— Авжеж не твого. Бо твій тебе не рушить, шибенику! — летіло з-за огорожі.
"Дивно,— подумав Дмитри",— чому я шибеник, коли тільки співати вчуся?" По обидва боки огорожі втихло.
Але Дмитрик мусив довчитися співати. Ввійшов у хату, де якраз не було тоді нікого, і наука пішла на повен голос. Спів бився об вікна, а ті аж тремтіли, боячись випустити його надвір, щоб не полетів до сусідів.
Дмитрик виспівався. Горло отримало в нагороду збанятко молока. Завтра можна спокійно вирушати в дитячий садок. Вихователька похвалить його.
Але до завтра чекати довго. Хочеться співати для когось уже зараз.
"Піду до діда Івана, хай оцінить мене",— подумав Дмитрик і майнув через вуличку.
— Діду, я вже вмію співати!
— А ти хіба не вмів?
— Вмів, але не так.
Дмитрик заспівав:
— Розпряга-а-йте, хло-о-о-пці, ко-о-оні...
Баба Маринка одхилила двері з ванькирчика, здивовано подивилася. Перервати пісні не наважилася.
— Добре співаєш,— сказав дід Іван, коли Дмитрик закінчив.— Але я міг і не так виводити, щоб викликати розбійників з лісу, коли був таким, як ти, і пас корів під лісом.
— І що робили ті розбійники?
— Боялися мене,— сміявся дід.
Дмитрик лишився задоволений. Та коли радісно, хіба всидиш у хаті? До Андрійка недалечко.
...Дмитрик заспівав, та з першого слова пісні Андрійко затулив Дмитрикові рота. І сказав:
— Піяти я сам умію.
...Галюнька з мамою заганяли курей на сідала. Дмитрик, щоб довго не чекати, почав їм допомагати. Вони швиденько впорались.
— Галюнько, йдеш завтра в садочок?
— А чому б я мала не йти?
— Ну, то вже завтра почуєш, як я навчився співати...
— Чому аж завтра? Співай зараз.
— І ти не будеш сміятися з мене?
Дивне питання. Хіба Галюнька може сміятися з Дмитрика? Ніколи в світі. Оченята в дівчинки засвітилися вже на перший звук пісні.
А хіба вони не світилися до цього? Світилися, але не так. Галюнька заплескала в долоні, почала й собі приспівувати.
А Дмитрик не знав, куди подітися з радістю. Добре, що не спало йому на думку — пустити її на вітер.
"ДЯКУЮ" ПО-БУЗЬКОВОМУ
Дозріло в перепілки жито, а косити нема кому. Перепелові хтось ногу підбив, шкутильгає він. Радить перепілці, щоб летіла вона до бузька на оболоню.
— Попроси його, може, викосить, бо поки нога загоїться, жито осиплеться,— каже перепел до перепілки.
Перепілка бере з собою дітей, приходять вони до бузька. А він якраз сіно косить, шапка набакир, точило за поясом.
— Хай щастить вам у роботі, господарю! — вітає його перепілка.
Бузько скинув шапку, вклонився і почав косу мантачити.
— Я прийшла просити, щоб ви жито нам викосили. Чоловік мій нездужає, а діти ще маленькі...
Бузько намантачив косу, усміхається. Зірвав незабудку, подарував найменшому перепеленяті, але нічого не каже. Перепілка ще раз повторила прохання. Бузько розводить крилами, не розуміє, чого від нього хочуть. Догадалася перепілка, в чому річ — мови перепілчиної не знає. На мигах почала бузькові пояснювати. Він покивав головою на знак згоди.
Викосив бузько жито. Тільки як розплатитися з ним? Тут без тлумача не обійтися. Покликала перепілка Дмитрика. Хлопчик знає пташині мови, дід Іван навчив його розуміти птахів.
— Перепілка не знає, скільки заплатити за те, що ви скосили жито,— пояснює Дмитрик бузькові.
— Це тому вона не відпускає мене? А я думав, що їй ще щось потрібно допомогти,— дивується бузько.— Я задурно викосив. Досить з мене, як ось оце перепеленя скаже мені "дякую" по-бузьковому.
Почало вчитися перепеленя говорити "дякую" по-бузьковому. Ніяк не виходить у нього, то скаже "квакую", то "тякую", мало язика не переломило. Але нарешті голосно і виразно сказало:
— Дя-ку-ю! Дякую!
Так тому перепеленяті сподобалось по-бузьковому "дякую", що бузько вже й у небо злетів, а воно йому навздогін: — Дя-ку-ю-ю! Аж Андрійко почув це і прибіг в поле.
— Що ти тут робиш? — питається він у Дмитрика.— Хочеш зловити перепела? Я йому вчора ногу підбив, спіймати тепер неважко. Він так смішно скаче на одній нозі.
Перепел побачив Андрійка, наказав своїм дітям поховатися.
— Не бійтеся, перепеленята,— заспокоює їх Дмитрик, а до Андрійка: — Ходімо додому, перепел не хоче з тобою розмовляти.
— Цe я не маю з ним про що розмовляти.
Ідуть вони стежечкою. Андрійко насупився, бо Дмитрик сварить його, навіщо він пташці ногу покалічив.
— Краще б ти навчився пташиної мови. Коли я говорю з птахами, мені здається, що я співаю,— каже Дмитрик.
Андрійко пташину мову знав погано, кілька слів, та й то для того, щоб перекривляти їх.
З того часу минув день, два. Андрійко не вилазить зі свойого подвір'я. Не хоче нікого бачити. Аж тут прилетів до нього Дмитриків голуб. Сміливий голуб, бо одразу сів Андрійкові на плече, підняв крило. А там записка. Андрійко відв'язав її від пір'їни. Попросив маму, щоб прочитала йому. Там написано: "Біжи поле тато покатає комбайні Дмитрик".
Побіг Андрійко в поле. А Дмитрик назустріч йому.
— Я вже два дні з татом в полі, ночуємо в курені. Бачив перепела, він видужав і не має на тебе зла.
— Справді? — Андрійко зачервонівся.— А твій голуб молодець. Я не знав, як дякувати йому.
Пішли вони назустріч комбайнові. Ідуть повз хату перепілчину. І раптом хтось, як з-під землі: "Дякую!" Не по-бузьковому, а так, як Дмитрик каже, коли йому подарують щось гарне.
— На здоров'я,— каже Дмитрик і розглядається, хто б це міг бути.— Ах, перепеленя, це ти!
— Ків, ків — я, я! — вигукує воно і, побачивши Андрійка, хоче втікати.
— Не втікай. Я тобі нічого поганого не зроблю,— Андрійко зупиняється,— ти не гніваєшся на мене?
— Не гнівається,— тлумачить Дмитрик.
— Дмитрику, навчи мене розуміти птахів,— просить Андрійко.
А перепілка чує це і моргає до Дмитрика — навчи його, навчи...
ХТО ГОДУЄ МУРАШКУ...
Івасик, братик Дмитриків, подарував мурашці крихту хліба. Мурашка подивилася на крихту і завмерла:
— І це все мені?
— Тобі,— відповів Івасик.
Мурашка скликала сусідок на гостину, сама наїлася з ними, ще й вузлика дала кожній на прощання. Сусідки розходились, дякували їй на порозі, але тільки зачинилися двері гостинної хати, почали дивуватись:
— Півхати хліба! Так розбагатіти! Хто ж це такий добрий, такий роздайбіда, що так обдарував її?
Пішли сусідки-мурашки до найстаршої мамки. Розказали Їй про все. Вона теж не йме віри — яким чином можна так розбагатіти? Прийшла мамка до мурашки, сіла за стіл. Мурашка витерла краєчком фартушка стіл, почала пригощати мамку. Наїлася мамка, та з-за столу не встає, чекає на вузлика, щоб додому гостинця понести. Отримала вузлика, та ще не підводиться з крісла.
— Я дуже рада, що не забуваєте мене — приходите в гості,— каже мурашка до мамки.
Мамка дивиться на мурашку, сльози витирає з очей.
— Звідки в тебе таке багатство? — питається.
— Це Івасик обдарував мене.
Івасика мамка знає. Цей Івасик живе в такій великій хаті, що триста мурашиних палаців могло б у ній поміститися. Одного разу, пам'ятає мамка, розлив Івасик ціле озеро молока.
— Може, й не поганий він хлопець, але марнотратець,— сказала мамка, взяла вузлик і вийшла. Навіть не попрощалася.
Мурашка засумувала. Чому мамка назвала Івасика марнотратцем? Може, тому, що він колись розлив молоко? Але тоді до озера вони цілий день бігали пити молоко. Понапивалися донесхочу, аж на другий день сонце допивало решту.
Мурашка підмела хату віничком, зробленим з шипшинових тичинок, притрусила долівку пилком із квітки і вирушила до хлопчика. Йшла вона довго. Аж надвечір придибала. Івасик з Дмитриком якраз пригнали корову з паші. Дмитрик побіг до хати, а Івасик сів на траву відпочивати. Мурашка прибігла до нього і заговорила перша:
— Івасику, добрий вечір!
— А-а... Добрий вечір, мурашко!
Почали вони розмову. Івасикові слова великі, голосні. А в мурашки маленькі, треба добре прислухатися, щоб почути. Та всі слова, великі і маленькі, літають в повітрі.
— Я зараз принесу тобі цукру,— полетіли Івасикові слова.
— Не треба, я ще маю хліба досить. Краще скажи мені, звідки в тебе стільки хліба? — мурашині слова присіли на хлопчикове вухо. Івасик погладив вухо, подумав і сказав:
— Мама дає мені.
— А звідки мама бере?
— Заробляє. І тато заробляє. Ходять на роботу. І ми з Дмитриком, як виростемо, будемо заробляти.
Мурашка сиділа на Івасиковій долоні і вмовляла його:
— Не треба більше розтринькувати хліб. Не обдаровуй мене, я сама вмію добувати собі їжу.
— А як ти добуваєш? Так, як бджола, тільки не літаєш, а ходиш по землі?
— Так. Трохи подібно, як бджола. Земля годує мене.
— І нас, каже мама, теж земля годує.— сказав Дмитрик, який саме надбіг на розмову.
(Продовження на наступній сторінці)