То Іван Іоаннович задумав комплімент сказать панянці і так прибрався. Возвеличивши панянку тим, що вона походить на богородицю, він богородицю назвав красавицею, тоді каже.
— Єй-єй! от як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас — їй-богу!.. Точка в точку! — І осміхнувся, та й почав відкашлюватись і люльку набивати.
А паничі кажуть: — І ми так: як дивимось на панну Марію, то наче бачим богородицю… ей… єй… Еге ж так? — пита один у одного.
— Таже так.
— Якби не так, — каже третій, — то пан богослов не казав би.
— Та що ти! — перебив той, — ти не так величаєш; кажи: його богословство.
Мася чуть тільки гамує сміх, а паничі — щоб котрий вусом моргнув, то ніт. А Іван Іоаннович уже набив люльку; уже один і прислужився; вийняв з кишені папірцю шматок, запалив і приніс: — просю, — каже, — покірно, ваше богословство! пихкайте!
Іван Іоаннович хотів щось сказати, та тільки рот роззявив, а той і каже, — та пихкайте-бо, ваше богословство, а то припече і кину.
Іван Іоаннович і став пихкати: пих-пих, і каже: — такого титулу — і все: пих-пих, — нема і в світі, — а все пихкає.
— О? — почав панич, — нема? то як же вас величати, ваше богословство?
— Як буду священиком, то ваше благословеніє, або — ваше преподобіє, або — превелебіє; а тепер ще я не маю величанія.
Принесли чай. Став один панич мішати його ложкою і питає: — Ваше богословство! чи пак — ваше пришле благословенство, а тепер ще ніяк! Ви вчили богословію; чого то, скажіть, сахар скоріш розтає, як його не мішати ложечкою, а як мішати, то не так скоро?
— Ге! — сказав богослов, — ге! хіба це до богословії належить? Ге!
— Бач його! — озвавсь той, — а я думав, що до богословії.
Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там у закутку, підосляли наймичку розпитать хурмана: хто приїхав. Як довідались, що богослов, то так і розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, і добре за голову стискала, а все-таки чути було "кир-кир". В печі загоготіло; як і паніматка вийшла. З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, і коли обжинків сподіються, і скільки пнів пасіки, і скільки роїв, і все, що треба в хазяйстві, говорив, розказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще паничі були, то й їм було з ким розмовляти; та ті не довго мешкали: паніматка не любила шляхтичів. І вони це добре знали, то не пройшло й години часу, як утрясли.
Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та не здужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець, оставшись с панянками: зам’явся зараз, закахикався.
— Давно вже я тут був, — каже. — Ще ви ось які були, — показав з-на аршин від землі, — а я, — каже, — качавсь, як гарбуз.
Засміялась Мася, і він засміявсь, та й змовкли. Стара гукнула ва Орисю; Орися й вийшла. Богослов і знов почав:
— Покійний о. Гервасій, пам’ятаю, горіхів давав… Мася мовчала; а він додав: — вам, думаю, жаль за о. Гервасієм?
— Mnіе? — озвалась Мася, — nie miala bym, za kirn ubolewac!
— То ж ваш отець!
— Та coz z tego?
— Та й не жаль?
— А nie.
— Як-таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом! — І каже: — То може, хоч коли жаль було?
— Nigdy!.
Не сказав він нічого на цю штуку, а почав люльку набивати.
Довго так-то мовчали вони, то розпочинали розмову і на двох-трьох словах кінчали, і знов мовчали.
Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як? І не пізнати, що не католичка, що панотцева дочка.
— Bylam glupia, — відказала Мася.
— То це ніби й я дурень, коли так? — заговорив богослов.
— Ja nie mowie, — озвалась Мася, — a panu wolno myslec, со sie podoba.
Скипів панич, аж побілів, і вийшов та й гука:
— Герасиме!
— Гов! — озвавсь той.
— Давай коні! — І вернувсь до хати. Масі вже не було; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в валькир.
Хто не знає, що кому що, а курці просо? Так і хурман: аби коням добре, то й сидів би і не рунтався. А в Люборацької коням богослова й містечко знайшлось в стані, і паші, і оброку дозволу; то й почав Герасим ворчати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.
Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба була.
— Куди ви проти ночі? — каже. — Та переночували б любенько, побавились, і вже завтра по видному й поїхали б. А тепер чого сліпати?
— Спасибі, — каже, — а ночі тепер видні, і додому недалеко. Поїду.
Не вблагала паніматка навіть закуски підождати: — поїду та й поїду. Тільки чарку горілки випив.
— Хай же хоч хурман повечеря!
— Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся. І поїхав.
— То через тебе, — почала мати Масі вимовляти. — То ти йому щось зробила, згризото ти моя!
— Що ж вам таке до його? а поїхав —хай їде на зламану голову!
— Дочко! чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?
— Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?
— Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? — почала мати.
— Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! Ге! бач, чого забагається.
— Ей, дочко! Схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?
— Та що з того?
— Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодранців кого, що так звиваються коло тебе?
— Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!
— Ей дочко! ей дочко! побачиш-побачиш!
— Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені легше буде.
— Осуда ти моя, нещастя ти моє — не дочка, — сказала мати і вийшла в пекарню дати пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; і Текля коло неї щось шупорталась.
Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула і почала вичитувати польські молитви.
Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:
— В мене всі дочки рівні, — відказувала стара, — на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.
Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї й Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.
Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очернила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей було прийде тугу розважити.
— А що паніматіночко, — каже, — і вам лихо, і в мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.
— Та що вам за біда? — озветься паніматка, — ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на в’язах висять!
— Не тужіть, паніматінко, — якось-то воно буде.
— Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо і сам собі дорогу проб’є.
— Над сиротою бог з калитою, приказують люди, — озвавсь о. Антоній. — Не тужіть!
— Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща.
— Не тужіть! моліться, — може дасть бог, що й куца вивезе.
Це тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою мусіли вдаватись до сусідськіх попів. А чужий панотець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: що воно таке є? хіба ми не такі люди, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого панотця не мати? Подавайте супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що б під носом йому не світає… Доки ж нам бідувати?
І частувала паніматка, й просила — нічого не по-моглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти.
— Якби ми бачили, — відказали йому, — що хоч яка надія є, то що іншого, а так… доки нам ждати!
— Та може якій сироті бог долю пошле, — каже благочинник.
— Ге! хіба це сироти, як у людей? Ось придивіться, що виробляють — не всі, а старша. Чи мало до них людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо.
— То майте бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здригнуться.
— Ми вже, панотченьку, пошанували пам’ять покійного батюшки. Дивіться сами: п’ять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супілку — хай дають нам панотця.
— Пождіть ще з місяць; може дасть бог і сиротам, і вам.
— Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там — о! бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?
— Та буде ж.
— От нам і на руку.
(Продовження на наступній сторінці)