11 січня. Дні біжать і біжать… І горе, що вони, особливо для мене, пустоцвіт. Перед тижнем у таборі відбулися демократичні вибори його представництва. До змагу стало дві партії – єпископа Мстислава і полковника Олександра Шандрушкевича. Єпископ переміг 95 до 85… Але за полковником була УНРРА і зроблено "компроміс". Єпископа, з його церквою, визнано за провід духовний, а полковника адміністраційний. Партія перших обурена, а це значить нові турніри. І не виглядає, щоб вони були дуже лицарські.
Ми з Танею великодушно виконуємо ролю глядачів… З дуже вигідної позиції. Нас з Костюками, вже втретє, переселено і все до гіршого приміщення. Кімнатка 3 на 5 метрів, ледве втиснули ліжко, столика і наші валізи, віконце з матового скла, коли падає дощ, то просто на мою "Орґу". Це зумовлює наше ставлення до виборів.
У Костюків, зараз за стіною, ще ефектніше. Той самий розмір, але ж у них ще й Тодьо. Його постільку ледве втиснуто, але його возика виставлено в коридор, як школяра, що в чомусь прошпетився. Пані-матка Рая, дуже зарадна і практична, ледве дає з цим раду і єдине її "щастя", що за нею роки "сталінської закалки", де питання "жил-площі" завжди було злобно акутним, а тому техніку її вивжитку доведено до віртуозності. Разом з вічно заклопотаним Грицем ("О, жах!"), вони доконують дива. Площа, підплоща, надплоща використовується до відмови і залишається ще пара кроків вільного, у якому, при певній звинності, можна навіть розминутися. І треба віддати справедливість Тодьові, його мораль заслуговує відзначення, його настрій завжди зразок оптимізму і лише зрідка ночами, він дозволяє собі подати про себе голос.
З приводу цього машканевого прецеденту, я зложив у Шандрушкевича, як нової влади, гострий протест, мене запевняють, що це лиш тимчасово, що знайдеться щось кращого, але, поляки кажуть – обєцанка цацанка, а ґлупєму радость. Цей табір побудовано за принципом родинности й корисности, – отці духовні, співаки церковні, малярі іконні, обслуга кухонна і для престижу – уряд республіки. Таких, що "пишуть твори", тут не потребується і потрапили вони сюди через недогляд. Все зайнято, комплект повний. Можна б зробити деякі переміщення, багато таких, що їх зайняттям є лиш "пулька" та тари-бари за чаркою віски, але за нашими, добрими демократичними засадами, це їх особисте право і іншим до того зась. На ніякі жертви вони не намірені. І з цим ми годимось. Єдине, що нам лишається – чекати нагоди, щоб цього побожного середовища по можливості скорше позбутися. Горі серця!
І не так воно вже зле, через стіни розмовляємо з сусідами, в коридорі променада таборян, Таня варить чай, я намагаюсь "створити настрій", приймаю візити.
Ось навідав нас Смаль-Стоцький, він все оптиміст, мешкання для нас знайдеться… Зайшов, ще з Берліна знайомий, бувший редактор газети "Український вісник", Володимир Маруняк, зайшла погуторити землячка часів Праги Галина Лащенко, а в перервах переписую на машинці поезії Багряного з наміром знайти настрій для "Ост"-а.
14 січня. Учора святковано Щедрий вечір, о десятій годині всеношна, о дванадцятій ночі молебень. Кожну відправу єпископ закінчує словами: "Недопусти, Господи, померти нам на чужині". Невідомо, яку реакцію викличе це у небесних інстанціях, але тут ці наші слова не завжди покриваються відповідними ділами, а тому, здається, що Той там:
Покинув нас на сміх людям,
в наругу сусідам…
. . . . . . . . . . . . . . . .
І всякий день перед нами –
Стид наш перед нами.
Зайшов Олег Лащенко, давній знайомий, трохи журналіст, діяч ОУН Мельника, або краще, один з празької групи Ольжича. Говорить уривними фразами, поводиться важно, дає зрозуміти, що він в організації персона ґрата, має до мене, і жаль, і претенсії, що я не вистачально ангажуюсь в їх справах, маючи на увазі їх герці між Бе і Me. Для пояснення цього я нагадав йому пригоду двох козлів, які зустрілися на вузькій кладці і не хотіли один одному вступитися. "Вдарились лобами, зчепились рогами і полетіли обидва у воду". – Ой, будемо бити, будемо бити, – погрозливо, з поважним виглядом, казав мій гість. – У нас казали – за одного битого дають двох небитих, та й то не беруть, – відповів на це я.
Він збирає матеріяли для статті про Олену Телігу й Ольжича до американської преси, я передав йому дещо – виписки, фотографії, не будучи переконаним, що вони щось з того зроблять, а як і зроблять, то це буде щось мініятюрне, не варте більшої уваги. До мене у них ставлення погрозливе, інквізиторське, вони ображені і гніваються вельми. Вони переконані, що я повинен їх слухати і нічого їх не питати. У своїх публікаціях, вони старанно уникають мого прізвища… Страшать… Але мені не страшно. І навіть не смішно, бо це скорше розпачливе. Інфантильне. Плід недозрілого інтелекту.
Пропагую поезію Багряного, її динаміка розбавлює молебно-панахидні настрої табору, Бог помагає тим, які хочуть самі собі помогти і така поезія може цьому сприяти.
І поволі пишу… Вечорами, ночами, ранками. Перед сном і у сні перебуваю з Морозами на їх хуторі, десь там над Дніпром… Виступають з простору постаті, розгортаються дії, події. Для посилення творчої енергії, потребую доброї, мистецької лектури, а такої немає. Потрапили ось до рук "Вальдшнепи" Хвильового, – майстер "духманного" стилю, який може вражати і думок, які можуть запліднювати, – справді не буденне явище на тлі совєтської буденщини. Клімат до якого він потрапив, не був його кліматом і тільки куля і тільки з його власного револьвера, могла цьому зарадити.
У нашому бараці тупотня, грюкіт. Наслали майстрів, які мають завдання з цього курника зробити мешкання для людей. Чистять, латають, а один усач, що зветься Микола Лепеха і що займає крайню кімнату лівого крила, заповзявся здивувати всіх тим, що цілу свою комірку, гень зі стелею, вималював на криваво-червоно, додав до цього ще й червону лямпочку і вийшло пекло, у якому той художник виглядає, як Мефісто Миргородського крою… Колишній полтавський поміщик, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських вівісекцій, пройти всі митарства імперії Совдепів, від Дніпра до Камчатки і всі інстанції пекла від ЧеКа до НКВД, дійти аж сюди і ось щось таке вигадати. Мені це подобається, до нашої холодної сірости внесено гарячої барви. І є він для мене невичерпальним джерелом матеріялів про всі ті сатанізмй і мій "Ост" буде йому напевно вдячний. Розмашний стиль, барвна мова, кривава кімната і виходить майстерня, де ті кольори огню і крови, виливаються у вислів доби на спомин нащадкам.
Погано діє огрівання, надворі похолодніло, передучора лив дощ, учора над ранок повіяло північчю і замерзло.
20 січня. Пишу, пишу і пишу. Машинка цокотить і цокотить. Гармідер, каруселя, депресія, погані зі світу вісті, все переплуталось, а вона цокотить.
Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова. За Шевченком "в огні пробуджена". Проти неї "Железный поток" за думкою Островського, "Грядущий хам" за Мережковським, "Власть тьмы" за Толстим, "самая обыкновенная, самая простодушная, самая коротенькая глупость" за Достоєвським. Моїм завданням – шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?
Для мене, що пройшов усі стадії соціяльного процесу низових мас моєї країни, який вийшов з найглибших глибин найупослідженішого стану її населення, який знає подобу біди з найдоскульнішої її безпосередності та який бачив, вичув і збагнув найтаємніші причини цього феномену, для мене, рішення цих проблем засобами чинників, які не мали ніякого уявлення про мій народ і мою країну, є фактом величезного, фатального, безглуздого непорозуміння і могло це статися тільки тому, що цей народ знаходиться у стані інтелектуальної невинности і первинної несвідомости свого положення. Питання, що нас терзають, у більшості випадків вражаюче ясні і азбучно елементарні, але людина, що їх спричинює, не мала ані знання, ані думки, ані сили рішати їх самостійно. Хапалося за чужі розуми і натраплено сліпо не те найкраще, а найгірше. Не досвід народів великого господарського й політичного діяння, а вигадки і утопії бунтарів та циніків.
І в наслідку – тиранія, нужда, голод. І гекатомби жертв.
Я ходив, аж до лісу, за місто, над потоком, на прохідку і весь час про це думав. У таборі нема для цього місця. Учора там святили воду і знов молилися, а сьогодні молилися ще раз. У бараці безперервний рух. Таня, щоб хоч на хвилю цього позбутися, їздила до Оберруселю відвідати Олену і Володимира Папарів, тожто я знайшов собі ліс.
І ось третій вже лист від Шереха. А це значить МУР.
Той справді МУР… Я вже, було, й забув за нього. Але Шерех чудовий і невблаганний. Він заповзявся за всяку ціну мене з ним одружити, його листи такі безпосередні, такі щирі, такі багаті правдою про нашу дійсність, що було б гріхом, коли б вони стратились для майбутнього.
Ось, наприклад, посланіе з-перед минулого тижня (5. І. 46):
"Дорогий і високоповажаний Уласе Олексієвичу!
Передусім хочу скласти Вам, хоч із запізненням, свої щирі новорічні побажання й привітання. Запізнення сталося тому, що саме в час новоріччя я мандрував (знову!) по Баварії. От власне в зв’язку з цією подоріжжю я й хочу дати маленький звіт про стан, сказати б, на місцях.
Мета моєї подорожі була потрійна. Встановити, чи котрийсь з таборів не погодився б прийняти й створити людські умови для безпритульних письменників, умовитися про місце умовленої конференції і нарешті, виявити можливість видання Малої Бібліотеки МУРу. Останнє тому, що німець в Нюренбергу, який дав був згоду з 1-го січня друкувати її фотографічним способом, раптом, 3-го грудня, заявив, що не може друкувати, бо не має матеріялу.
(Продовження на наступній сторінці)