— Все збираюся спитати вас про Горького. Коцюбинський не здивувався. Він часто давав Камищукові свої книжки і пам'ятав, що в старого тепер його збірники "Знание", де вперше надрукована "Мати" Горького. Він розповів про свою зустріч з великим письменником на Капрі, розповів, як там працює Горький.
— А скажіть, Михайловичу... по неграмотності докучаю вам своїми балачками... Горький з самого життя списав Павла і стару Нилівну, чи просто вигадав?
— З життя сормовських робітників...
Камищук раптом полегшено зітхнув і жвавим, радісним голосом почав висловлювати думки, що хвилювали його, видно, раніше.
— Значить, тільки назвав інакше, щоб люди, бува, не пізнали... Бо за такі діла вдасть не милує... Я так і думав, що все описано так, як було, та все ж, по неграмотності, сумнівався... А що, мовляв, коли вигадано? Мати Павлова, бачте яка, думку синову людям понесла, побачила, де правда, а де розбій, і їй радісно було за сина муку прийняти... Михайловичу, та це ж із самої жизні нашої... Сина закували, значить, мати чи там... батько, коли є, мусить діло його провадити, не поступатися й трохи... Михайловичу, книжки я прочитав, а не віддам зразу... Хай ще полежать. Тільки ви не сумнівайтеся, я їх нікому... Сам читатиму. І поверну вам в порядку, акуратно...
Він знав, що Коцюбинський любив, щоб його книжки мали охайний вигляд.
Камищук оглянувся довкола й притишеним голосом промовив:
— А ще обіцяли ви мені одну книжечку, Михайле Михайловичу, про селян... Якою дорогою йти сільській бідноті. Ще торік обіцяли. Тільки не сумнівайтесь нікому не дам і нікому не скажу, що брав у вас... Мабуть, забули про обіцянку.
Але Коцюбинський не забув. Він і справді обіцяв ще торік Камищукові брошуру Леніна "К деревенской бедноте". Цю брошуру, видану в Женеві, подарував Коцюбинському в Києві в 1905 році один знайомий партійний діяч, який прочитав перед тим першу частину "Fata morgana". Після цієї брошури Михайлу Михайловичу здавалося, наче хтось одсмикнув завісу з картини його села, і він побачив як ніколи ясно саме його гаряче серце, його прагнення й мрії. З того часу він почав стежити за судовим процесом вихвостівських селян, виїздив на судові сесії до інших міст губернії. Як усе це допомогло йому!
Брошуру Леніна він дав знайомим на село читати. Але тепер вона була знову в нього.
— Гаразд,— сказав він Камищукові,— днів через чотири я вам дам її прочитати.
І подумав: "Та хіба ж можна було б не дати старому цю книжку".
Камищук скрутив помацки цигарку і навіть струсив долонею розсипану махорку з колін, хоч її уночі й не було видно.
— Михайловичу,— протягнув він майже пошепки.— Хочеться мені розказати вам про своє діло... Посидьте трохи... Нікому не говорив я, боявся...
Коцюбинський повернувся до нього обличчям, і Камищук зовсім тихо промовив:
— Сина в мене, Григорія, поліція забрала... Попервах держали в тюрмі в Чернігові, а це затребувано у Київ. У Лук'янівській тепер. Трусили в хаті, питалися про бомажки якісь... Нічого не знайшли. Вирядився у Київ — передачу возив, клопотався, щоб пустили до Григорія побачитись. Передачу взяли, а до нього не пустили: слідство іде провадять...
Камищук трохи помовчав і додав:
— Зійшлося нас біля тюрми, старих, сила-силенна... Багато тепер таких батьків у Расєї...
— А на чиєму заводі працював Григорій останнім часом? — запитав Михайло Михайлович.
— Та у Хоменка ж.
Перед світанком вони пішли вниз. Серце не вгамовувалося. Каюта нагадувала тюрму, камеру-одиночку. Три кроки вперед, три назад... І здавалося йому, то він теж в'язень, замкнений, забутий і нерозгаданий, бо одні не хочуть збагнути його, а інші про нього мало знають... Не вирватися йому з своєї самотності, як з тюрми. Горький... Але до нього тисячі, тисячі верст!..
Чути, як стугонить шатунами машина. Продирається вперед пароплав. Покотом лежать довкола люди, стогнуть уві сні, стискують щелепи, ворочаються, наче в муках.
Ясним ранком пришвартувався пароплав до чернігівської пристані. Самітно зійшов з пароплава Михайло Михайлович і пішов, бувши не в силі відмахнутися від своїх нічних дум.
Дома, в своєму кабінеті, на робочому столі він знайшов запечатаний лист. Коцюбинський розірвав конверт і вийняв аркуш поштового паперу. Радісний і зворушений, прочитав:
"Дорогой Михаил Михайлович!
Скажу попросту — очень я доволен, что встретил Вас и большую симпатию вызвали Вы в душе моей!
А. Пешков".
Але впорядкувати думки було важко, неможливо. Хто знає — може, він належить до типу людей з природженим неспокійним мисленням? Можливо, все це від того, що він хворий на десяток хвороб і один місяць капрійського повітря не надовго освіжив його. Він тільки знає, що рік у рік йому важче.
І ось, коли прочитав листа від Горького, листа з далекої-далекої далини, — здалося йому, що серед хмурої грізної ночі хтось близький і дорогий простягнув йому руку і привітав, як брат.
Щодня приходив він до Олексія Максимовича, і один одному щиро звіряли вони свої діла і мрії. Він певен: коли Горький простягає йому дружню руку — значить, він вартий цього рукостискання. Це — винагорода йому за його надто велику частку страждань. Він був там, дихав тим повітрям тоді, коли погляди найвидатніших культурних людей звертались туди з надією і подякою.
Коцюбинський пригадав Франкові слова про Горького, і йому було радісно, що й знаменитий галичанин оцінив і зрозумів до кінця капрійського вигнанця. Син коваля, галицький колос рідного слова теж не побоявся навколишньої рутини, консерватизму і висловив своє поважне слово дружби й приязні до людини з серцем Данко і бунтівливим почуттям буревісника.
Але що треба робити?
Тепер він знав прекрасне, повноцінна життя, і туга за ним часом хвилювала його. Та він був безсилий покинути тихий Чернігів, город сіверян, що ховався в лісах і тванях осторонь великих доріг.
Біля будинку земства зустрів Марину. Прозорий осінній ранок міцно бадьорив. Був добрий настрій. Та вона боялася спізнитись на роботу. В місті починали ходити якісь чутки про її сестру Надію, а через це і на неї починали позирати скоса в земстві, їй не треба псувати собі репутацію хорошої працівниці.
Вона була рада, що бачить Михайла Михайловича в доброму настрої. Сьогодні вона не мала для нього нічого радісного. Останніми днями її сестра внесла в родину смуток і роздум. Це почалося з дня арешту Григорія Камищука. І тому, коли Коцюбинський запитав її про Надію, вона розповіла те, про що догадувалась.
— Знаєш, мені здається,— сказала вона,— що, окрім підпільної роботи, в Надії й Камищука були й інші зв'язки.
— Що з нею?
— Четвертий день не виходить з дому, удає хвору.
Я знаю, що вона зовсім не хвора, і це лякає мене. В Надії надто сувора вдача. Так легко вона не поступиться перед припадком розпачу.
— Я знаю Надію і не вірю в її розпач,— відповів Коцюбинський. — Депресія невластива таким людям. Можливо, просто якась думка надто владно опанувала її.
— Ти ж знаєш, у нашій родині Надія для всіх здається загадковою. І що далі, то більше... Мати страждає через Надію, бо вважає себе винною в її вихованні. Тепер Григорія перевезли до київської тюрми, і Надія теж збирається до Києва. І я певна: вона давно вже поїхала б, коли б не остерігалась: адже про неї є різні непевні поголоски і, очевидно, вона під негласним наглядом... Звичайно, їй не слід їхати зразу вслід за Григорієм.
— Добре, що вона не виїхала. Я зустрів старого Камищука, і він казав, що Григорія цими днями знову перевозять до Чернігова. Так і перекажи Надії і передай їй мій привіт. Скажи, що я хочу з нею поговорити.
Марина вдячно подивилась в очі Михайлові Михайловичу.
— Ти хочеш трохи втішити її?
— Ні, я хочу допомогти визволити з тюрми Камищука.
— Не збагну... Як?
— Як — не знаю... Буду радитися з досвідченими людьми.
Думка про звільнення Григорія Камищука виникла в нього відразу, як тільки він почув про його арешт. Тепер у нього вистигло остаточне рішення: він мусить взятися за цю справу сам. З часу, коли він уперше зустрів Григорія на літературному вечорі в минулому році, вони бачилися часто. Іноді він разом з Надією заходив до Коцюбинського, вони розмовляли цілими годинами. Потім набирали з його бібліотеки книжок і йшли. Михайло Михайлович знав, що його книжки читають вони не самі. Коцюбинський вірив у здібності Григорія. Певен був, що тюрма не приглушить його молодого революційного настрою, а запалить його ще дужче. Та допомоги він ще потребує.
Увечері Михайло Михайлович бачив у цій справі адвоката Чижа.
— Денисе Захаровичу,— спитав Коцюбинський,— скажіть, хто має право у нас звільняти злочинців? Чиж здивувався. .
— Хто ж — прокурор, суд, губернатор, сам цар. Багато людей можуть робити це, але ніхто з них не бажає використовувати своє право.
— Ну, на них я не можу розраховувати: мій протеже — політичний. Це робітник з махоркової фабрики Хоменка...
— Так, чудесно!— вигукнув Чиж — Це одоробло Хоменко може тут вам зарадити краще, ніж прокурори й губернатори... За що взято робітника?
— Його обвинувачують у підбурюванні робітників до страйку якраз тоді, коли фабрика підрядилась постачати армії... Ну, а ще закидають йому поширення нелегальної літератури.
(Продовження на наступній сторінці)