— Чого ти, дочко, так змарніла? — поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:
— То такі в вас мізерні? де то я не мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь! Адже панни Росолинські і тонші за мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве! — Голос її дренчить, а очі так й забігали, і якийсь вогонь в них зайнявся, — такий вогонь, що й не сказати: зраділа, що недарма оцет пила, що недарма морила себе голодом, а дійшла чого хотіла.
— Ти ж, доню, така була, як ягідка, — додала мати.
— Слава богу, що минулось, — відказала Мася.— Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце б’ється! А правда, мамичко, — додала, — що я й від попівен відмінилась?
Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну, — бо то хлопка, каже, — а на панянку шляхетної крові.
— Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в сім-таки селі пани замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після коліївшини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, то який полковник так би й взяв тебе: ти знатного роду!
— Попівна! знатного роду! — подумала Мася, — та ще якого знатного! шо панове предків то замучили, то не домучили! — і каже: — дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.
— А! дочко, — озвалась мати, якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби цього, доню, бо то гріх смертельний.
— За попа, — подумала Мася, — і смертельний гріх! Ото це вдала! Якби за ксьондза, то що другого, а то за попа — kozia brode!
— Треба вже, — заговорив панотець, — набрати для неї додільне платтячко; де ж їй ходити таким диркачем!
— Та я, — відказала Мася, — вже й сама набрала, тільки заплатіть.
— А покажи, — сказав тато, — чого ти набрала. — Мася й винесла з валькира щось таке, що ні отець Гервасій, ні жінка його не вміли і назвати, тільки придивлялись.
— А яке ж ледаче, — кажуть, — так і тягнеться за пальцями, так і лізе. А що коштує? — запитали.
— Не дорого, — відказала Мася, — всього п’ятнадцять карбованців. — І понесла назад у валькир.
Глянув панотець на паніматку і каже, хитаючи головою:
— Пару бичків купив би, річняків!
— П’ять пнів пасіки, — озвалась паніматка. — Тепер кріпись! сам того хотів-єсь. Що б то було мене послухати! А тепер п’ятнадцять карбованців так — тьху!
— Ти вже й розходилась! — озвавсь панотець, — тих п’ятнадцять карбованців не родило ж, а їй радість. Хай і вона почепуриться трохи; може в неї тільки й щастя, поки ще за маминими плечима, поки ще дівує.
Антосьо був на дворі, як Мася приїхала, і як почув, то так і причвалав.
— Здорова, — каже, — була!
— A! jak sie masz! — озвалась вона, сидючи коло столу, щось вже їла і не подивилась в ту сторону.
— Та й не привітаєшся? — каже Антосьо.
— Nie miala bym roboty, ta z toba sie witala! — відказала Мася.
He сказавши ні слова, Антосьо почав співати:
Їхав ляшок дорогою, Лядьськоі натури: На кім шапка сивенькая З свинячої шкури…
Не співав же далі цієї пісні, а залепетав з своєї голови:
— За ним Мася точилася; так в Тернівці навчилася!
— A ty gdziе sie nauczyl? — гукнула вона.
— В Крутих! — каже Антосьо. — Та знай, що в Крутих лучче вчать.
— Видно пана по халявах, — сказала Мася і показала Антосьові на чоботи. А вони в його, як собаки, худі, і на бік, як корси.
— А паню видно по носі, що рилась в горосі, — відказав Антосьо і показав їй на ніс, що як навмисне був чимось замазаний, і додав, — рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою.
— А ти кров собача! — гукнула Мася і зірвалась на ноги та й кинулась до Антося, а він чкурнув, що й з хортами не доженеш. Вибігла Мася аж на двір, а Антосьо тут і почав кричати та в долоні припліскує:
— Машка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки: через тин скакала, до панів таскала; мужики зловили, по селі водили, та били у п’яти, бо вона проклята — гу!…
Мася вислухала все та і каже:
— Poczekaj ze, lajdaku!
А Антосьо почав:
— Лайдак-лайдак Антосьо спійняв Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили, і відвели до тата, бо вона проклята — гу!…
— От проклятий хапокниш! — подумала Мася і розірвала б його, та — рада б мама і за пана, так пан не бере!…
Не мігши зігнати злість, Мася здумала тугу розігнати і почала збиратись.
— Куди ти? — каже мати.
— До панства Росолинських піду.
— І сорома тобі нема, — озвалась мати, — тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові!.. — І заплакала.
Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але й мати за ним; аби їй панни жили та пани здорові були.
— Треба ж з wizyta піти! — каже вона. — Що ви знаєте!
Стенула мати плечима і каже:
— Війся-війся! цур тобі.
Росолинські тільки що від обіду встали, як Мася прийшла, і сиділи собі: старий люльку курив, а дочки з матір’ю щось базікали. Нічого розказувать, як зустріли вони нашу попівну: вміли вони в таку шкуру вбратись, як черепаха, що й сокирою до живого не доколупаєшся!
З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з попів, та ще мало: почала преставляти попа на панахиді. Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку лампу, замість кадильниці, і почала вичитувать: "пом’яни, господи, душі усопших раб своїх". Одна покойова вбралась за дяка, в старий панів сюртук, друга — за паламаря й співають: "вічная пам’ять". Що вже реготались, то тільки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в грудях коле, і сльози з очей течуть. Пані вже і не сміялась, а тільки: "га!… га!… ах!…" Як ось входить економ, поклонивсь панові, пані, панянкам і Масі напослідку, кинув оком і на цю церемонію та й каже:
— Slyszalem nowine: ksiadz paroch kazal dlugo zyc!
— О! — пан каже.
— Slyszalem, — додав економ. — І тепер там гомін такий, і відправу чутно, і корогва перед хатою має.
Як громом прибило Масю, так цими словами: їй не жаль було за о. Гервасієм, як за батьком — ні слова: та якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та ще й попа і саме тоді, як вона реготалась і попа преставляла. Хапаючись, розібралась дівчина, попрощалась й пішла. На вулиці назустріч їй трапилась дяківна.
— А де ви були, панно? — питає.
— Gdzie і zawsze, — відказала Мася.
— Ото! А батюшка вмерли — ви й не поблагословились.
Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо він був піп, а благословенством не погорджала: хто б був не був батько, а все ж він батько, його благословенство і зо дна моря витягає, і з тяжкої неволі визволить.
— А покійні, — додала дяківна, — так довго вас кликали: "Масю-Масю! де моя Мася?" Так і вмерли, що вас споминали. Розбіглися за вами, та наче нам ноги попідрізувало, наче дороги позав’язувало. І в голову не прийшло, де би вас шукати! Аж оце тепер, як уже все скінчилось, їмосць кажуть до мене: "піди, Тетяно, до Росолинських, вона там".
Прийшла Мася й оклякнула по-католицьки. А батько лежав на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина, що тільки сама так прибиралась, і може, саме в ту пору, як він конав, реготалась до розпуку — та й сум її взяв. А сльози не було: і за серце стиснуло, і соромилась.
Над о. Гервасієм вже правило аж чотири попи, всі в чорних ризах: в головах йому поставник горів, а зараз під образом вінок висів: жнива були ранні, — вчора обжинки справляли, жито дожали, і покійний запрошував женців ще й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патрахиль замотаний. О. Гервасій в йому, було, з кропилом ходить, вивід читає, ходить сповідати. Кому тепер воно зостанеться?
Не плакала Мася, та й паніматка не плакала, і Орися ніт. Паніматка ходила, як пришиблена, сама себе не тямивши: щось би робила, і тільки шупортається — те возьме, там покладе; друге возьме, туди понесе; те розіб’є, як кладе; друге само з рук випаде. І біла-біла, наче її крейдою хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стиснуло, аж мову замкнуло, і сльози наче зав’язав, наче каменем їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась — так ніт. Текля ще дуже мала була. Ця почала плакать, та бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона заснула; а як устала, то лиш допитується, чи скоро татуньо встануть?
— Біжи, доню, буди!.. Хай встають! — казали баби.
Піде маленьке й термосить тата: — вставайте, татку! — ось люди до вас прийшли! — І біжить назад, — не встають, — каже, — та такі тверді та холодні!.. а!…
Так біга, жебонить, та й засне.
Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Цей бачив сиріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, і таки мав серце хлопчаче, що і в лещатах пищить. Цьому не збувало на сльози, та не довго: розболілась голова що куди, і він ліг десь в соломі та й думав-думав і заснув.
Що вже людей ішло за гробом — і старе, і мале! Всі любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до нової оселі. Та всі сумні і а невеселі; хіба старці, що чули "тлустий" обід. Ці тільки не сумували, бо як трапиться раз на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої молитви вичитували: "а дай зе йому! та подай зе йому дусі спасенія, гріхів отпусценія". — А в душі думають: "а пироги гаряці, потрави кип’яці, та молосьну касю на братію насю"…
— Ай-й-й! нащо ви татка землею пригортаєте? — закричала Текля, як у труну загрукотало, і стала пручатись у старости на руках… — Ай!.. Нащо ви татка пригортаєте?…
(Продовження на наступній сторінці)