Вже напередодні археологічного з’їзду Коцюбинський довідався, хто саме з просвітян готується вітати з’їзд. Він негайно заявив, що в тому разі, коли це робитиметься від імені "Просвіти", він вийде з ради і взагалі покине товариство. Частина членів ради схвалювала тактику Коцюбинського, інші висловлювались проти нього. Були й такі, що утримувались і мовчали, але в їх мовчанці було мало втіхи.
Наближався день відкриття з’їзду. Чекали на графиню Уварову. Чернігівські вірнопіддані поводились нахабно і зухвало. Попи по церквах виголошували проповіді про "богоспасаємий град Чернігів і його тисячолітні святині".
Перед самим з’їздом приїхав у ролі почітного гостя відомий журналіст і не менш відомий чорносотенець Анатолій Савенко. Він співробітничав у таких погромницьких органах, як "Киевлянин" і "Новое время". З’їзд міг стати головною подією для преси.
Савенка зустрічали з помпою на вокзалі вузкоколійної залізниці, що зв’язувала Чернігів з Крутами. Напередодні з’їзду ввечері його прийняв у себе губернатор.
Чимала частина місцевої інтелігенції вважала ці дні історичним святом для рідного міста. В зв’язку з цим "святом" багато єврейської людності заздалегідь обачно утекла з Чернігова…
Нарешті відкрився з’їзд. Головувала на урочистому засіданні графиня Уварова.
Розкопали десь древнього Іловайського, що сам по собі нагадував археологічну знахідку. На з’їзд він з’явився у віцмундирі, підтримуваний попід руки. Його появу зустріли навіть віршом:
Вот воитель всех варяг
Наш учитель Иловайский…
Активізувався серед своєї групи вірнопідданих губернський предводитель дворянства Комаровський.
А в залі з ненавистю шукав своїх супротивників невгамовний і ексцентричний Савенко.
З’їзд був оголошений святом російської православної інтелігенції. Михайло Михайлович відразу ж назвав це збіговище образою для кращої, демократичної інтелігенції і насильницьким приниженням її перед жандармським чоботом.
І справді. Коли серед численних привітальних телеграм — від митрополита Флавіана, Сухомлинова, генерал-губернатора і інших — почали читати телеграму чернігівського земства, її не дали закінчити. Ледве встигли прочитати: "На світанні нового життя вітаємо вступ у друге тисячоліття славної історичної путі. Будемо вірити в поліпшення умов нашого життя...", як зала дворянського зібрання, де лише годину тому всі в побожному настрої вислухували урочистий молебень на честь з'їзду, задвигтіла від гуркоту, вигуків, метушні. Чорносотенні делегати влаштували шумову обструкцію, намагаючись не дати пролунати в залі жодному "єретичному" слову.
А хтось із делегатів виліз на стільця і, перекриваючи всіх своїм басом, горлав на всю залу: "Чорний ворон ніколи не почервоніє..."
Якийсь дідусь намагався підтримати цей вигук своїм хрипким "ура", але його не почули...
І протягом усього з'їзду голос передових учених звучав кволо і потопав у шумі збіговиська.
Коли організатори з'їзду спробували через місцеву українську інтелігенцію влаштувати виступ видатних кобзарів, то Коцюбинський та ще дехто з кола їх знайомих доклали всіх зусиль, щоб ця спроба зустріла бойкот. Співці народу не повинні були виступати перед цими людцями.
В ці дні Коцюбинський був знервований. Марина помічала це й розуміла причини. В статистичному бюро під час роботи вона поклала йому на стіл записку: "Вгамуй свої нерви й не хвилюйся: однаково ти безсилий боротися з ними. А допомоги тобі ніхто не подасть..."
Так, треба було діяти, боротися... Та він не знав, з ким і як.. В дні загального приниження культурного Чернігова він ходив пригнічений і лютий. Просвітянські "спільники" відмовились слухати його порад. Більше того: зібралась група, яка піднесла з'їздові урочисту адресу і взяла активну участь у засіданнях "археологів". Розлютований Коцюбинський підняв у "Просвіті" бурю і назвав цих людей негідниками, а з'їзд — напівхуліганським. його лайка на адресу з'їзду набула розголосу.
Слід було чекати неприємностей. Та не до них було тепер.
Він викликав до себе в земство Чижа. Вони замкнулися в кабінеті.
— Коли закінчується це хамство?
— Кажуть, сьогодні ввечері,— відповів, як завжди спокійний, але готовий до всього гострого і уїдливого, Чиж.
— На завтра я скликаю раду "Просвіти"... Я не хочу більше бруднити своє ім'я співробітництвом з друзями чорної сотні. Я ставлю своєю метою боротьбу з ними як і з тими просвітянами, що хочуть повести нашу культуру шляхом Грінченка, Пчілки і подібних до них. І якщо їх більшість у проводі "Просвіти", то, щоб з ними боротися, треба спочатку покинути "Просвіту".
Чиж сидів у своїй улюбленій позі — потонувши в глибокому кріслі. Він поклав ногу на ногу, потягнув себе за вуса і поволі й глибокодумно проказав:
— Я теж не хочу мати нічого спільного з цими людьми.
Після служби вони обидва пішли до "Просвіти" — треба було організувати на завтра термінове засідання ради.
Ввечері другого дня Коцюбинський, ретельний, як завжди, з'явився на засідання точно о восьмій. Але ще нікого не було. З'явився Чиж і відразу ж поринув у крісло, з якого тепер стирчали по сторонах тільки гострі кінці його вусів. Коцюбинський чекав. Він опанував себе в такій мірі, що навіть зміг сісти за свою чергову роботу. Взагалі після вчорашньої розмови з Чижем він почував себе міцнішим і рішучішим. Він знав, що дехто його підтримуватиме.
Члени ради не сходились. Коцюбинський розумів: усі знали, в якій справі їх кликано і, певне, вирішили не приходити зовсім. Проте, згодом прийшло кілька прихильників Коцюбинського і дехто з опозиції. Прийшли Сулима й Прокопенко, певне, з метою розвідати, що робиться в "Просвіті". Було ясно: засідання навмисне зірвано. Більшість членів ради, очевидно, була зацікавлена відкласти важливе засідання на невизначений час.
І справді, почав дехто говорити про те, щоб відкласти засідання ради. Михайло Михайлович обурився. Він говорив рівним, але підкреслено гострим тоном. У цьому тоні відчувалося велике обурення людини, що зважувалась не спинятися ні перед чим.
— Якщо їх більшість...— промовив він з виразом гидливості на обличчі...
— Кого? — перервав, виступаючи наперед, Прокопенко.
— Тих, що разом з вами, пане, вітали хуліганський з'їзд, тих, що хотіли б посадити Україну на чумацьку мажу, тих, що аплодують у залі суду вихвостівським дукам. Я не бажаю сидіти з ними отут, за цим громадським столом...
В кімнаті здійнявся галас, якого ще ніколи з часу заснування "Просвіти" тут не було. Галасували, вигукували образи на адресу голови товариства Коцюбинського, сперечалися між собою.
Тільки Чиж за весь час не прохопився жодним словом — все сидів у кріслі в тій же позі, тяжко замислений і мовчазний. Якась думка чи здогад ніби прикували його до крісла.
Ніхто не намагався вгамувати десяток розпалених людей.
Серед вигуків і галасу недругів і друзів Коцюбинський з підкресленим спокоєм склав свої папери до шухляди, замкнув її, поклав ключа на стіл і мовчки, не поспішаючи, вийшов.
Дома в передпокої побачив чуже пальто і бриль. Його зустріла сестра Лідія.
— Чиє це?
— Пана Василевського.
Коцюбинський мовчки й розгнівано повернувся й пішов з хати. Лідія вийшла за ним. На ганку вона взяла його за руку.
— Ти йдеш? Незручно... В тебе гість.
— Це не в мене... Чого йому треба?
— Він приїхав запросити всіх нас і тебе до себе в маєток на "Вовчу гору".
— Лідія! — раптом лагідним і тихим голосом промовив Михайло Михайлович. Він любив свою хвору сестру.— Ти знаєш, мені надто неприємно зустрічатися з цим паном. Не до смаку мені його вдача, його життя, фізіономія,— все це тільки дратує мене... Я знаю його понад двадцять літ і не хочу його приятельства... Я повернуся пізніше... Думаю, він довго не буде.
— Дозволь і мені піти з тобою.
— Не слід... Відпочивай. Мені треба походити самому.
Стукнувши хвірткою, пішов він до міста, а потім повернувся й поволі рушив на Холодні Яри, до порожніх закутків і безлюдної Болдиної гори.
Уже кілька років він намагався не зустрічатися з поміщиком Василевським.
З ним познайомила його Віра Іустинівна ще до їх одруження, в Києві, і Василевський мав два маєтки — на Полтавщині і біля Чернігова на хуторі "Вовча гора", де якось гостювали на запрошення господаря й Коцюбинські.
Він був уже літньою людиною, мав виплекане обличчя й носив широку м'яку бороду. Скидався на переодягнутого попа. Він і справді був дуже релігійний, хоч і видумував, відповідно до моди, всілякі мотиви для своєї побожності. Це, звичайно, не заважало його численним судовим суперечкам з селянами за потрави, підпали, крадіжки. Особливо боявся він підпалу. Після дев'ятсот п'ятого року селяни майже кожного літа після жнив пробували пускати панові червоного півня.
Його святенність була огидна Коцюбинському, і він не йшов ні на яке зближення з Василевським, незважаючи на всі спроби дружини. Після одного випадку в гостині у власника чернігівських тартаків і махоркової фабрики Хоменка Михайло Михайлович поклав собі уникати всякої зустрічі з Василевським.
(Продовження на наступній сторінці)