— Сину мій...
Дмитрик в цей час повертався додолу з лугу.
— Сину мій...
Дмитрик підійшов до Матері і простягнув їй пучечок незабудок. Мати затремтіла, відсахнулася від хлопчика, а потім охопила руками Дмитрикову голівку...
— Де ти так довго барився, Аведику любий мій? Незабудки навіть не зів'яли, а стільки літ.
Аведикова мати вернулася додому, у Вірменію, а Дмитрик з того часу дуже полюбив Аведика...
Сидить на березі річки і говорить собі з товаришем.
— Аведику, любий Аведику, ходімо впросимо мою маму, щоб узяла нас із собою до Бережан.— Дмитрик благально дивиться на своє відображення у свічаді.— Аведику, біжім...
Мама поралася на кухні. Вони влетіли крізь відчинені двері, але мама побачила перед собою тільки свого сина, бо Аведик, хоч дуже подружив з Дмитриком, але жив тільки в його серці.
— Мамо, візьміть в неділю до міста...
— Візьму, візьму, синку...
— Як чудово, Аведику, ми пошлемо фото твоїй мамі.
Аведик ще більше зрадів і на радощах закрутив Дмитриком.
— Аведику, а коли ти був такий, як я, то був схожий на мене?
— Хіба ти забув, що казала моя мама,— схожий ти на мене.
— Не забув...
Дмитрик пригадав, як сиділа мати Аведикова в конторі колгоспу. Щось розповідали їй люди, а вона весь час дивилася на нього.
Дмитрик пришле їй своє фото. Завтра поїде до міста, щоб сфотографуватись. Відішле голубого, як небо Вірменії, конверта, і буде йому сумно, що Аведик не може вернутися додому, до матусі. Бо залишився навічно тут, на землі, за яку віддав своє життя.
Аведика немає. Але він є.
Дмитрик подивиться у свічадо і скаже: "Ось він, бачите". Прикладе руку до серця: "Чуєте, він живе. Живе!" Аж луна відлунює заклечаною землею від Кавказу до Карпат:
— Він живе! Живе-е-е!
ДОВБУШ ЗНАЄ, ЩО РОБИТЬ
"Як добре не боятися" — подумав Дмитрик і присунувся ближче до батька. Навколо глуха ніч, в курені на сіні сплять дядьки-комбайнери. Різне спадає Дмитрикові на думку, не спиться. Мама вранці дуже не хотіла відпускати його в поле. Просила — не йди, синку, батько з нічлігом вибирається, а вночі холодно спати в курені, та й ліс недалеко, а в лісі...
Недавно у цьому лісі поселилося Диво. А Диво, якщо воно вже диво, то... Але ні, краще про це не думати. Не думати? Це неможливо, особливо зараз, коли Дмитрик виразно побачив крізь шпаринку в курені, як щось велике висунулося з лісу і прямує сюди.
Дмитрик заплющив очі і, щоб забути про Диво, почав пригадувати усе, що знав про опришків. Дід Іван уже стільки нарозповідав йому про ватагу Олекси Довбуша, що Дмитрик мав велику охоту дременути в Карпати. Але ж із ким він там воюватиме, коли за панами вже й слід прочах? Та ще й не кожного приймали в опришки — треба було складати іспит на сміливість. Поклади руку на колоду, а Довбуш цокне сокирою поміж пальці. Відсмикнеш руку — ти не опришок.
Тим часом Диво наближалося. Дмитрик вже чув його ходу. Воно все ближче і ближче. Вже біля куреня. Ось відсунуло запону куреня і... Дмитрик закричав.
Всі прокинулись, посхоплювались на ноги, засвітили ліхтарик.
Зубр! Справжній велетенський бородатий зубр!
Хто перший отямився, невідомо. Що робити? "Вбити — чим? Відстрашити — як?"
Дмитрик узяв шматок хліба і підніс зуброві. Зубр почав їсти. Дивився на Дмитрика розумними очима, хитав бородою. І відійшов.
Ніхто не повірить, що цей зубр з білоруської Біловежі. Бо хто ж привів його аж сюди? Якби Дмитрик був один в курені, то сказали б — Дмитриків страх. Адже не всі знають, що Дмитрик страха вже давно загубив.
Хлопчик переконаний, що це карпатський зубр. І що привів його в наш ліс сам Довбуш, щоб пересвідчитись, чи вийшов би з Дмитрика опришок.
Довбуш знає, що робить. А якби не знав, то було б йому байдуже — сміливим росте Дмитрик чи боягузом.
ДМИТРИК ВИЗБИРУЄ ЛІТЕРИ
Мати міряла Дмитрикові ногу. Приклала шнурочок вздовж босої ноги, де закінчувався найбільший палець, зав'язала вузлик. Івасик, братик Дмитриків, теж визувся, чекав, що і йому зніматимуть мірку. Але ні. Шнурочка не вистачило, та й в школу цього року він ще не піде. Нових черевиків не куплять йому.
Мама поїхала до міста, а хлопці подалися на луг. Івасикові здавалося, що він вершник, бо зробив собі коня з тички. Дмитрик попереду біг, бо справжнього коня не мав, а на іграшкових вже не їздив.
На лузі зійшлися три верби погомоніти поміж собою. Побачили хлопців і почали кликати їх. Хлопці й чекали цього. Підбігли, чемно вклонилися. Івасик пустив коня пастися в траву, дивиться найстаршій вербі в очі. А верба питається в нього:
— Івасику, ти хочеш ходити до школи?
— Дуже хочу, але кажуть, що я замалий. Ось Дмитрик восени піде до школи, і йому сьогодні мама нові черевики привезе.
Верби похилили голови в Дмитриків бік, а він хвалиться, що читати вже вміє.
— Читати вмієш? А прочитай-но нам, шо ось на небі написано.
Написано на небі? Хіба небо книжка, що читати його можна? Дмитрик задер голову, нічого не бачить, що можна було б прочитати.
— Там тільки сонце і три хмарки,— каже він.
— О, лічити вмієш! Але ми просили тебе читати.
— Сонце подібне до літери "О", а он та хмарка — "Л", тільки трохи розлізлася, ніби хто на неї водою бризнув.
Верби не читали книжок, не знали ні "О", ні "Л". Але небо говорило з вербами так, як книжка говорить з тими, хто читає її. Сонце світило вже по-осінньому, говорило, що за літо втомилося і тому тепер лягатиме раніше спати. Хмар в небі — небагато. Не туляться одна до одної, бо небо за літо нагрілося, і їм поки що не холодно.
Верби розповіли хлопцям про сонце, про хмари і про осінній ліс, який мріє вдалині. Кожну осінь здається вербам, що ліс хоче кудись вирушати, бо з зеленого робиться синім, а з синього жовтим. Заспокоюється тільки тоді, коли зима покладе на нього свою білу долоню.
— Хіба книжки вам про це не розповідали? — запитали верби.
— Книжок ми ще не вміємо читати,— заступився Івасик за братика.—Дмитрик в букварі тільки почав складати літери.
— Складати літери? Як це складати? Так, як сіно складають в стоги?
Дмитрик осмілів. Розказав, як одну літеру до другої прикладає. З трьох літер уже може вийти слово.
— Ось слово ЛІС, перша літера "Л" — як та хмарка. Друга,— Дмитрик кинув очима довкола і зупинився на тичці,— друга "І", як цей кінь. А третя, як ваш зігнутий стовбур, вербо,— це "С". А разом буде ЛІС.
Дивувалися усі. Дмитрик дуже зрадів, що так гарно пояснив вербам. Івасик збентежено оглядав свого коня.
— Маленьке "і" має крапку зверху,— додав Дмитрик,— але ж твій кінь теж не дуже подібний до справжнього.
Як дивувалися верби, то, навіть побачивши це, переповісти неможливо. Так написано в книжці? Ану покажи нам ту книжку!!! — хотіли попросити верби, але з дива оніміли.
— Івасику, дай я трохи поїжджу на твоєму коні,— попросив Дмитрик,— і підемо додому, напевне, вже черевики є.
— Вже є,— підтакнув Івасик, нарешті зрозумівши, що він, поки стане школярем, може і Дмитрикові черевики доходжувати. А братові до школи потрібні обов'язково нові. Щоб навчитися читати, треба добре набігатись. "О" є на небі, "С" на лузі, а "Н", як показував недавно Дмитрик, сидить на перелазі. Поки Дмитрик визбирає їх, поки в буквар поскладає!
Дмитрик піде в школу, а Івасик буде мамі допомагати льон тіпати. Візьме горсточку льону і попросить висукати шнурочок. На друге літо поміряє йому мама ніжку і поїде по нові черевики.
І вслід за Дмитриком побіжить Івасик визбирувати літери.