Сьогодні мали цікавий доклад про міжнародне положення Василя Дубровського і також сьогодні скликано громадян для вибору нової культурно-освітньої комісії. Від головства мені пощастило врятуватися, зате мені нав’язали титул голови почесного, що значить сливе те саме, бо прийдеться й далі утримувати контакт зі справами табору, на які я не маю часу. Діловим головою став Данило Ковпаненко.
Читаю Біблію, читаю історію Гетьманату 1918 року Д. Дорошенка… Дуже потребував би доброї белетристики.
________________________________________
Примітки
"Железный поток" за думкою Островського – це твір не Островського, але Олександра Серафимовича.
Лютий
7 лютого. Зайнятий вельми… Хвилюючий настрій. На якійсь там конференції альянтів в Лондоні, совєти вельми домагалися видачі нас в їхні руки. Гостро дітклива справа. Один тільки натяк про це наводить на нас паніку. Твориться враження, що совєти там домінують, нічого їм не відмовляється і єдиний, здається, Черчіл наважується ще щось проти сказати, але в загальному наставленню і це губиться сливе безслідно.
І при цьому, раз-у-раз, приходить на думку, чи воно й справді не здійснюється віщування чорних круків, що "гнилому заходові" приходить кінець. Невже цивілізація християнської ери доходить до меж вичерпання і невже, це мають бути росіяни, читай московіти, що її зруйнують?
А може ніякі тут московіти, а за їх широкими лаштунками Карло Маркс? Містики завжди схильні бачити містерійну появу Маркса в ролі Антихриста з рушійною силою Христа і так само, як християнство зруйнувало цивілізацію антики, марксизм зруйнує християнство Европи. І тими ж засобами… Проповіддю визволення бідних, слабих, немічних, що їх Христос називає "вбогих духом" і обіцяє "царство небесне", тож то Маркс "поневоленою клясою" і обіцяє царство земне.
Так воно чи не так, а спекуляція на бідних та вбогих – велика сила. І зловживання нею ніколи не припиниться.
"Дух Господень на мені, якого ради мене помазано; благовістити вбогим післав мене, сціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення і сліпим прозріння, замучених випустити на волю" (від Луки, гл. 4).
Як це добре діло перевести в життя? Послухаймо ще раз євангелиста Луку:
"День же почав хилитися; приступивши ж дванадцять (учеників), сказали йому: відішли народ, щоб пішовши довкруги по селах та хуторах, відпочив та роздобув харчів, бо ми тут в пустинному місці. Рече до них (Христос): дайте ви їм їсти. Вони ж сказали: нема у нас більше, ніж п’ять хлібин і дві риби; хіба що, пішовши, купити їжу для всього народу. Було ж бо до п’яти тисяч люда. Рече ж до учеників своїх: посадіть їх по п’ятдесятеро. І зробили так… Узявши п’ять хлібин і дві риби й поглянувши на небо, благословив їх, і ломав, і давав ученикам роздати народові. І їли, і наситились усі; і назбирали після них залишків кошів дванадцять".
В загальному – "не турбуйтеся, що вам їсти і що пити… Подивіться на птахів небесних"… Інакше – чудо. Віра, мовляв, зрушує гори.
На таке ж чудо сполягає Маркс, проповідуючи "диктатуру пролетаріяту". Гокус-покус і бідний стає багатим, вбогий духом – генієм, кухарка стає міністром, свинопас директором фабрики. І всі б’ють ура. Голод не голод, Сибір не Сибір. Виконано й перевиконано. Докажіть, що це не чудо.
Чи така ж доля чекає і "країну вечора" (Шпенґлер). Переконайте християнську Францію, ватиканську Італію, що марксизація України коштувала їх лиш 20 мільйонів жертв голоду, ліквідації, заслань, вигнань… А бідні стали ще біднішими. Але ж віра… Вона зрушує гори. Европа на грані такого зрушення.
А ми в цих таборах її буревісники. Нас вже зрушено. УНРРА, агентура "родіни". Навіть директор нашого табору Г. Стрелінґер, жид зі Словаччини, до них належить. Спитайте, яку він має з того втіху і дістанете відповідь: Маркс. А тому, яке диво, що ми такі вражливі на конференції в Лондоні. Де вирішальне слово мають Стрелінґери…
Минулої неділі ми з Танею ще раз побували в Оберруселі у наших земляків Папарів, де ми не тільки гостилися, але й покумалися. Мені довелось стати хресним батьком їх маленької дочки Мирослави. Зміна настрою, декорації, а також пригадка, що й поза ДіПі існує життя. Ми так погрузлі у наші таборові будні і так просякнуті їх атмосферою, що й не помічаємо, що там діється поза нами. Дарма, що живемо в гущі німецької маси, яка у ці дні переживає чи не найтрагічніші дії своєї історії. Спокійно, мовчазно, зрезигновано. Папари живуть приватно, мають нормальне мешкання, звичайні німецькі картки харчування і, здається, дають собі раду. Ми так у них і заночували…
А в таборі новина. Появився мій давній, ще з часів львівських, приятель, і літератор, і редактор Юрій Стефаник, як завжди наладований силою динамічного оптимізму, який запросив кількох нас до свого приміщення, де ми, як годиться нащадкам козацького роду, спорожнили на здоров’я певну кількість чарок, потрапили у бурхливий настрій і пустили кантом гарячий вечір в завзятющих розмовах на актуальні, переважно літературні, теми.
Також у таборі робляться старання організувати театр. Не більше й не менше… З наміром і мене втягнути до того. Дякую. Це їм не вигорить. Для мене досить "Ост"-а і МУР-у.
Але ось, здається, що воно все таки не досить. Повернувся з Авґсбургу Григорій Олександрович і привіз вістку, що в Ульмі організується видавництво з огненосною назвою "Прометей", під керівництвом Пладійчука та Іваницького, яке хотіло б видати мою повість "Юність Василя Шеремета", написану ще в Городку біля Львова, після нашої евакуації з Рівного.
Чому б не видати. Але це значить відкладай "Ост"-а і берись за "юність", прощайся з братами Морозами з-над Дніпра і займись гімназистами української гімназії у Крем’янці на Волині, з часів небіжки Польщі. В загальному ця річ готова, але так вже водиться, що поки воно ще не в друку, то для автора воно ніколи не готове. Необхідно це ще раз перетрясти, щось змінити, щось підчистити, інколи переписати наново. А це значить сідай за машинку і строчи.
Але те мешкання… Воно вбиває мене секунда за секундою. Шандрушкевич запевняє, що дістанемо щось ліпшого, але це відомі "обєцанкі-цацанкі".
9 лютого. Скоро перша година ночі, а я за машинкою. Пробую перейти на ніч, коли барак вляжеться, але це також не вихід з положення, бо перешкоджаю спати іншим. Машинка цокотить уночі, як скажена, тож то рукою писати вже не виходить. І не можу виспатись… Бо ранок це значить барак в русі… І, здається, він ось-ось провалиться і полетить в безодню до самого чорта в гості.
Тому встаю рано… І першим вітає мене мій приятель Тодьо, з яким ми одразу сідаємо за науку і робимо – "А – У, А – У", тобто читаємо з його книжечки розмальованої звірятами, які він вже напам’ять знає, де корова, що каже "мууу", а де вівця, що "бе-бе". І пильнуємо, щоб до нас, борони Боже, не втручався малий ведмедик, що стоїть на шафці, якого ми звемо "Апа"
– Ну, ну, Апа! – Тобі, мовляв, до нас зась. Читати можуть тільки Тодьо й дядьо. Апа для цього задурний.
Тим часом Таня готує на електричній плитці чай, а Рая, крім того має і інші справи, щось, як наприклад, прання пелюшок, або шиття на ручній машинці… На щастя наше харчування не робить для нас проблеми, воно гарантоване добрим дядьком Семом і ми можемо не журитися хлібом насушним, він у нас білий, як сніг і в достатній кількости, а чого нам не хватає, то хіба цибулі і взагалі чогось "свіжого, вітамінного", що ми інколи міняємо у німецьких баверів за каву й цигарки.
Що стосується до Григорія Олександровича, то він також "розривається", весь заклопотаний; то він щось пише, то кудись їде, то бігає по начальству. І дуже рідко нам трапляється погуторити на дозвіллю.
А мені ось, як я не боронився, накинули реферат до свята Шевченка. Мовляв, це для мене забавка. Вийшов на сцену і сказав. Але ця тема така вже збита, що з нею, особливо для письменника, тяжче впоратись, ніж з теорією релятивности Айнштайна, коли ви хочете "щось нового" сказати. Інакше це трафарет, з яким найкраще дасть собі раду звичайний учитель звичайної народної школи. Але це свято, у нашому кліматі, є справді свято. Воно зміцнює, наснажує, обнадіює. І од нього гріх відмовитись. За нами і перед нами стільки драконів. З Москви ось, раз-у-раз, чуємо, що вони знайдуть нас на дні моря і повернуть живими чи мертвими, а решта світу це лиш невідоме з плюсом. І єдиним проти цього закляттям є Шевченко. "Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!"
Ось чуємо в Об’єднаних Націях, патентований "так таки так" Москви, Мануільський, що заступає там Україну, вимагає самостійності для… Індонезії… Але Україні – Сибір. Знов таки, – єдина рада Шевченко. "Настане суд! Заговорить і Дніпро і гори!".
14 лютого. Ще раз став кумом… На цей раз Тодьо. Хрестили його урочисто, за куму – співачка Ганна Шерей. Похресник вже трохи переріс, йому ось півтора року, "на руках" держати не випадає, тому він стояв на дзиґлику весь розгублений, не розуміючи чого від нього властиво хочуть… Але витримував скільки міг. Та коли дійшло до "помазання святим миром" і вимагалось скидати навіть черевики, він став дибки. – Не дам! – вибухнув він і залився сльозами, будучи переконаним, що його грабують і то серед білого дня. І нема поліції. Приходилось вжити насильства, щоб цього буйного протестанта возвести до стану православного християнина, але я думаю, що нам це буде прощено Вищою силою неба, бо робилось це в її ж інтенціях.
Самі ж христини відбулися цього самого дня, на приміщенню Ганни й Василя Шереїв, що як на наші умови, визначалося можливою кубатурою простору. Батькам хрещеного прийшлося попогріти лоба, щоб на столах виглядало по христинному і по християнському з яствиєм, питієм, справжньою кавою і не менш справжніми тортами.
(Продовження на наступній сторінці)