбинський.— А може, в нього весілля?.. Ото якраз потрапив на свято й на люди... А проте ще далеко до весільних місяців".
Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однім вікні на вулицю, кособока, вона була підперта двома сохами, а збита набакир стріха була без жалю обсмикана.
Більш ні до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз біля воріт, серед немало здивованих його появою людей. Він відсунув планицю, що правила за ворота, і спинився вражений. У дворі на призьбі сидів знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних штанях і перелякано затуляв обличчя руками. Урядник стояв біля нього і бив навідліг селянина по обличчю. Тут же метушилася вагітна змучена жінка і, не перестаючи, вигукувала:
— А боже ж мій!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!..
Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловіка, залементувала дужче. Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник, стурбований появою пана, якого він зустрічав у маєтку, сам покинув знущатися. Він побачив розгніване і люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського, виструнчився і, певне вважаючи його через військові вуса за офіцера, доповів:
— Казну обманює, ваше благородіє...
Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним і собі зайшли до двору. Хтось із людей пояснив йому:
— У дядька за недоїмку вчора ялівку забрано і розписку дано, що недоїмки сплатив... А корова ніч перестояла у волості та й дуба дала. Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав урядникові одібрати назад розписку.
— Людоньки, рятуйте!.. — знову заголосила жінка.
— Ваше благородіє,— гарячився урядник,— за збиток казні хтось же повинен одвічати...
— Суд розбере,— похмуро і з тихою злістю відповів Михайло Михайлович.— А про вас я доповідатиму, де слід, за бійку,— глянув він на урядника і тихо пішов.
Ідучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце.
І довго ще чув дедалі глухіше розпачливе жіноче голосіння: "А людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?.."
Того ж дня Коцюбинський склав речі і вже зібрався був замовляти коней. Відпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися двері і з шумом та вигуками, трохи напідпитку — певне, з нагоди неділі — увійшов сам Чикаленко.
— Не сподівалися?.. — загукав з порога і потім, вхопивши обома вогкими від поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до своїх покоїв.
Нічого не лишалось, як продовжувати "відпочинок". З Києва Чикаленко повернувся не сам. В залі на Коцюбинського чекали дві дорослі панночки: Чикаленкова небога і її подруга по гімназії. Ще в дорозі вони нахвалялися Чикаленкові, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивної самітності. Незабаром їм довелося відмовитись від свого наміру: Михайло Михайлович заявив, що йому більш до вподоби ходити на прогулянку самому, йому дали спокій. Навіть Чикаленко більше не набридав своїми занадто одноманітними розмовами. Дівчата казали, що вони не від того, щоб хоч вечорами розважатись розмовою, але Коцюбинський делікатно відмовився. Сама присутність зайвих людей у маєтку заважала йому, нервувала, і він думав про те, щоб поїхати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого маєтку.
Леонтовкч був багатий землевласник і капіталіст. З самого початку Коцюбинський не поїхав до нього, бо не хотів опинитися серед суєти і людей, що могли бути в його маєтку. Крім того, Леонтович, якому був заборгований Коцюбинський, допоминався від нього закладної, а вона не була ще складена, їхати без неї тепер було йому незручно.
Тоді Михайло Михайлович остаточно зважився: він залишається в Чикаленка аж до кінця місяця і навіть більше — разом з господарем він побуває в довколишніх повітах.
Бракувало тільки грошей. Він написав дружині до Чернігова, щоб вислала карбованців з десять. Щодо грошей, то хоч і був він акуратний та ощадливий, але ніколи не мав їх на свої навіть найперші потреби.
Чудесна була подорож степом кілометрів за двадцять до одного сліпого дивака-пана, їхали фаетоном без панночок: ті побоялися спеки. Михайло Михайлович міг пряжитись на всякому сонці, що давало йому тим більшу насолоду, чим дужче палило.
Достигали неосяжні ниви. Неначе в глибокій задумі, хилився налитий колос. Щось обмірковував дорогою Чикаленко. Його немолоде обличчя, з невеличкими вусами, було замислене. Він мовчав.
Чикаленко був ліберальним паном, полюбляв бравірувати своїм демократизмом і любов'ю до українського селянства. Фінансував київську газету "Рада" і був одним з її редакторів. До маєтку наїздив не так часто, більше жив у Києві. До того ж мав ще один маєток на Херсонщині.
В Києві мав знайомства серед інтелігенції різних відтінків. Був одним з організаторів "Товариства допомоги науці і штуці" і любив, щоб говорили про нього як про українського мецената.
Тепер він хотів показати Коцюбинському свого загадкового сусіда, про якого вже й раніш було між ниви немало розмов.
Поміщик Красовський, до якого вони їхали, зустрів гостей, стоячи на ганку з довгою палицею в руках, без кашкета і піджака. Він простягав їм руку, хоч гості були ще кроків за десять. Красовський був сліпий. Прозорий погляд його відкритих очей був звернений кудись над головами людей, і складалось враження, що Красовський бачить... Та це лише здавалося: три роки тому він втратив зір і — назавжди. Коцюбинському було неприємно бачити сліпу людину, бо в нього самого в Чернігові залишилась сліпа мати.
Всі троє пройшли до вітальні.
— Все по-старому? — питався Чикаленко. Тут він провадив розмову, а Коцюбинський лиш зацікавлено слухав.
— По-старому, як раніш, дорогий.— І Красовський сумно хитав сивою головою. Вітер крізь відкрите вікно ворушив його розкішну сиву чуприну, і коли б не прозорі очі, він здавався б вродливим.
— Біблію читаєте?
(Продовження на наступній сторінці)